Экономические науки / 15.Государственное регулирование экономики

К.е.н. Бурлуцький С.В.

Донбаська державна машинобудівна академія

Редистрибуційні процеси в моделях соціальної політики Г. Еспінг-Андерсена

Держава як підсистема більш високого рівня відіграє визначальну роль в функціонуванні соціально-економічної системи взагалі. Формування соціальної політики залежить від розв’язання державою проблеми залишково-інституційної дихотомії: «залишковий підхід» передбачає надання соціальної допомоги (забезпечення) тільки окремим особам які відповідають певним критеріям, а «інституційний підхід» спрямовує соціальну політику на підвищення добробуту населення в цілому.

Дослідженню проблем формування моделей соціальної політики, аналізу ефективності їх реалізації присвячена велика кількість робіт. По перед все потрібно відзначити класичні роботи європейських фахівці Р. Тітмусса, Г. Еспінг-Андерсена та Пітера Ліндерта, російських дослідників І.Сизової , Р.Нуреева , В. Роіка та інших.

В моделях соціальної політики Г. Еспінг-Андерсена (табл. 1) важливе місце посідає спроможність держави виступати в якості джерела коштів для існування індивідів. Класифікація автора базується на трьох основних критеріях. По-перше це поєднання ролей яку відіграє домогосподарство, ринок та держава у забезпеченні добробуту. По-друге - ступінь декомодифікації. Це можливість індивіда забезпечити себе коштами для існування без опори на ринок, не враховуючи продаж робочої сили (надання державою гарантованого доходу найманому робітнику поза меж їх робочого місця) [1, р.21]. Індивіди у процесі ринкової реалізації належних їм прав власності потрапляють у залежність від ринкової вартості їх ресурсів. Ринкова неконкурентоспроможність ресурсів може бути послаблена заходами соціальної політики. Отже ступінь надання державою соціальних гарантій (розподіл альтернативних ресурсів отриманих поза ринком) є визначальною для декомодифікації індивідів. Ціль декомодифікаційних процесів в скорочені абсолютної влади роботодавця. Пізніше критерій декомодифікації був доповнений показником дефамілізації. Режим дефамілізації, згідно з Г. Еспінг-Андерсеном, забезпечує добробут членів домогосподарства незалежно від шлюбного статусу та характеру міжродинних відносин [2, р.51]. Таке корегування стало реакцією на дебати щодо гендерної чуттєвості соціальної політики. Так одним з аргументів опонентів був факт того, що економічна роль чоловіка та жінки оцінюються неоднаково, а неринкова праця жінки в межах домогосподарства взагалі не враховується.

Таблиця 1

Характеристика моделей соціальної політики Г. Еспінг-Андерсена

Модель/ Рівень параметра	Ліберальний режим (англосаксонська модель)	Консервативно-корпоративний режим (континентально- європейська модель)	Соціально-демократичний режим (скандинавська модель)
1 Роль у забезпеченні добробуту
домогосподарство (сім’я)	неістотна	центральна	неістотна
ринок	центральна	неістотна	неістотна
держава	неістотна	допоміжна	центральна
2.1 Рівень декомодифікації	мінімальний	високий (для працюючих)	максимальний
2.2 Рівень дефамілізації	неістотний	мінімальний	максимальний
3 Стратифікація	поглиблення соціальної нерівності	відтворення існуючої соціальної структури	вирівнювання соціальної структури
Базова для моделі країна	США	Германія	Швеція

Показник стратифікації як індикатор суспільної нерівності теж відіграє важливу роль. Як зазначає Г. Еспінг-Андерсеном державна соціальна політика не тільки корегує структуру суспільної нерівності, але створю власні варіанти суспільної стратифікації та відтворює приклади соціальних відносин.

Отже Г. Еспінг-Андерсен пропонує ідентифікувати три базові режими держави добробуту та відповідні моделі реалізації соціальної політики. Слід зазначити, що під режимом автор розумів певну специфічну форму політичних дій, що реалізуються в умовах комплексним проблем суспільної праці та соціальної безпеки [1, р.29-33]. Конкретні історичні умови формування політичної влади невідривно пов’язані з формуванням інститутів та механізмами прийняття політичних рішень. Самовідтворювання режимів призводить до формування інституціонально стабільних механізмів регулювання суспільних відносин.

Соціальна допомога в ліберальній моделі носить остаточний характер та в ідеалі свідчить по зобов’язання держави надавати мінімум соціальних гарантій усім членам суспільства. Головними цілями соціальної політики є регулювання рівня зайнятості та підтримка єдиного для усіх рівня соціального захисту достатнього для подолання межі бідності, але значно меншого від рівня робітників з середнім та виском рівнем оплати праці. Останні повинні були використовувати накопичення для збереження незмінного рівня споживання в періоду безробіття або після виходу на пенсію. Обсяг соціальних допомог не повинен пригнічувати схильності до праці. Так, взагалі, ліберальна політика соціальних допомог покликана стимулювати низькооплачувану працю та таким чином розширювати ринок та скорочувати безробіття. Ефективність ліберальної політики обмежується кількістю суб’єктів які у формуванні свого добробуту орієнтуються на ринок, тобто безпосередньо ліберальним механізмом.

Роль держави в межах ліберального режиму полягає в стимулюванні, а не підміні ринкових угод. Саме це пояснює чому добробут домогосподарств у переважаючому ступені субсидіюється через податковий механізм. Бюджет США як типового представника ліберального режиму передбачає соціальні витрати в розмірі тільки 2% ВВП. У цей же час соціальні витрати домогосподарств складають майже 9% ВВП, що складає 37% від загальних суспільних та приватних витрат [3, р.7]. Як вказувалося, ліберальна політика орієнтується на нерегульовані ринки праці переслідуючи ціль підтримки зайнятості. Але з іншого боку це сприяє більшій плинності кадрів, що в свою чергу посилює соціальні напруженість та зростаючу нестабільність трудових доходів та в результаті посилює ризик бідності.

