Павлович А. В.

Національний технічний університет України «КПІ»

Прагматика і теорія мовленнєвого акту.

Зараз стало очевидно, що прагматична сторона висловлювання повинна розглядатися як один з найперспективніших способів вивчення функціональної сторону мови, особливо якщо посилатися на прагматику (термін запропонований Ч. Моррісом) не як на один із аспектів лінгвістичних досліджень, а як на їхню основу. Підхід до вивчення висловлювань не буде обмежений лише дослідженням змісту висловлювань і їх вживання в обмеженій кількості комунікативних типів, але він також дасть можливість дослідження у сфері комунікативного ефекту, що він спричинює на співрозмовника (локутивний, іллокутивний і перлокутивний акти) [1, 333-343].

Локутивний акт – це акт промовляння певного висловлювання з певним буквальним значенням. Ілокутивний акт (те, що мовець робить в тому, що каже) – це комунікативний намір, з яким мовець вимовляє слова (поінформувати, пообіцяти, порадити тощо). Перлокутивий акт (або ефект; те, що мовець робить тим, що він каже) – це реакція комуніканта, до якого спрямоване висловлювання.

Щоб добратися до суті проблеми взаємозв’язку між референційною (об’єктивною) та прагматичною (суб’єктивною) частинами речень, ми повинні розглянути її в межах теорій прагматичної інтерпретації мови: як люди створюють значення і створюють смисл того, що сказано в певних обставинах. Той факт, що значення не утворюється із формальної мови самого повідомлення, вирішальний в поясненні того, що допомагає людям зрозуміти деякі межі мови як когерентний дискурс, а деякі – як непов’язані між собою елементи.

Важливість прагматичних теорій очевидна. По-перше, невідповідність функції та форми означає, що ми не можемо опиратися лише на форму. В мовленні мовець вибирає слова, які найбільш вдало передають його намір і це не завжди включає найбільш рідну форму у сприйнятті мови. Є випадки, коли ефективне створення функції мови важливіше ніж вживання досконало вимовлених, граматично правильних речень. По друге, слід відмітити, що поєднання форми та функції відіграє значну роль у формуванні дискурсу, коли мається на увазі, що структурою дискурсу може бути послідовність функціональних одиниць, але помилка в прагматиці може привести до непорозуміння між співрозмовниками. Також цікаво розглянути те як взаємодіють функціональні одиниці у створенні дискурсу [3, 167].

Теорії прагматичного вживання мови беруть свій початок швидше у філософії ніж в лінгвістиці. Це також можна пояснити тим, що до того, як аналіз дискурсу почав повноцінно існувати, питання стосовно можливості користувачів мови поєднувати речення з контекстом, в якому вони були б доречними, було помічене і розвинуте філософами (Ч. Моріс, Дж. Аустін та Дж Сеарл).

В книжці, в серії лекцій, під назвою «Як робити речі із слів» Дж. Аустін пропонує теорію мовленнєвого акту, яка була пізніше розвинута іншим філософом, Дж. Сеарлом.

Теорія мовленнєвого акту починається із спостережень стосовно того, що є висловлювання високо ритуальної природи, які не несуть зовсім ніякої інформації про зовнішній світ тому, що вони посилаються на самих себе. Прикладами таких речень є промовляння клятви, засудження злочинця, давання назви кораблеві тощо. Висловлювання, в яких промовляння слів і виконання дії являються одним і тим самим, називаються деклараціями (пояснення, проголошення). Однак, висловлювання набуває смислу лише в певних зовнішніх умовах. Такі умови відомі як сприятливі умови.

Теорія мовленнєвого акту була пояснена і розвинута в подальших роботах різних аналітиків прагматики та дискурсу.

Класифікація мовленнєвого акту, введена Дж. Сеарлом, була розширена і детально описана Брюсом Фрейзером [2, 167].

Лінгвіст вказує, що серед сотень мовленнєвих актів, можна визначити чотири головних позиції, які мовець може виразити і які розділяють ці акти на наступні типи:

1 Переконання: мовець висловлює переконання, що твердження правдиве.

2 Бажання: мовець висловлює бажання стосовно дії, детально описаної в пропозиції.

3 Зобов’язання: мовець висловлює бажання взяти на себе зобов’язання, яке пов’язане із дією, детально описаною в пропозиції.

4 Оцінювання: мовець висловлює особисту оцінку стосовно минулих дій.

Згідно з цими позиціями можна виокремити чотири види мовленнєвих актів:

1 Репрезентатива

2 Директива

3 Вказівка

4 Оцінка

До цього списку також потрібно додати вид розповідних речень.

Також слід звернути увагу на той факт, що для вивчення є «два різні види мови»: один вид, коли мова розглядається виключно в межах правил, як мова діє; інший вид, який використовується, щоб щось передати і вважається логічно послідовним, (і як відзначив М. Хомський) може відповідати чи не відповідати правильному реченню чи ряду правильних речень. Переважно до уваги буде братися останній вид, який стосується вживання мови і називається дискурсом.

Дискурсом може бути будь-що, від бурмотіння чи якогось слова, короткої розмов до літературного твору чи довгої судової справи. Дискурс може складатися з одного і більше граматично правильних речень, але це не обов’язково. В дискурсі можуть бути граматичні «помилки». Головне не те, що він повністю відповідає всім правилам, а те, що він передає певну інформацію і сприймається мовцями як логічно послідовний.

Відношення мов чи тексту та контексту ситуації (мова як абстрактне явище та дискурс) показані в таблиці, розробленій М. А. К. Халідеєм.

Два явища, які нероздільні, не можливо абстрагувати окремо одне від одного. Дослідження того, що дає логічна послідовність дискурсу, називається дискурсивним аналізом. Мова служить основою для реалізації дискурсу і водночас не може існувати без реалізації його комунікативної функції. На сучасному етапі вивчення функцій мови існує багато перспектив для нових досліджень мовленнєвого акту[4, 276].

1. Булыгина Т. В. О границах и содержании прагаматики. -- Изд. АН СССР. сер. лит. и яз. -- М., 1981. -- Т. 40. -- №4

2. Cook G. Discourse. – Cambridge University Press, 1989

3. Austin J. L. How to do things with words. – Oxford University Press, 1962

4. Richards J. C., Schmidt R. W. Language and Communication. – Longman Group Limited, 1983