Комбінація ринкових пріоритетів та цільових допомог на користь найбільш нужденних прошарків призводить до суперечливих редистрибуційних результатів. Система приватної підтримки добробуту разом з податковими стимулами справляє чіткий несприятливий вплив на параметри рівності та справедливості соціальної політики. Цільові елементи соціальної політики навпаки націлені на вирівнювання у розподілі добробуту хоча і послаблюється ефектом «парадоксу перерозподілу». Дійсно в країнах ліберального режиму допомоги нужденним прошаркам дуже незначні, що пояснює високий рівень бідності.

Соціал-демократична (скандинавська) модель передбачає надання рівних соціальних пільг незалежно від ступеню нужденності та трудового вкладу. Держава розглядається як інструмент забезпечення рівності за найвищим стандартом, а не за мінімальними потребами. В економіці значну частину займає державний сектор об’єкти якого мають соціальне призначення. Соціал-демократичні режими нерозривно пов’язані з існуванням високо розвинутого громадянського суспільства, а отже існують суспільні сили спроможні впливати як на державу, так і на ринок (роботодавців). До того ж прагнення до універсалізації прав сприяє сприйняттю соціальної політики як необхідної усьому суспільству, а не тільки нужденним прошаркам. Високий рівень дефамілізації досягається за рахунок ефективної мобілізації та включення в суспільне виробництво неконкурентних на рику праці індивідів (самотні жінки з дітьми, інваліди працівники похилого віку). В цьому аспекті Данія та Швеція, як типові представники моделі, передбачають максимальний рівень соціального забезпечення по догляду за дитиною та літніми людьми. Дефамілізація призвела безпосередньо до підвищення ставок оплати жіночої праці та взагалі до підвищення рівня добробуту. Соціальні послуги не пов’язані з медичною допомогою складають більш 20% усіх соціальних витрат Данії та Швеції порівняно з 4-5% для країн-членів ЄС [3, р.7]. Рівень жіночої зайнятості порівняний з зайнятістю чоловіків та наближається до потенційного рівня. Це створю значний вплив на рівномірність розподілу добробуту особливо в найнижчих по рівню доходу квантилях домогосподарств. Вважається, що соціал-демократична (скандинавська) модель є найбільш доцільною в умовах постіндустріальних змін.

Чистий вплив розглянутих дистрибуційних чинників соціал-демократичного режиму важко передбачити та точно виміряти. Універсальність більшості допомог призводить до скорочення ефекти вирівнювання добробуту. Також всі допомоги (за виключенням сімейних допомог) підлягають оподаткуванню, а отже безпосереднім результатом є більший вертикальний перерозподіл (отримувачі допомог з більш виском доходом сплачують більші податки, ніж аналогічні отримувачі з меншим доходом). Згаданий раніш «парадокс перерозподілу» також свідчить про позитивний вплив зменшення цільового характеру допомог на загальні параметри рівності.

Консервативно-корпоративна модель характеризується частковим поєднанням елементів перших двох типів соціальної політики. Приватне страхування та надання соціальних послуг знаходиться на мінімальному рівні, перерозподільний ефект держави також незначний. Особливостями моделі є залежність соціальних прав від гендерної належності, статусної стратифікації та визначальна роль обов’язкового соціального страхування за місцем роботи та залежність соціальних виплат від ринкового доходу. Отже рівень як декомодифікації, так і дефамілізаціїї знаходиться на найменшому рівні. Порівняно з попередніми моделями консервативно-корпоративний варіант у найбільшому ступені не відповідає сучасній демографічній ситуації (принаймні у розвинутих країнах) для якої характерно підвищення економічної незалежність жінок та посилення нестабільності шлюбних відносин.

Роль приватних механізмів формування добробуту в консервативно-корпоративному режимі є несуттєвою аналогічно скандинавській моделі. По-перше, це пояснюється значними допомогами з соціального страхування та високим рівнем соціальної підтримки зайнятого населення. По-друге, сфера приватних соціальних послуг має надто високий рівень цін. Жорстке регулювання ринку праці та висока вартість робочої сили значно вплинули на формування структури зайнятості. Так, якщо робітники середнього віку мають досить високі гарантії зайнятості, то серед молоді рівень безробіття має значний рівень. Механізм дострокового виходу на пенсію який використовується для відносного розширення ринку праці викликає збільшення пенсійного навантаження не економіку.

Підсумовуючи, слід зробити висновок, що ліберальний режим характеризується найменшими витратами коштів на соціальні цілі. Соціал-демократичний та консервативно-корпоративний режим незважаючи на значні відмінності у побудові соціальної політики майже не розрізняються. Незважаючи на схожість показників загальних витрат коштів різниця між режимами більш суттєва при аналізі цільової спрямованості, ступеню поширення приватних соціальних програм та обсягу соціальних послуг.

Список використаних джерел

1 Esping-Andersen G. The Three Worlds of Welfare Capitalism / G. Esping-Andersen. - Cambridge: Polity Press, 1990. – 35 р.

2 Esping-Andersen G. Social Foundations of Postindustrial Economies / G. Esping-Andersen. - Oxford: Oxford University Press, 1999. – 120 р.

3 The European Social Model / ETUC [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.etuc.org/a/2771.