Ст. викл. Панкратова О.Л., студ. Куцаєнко А.В.

Національний університет біоресурсів і природокористування України

Обереги та їхнє значення в житті українців

Оберегів в українського народу існувало дуже багато. Одні були пов’язані з конкретними життєвими ситуаціями, обрядами, ритуалами (як, скажімо, різноманітні атрибути весілля, хрестин тощо). Інші супроводжували людину постійно – від народження чи, принаймні, від певного часу в її житті (ініціації, вступу в шлюб) і до смерті. Усі ці речі, на перший погляд, такі несхожі між собою, об’єднувала віра наших предків у їх доброчинну магічну силу.

Оберегами прийнято називати магічні засоби, які охороняють людину та її найближче довкілля (дім, худобу, врожай тощо) від усілякої небезпеки: нечистої сили, чарів хвороб, хижого звіра тощо.

Суть оберега в тому, щоб створити магічну перешкоду між об’єктом, який перебуває під опікою, і навислою загрозою, чудодійним чином сховати, заступити людину чи річ, зробити її невидимою, нейтралізувати згубну силу або знищити її, відігнати небезпеку, наділити опікуваний об’єкт захисними властивостями і здатністю протистояти злу. Як обереги використовували спеціальні ритуальні предмети або їх рештки. Найпоширенішими оберегами, до яких вдавалися в будь-якій ситуації були тексти, предмети і дії з християнською символікою (молитва, хрест, освячена вода тощо).

Вінок – це передусім, оберіг, таке значення він має в багатьох народів. Це також символ жіночого начала, дівування та дівочої цнотливості. Загалом, вінок – знак життя, долі, життєвої сили, досконалості й перемоги життя над смертю.

Звичай плести вінки навесні поширений був в усьому індо-арійському світі. Вінки вдягали дівчата, ними прикрашали на свята родючості худобу, їх клали на могили родичів. Вінок із безліччю квітів в уявленнях давніх греків мав Зефір – бог західного вітру. Цей вінок символізував життєдайну силу вітру.

Давньогрецького бога шлюбу Гіменея зображували у вигляді стрункого юнака зі смолоскипом в одній руці й вінком – у другій. Є ціла низка легенд, у котрих якесь божество закохується у смертну дівчину або німфу й женеться за нею. Істота жіночої статі, відповідно, тікає і перетворюється на якусь рослину. І тоді символом того закоханого божества стає вінок із гілля чи стебел такої рослини. Так, давньогрецький бог Пан домагався німфи, яка, не погодившись віддатися ловеласу, перетворилася на сосну. Вінок із гілля сосни став атрибутом Пана. Усім відома історія кохання Аполлона й німфи Дафни (доньки богині землі Геї та бога річок Пенея). Дафна дала обітницю зберігати цноту, подібно до Артеміди. Проте Аполлон переслідував німфу. Тоді Дафна попросила допомоги в батька, й той перетворив її на лаврове дерево, яке Аполлон зробив своєю священною рослиною.

Є легенди й іншого типу. Наприклад, про Псалаканфу, яка запросила надто високу ціну в бога Діоніса за допомогу в прихиленні до нього Аріадни – хотіла з ним покохатися. Діоніс відмовився, та ще й перетворив нещасну на рослину, яку згодом Традиційний дівочий головний убір Аріадна вплела до свого вінка.

Вінок – символ дівоцтва. «Не носити віночка» означає втратити цноту до шлюбу. У білоруській веснянці співається:

Що то в лісі шумить-гримить?

Святий Юрій терем теше.

Хто в теремі стогне-плаче?

Мати Юр’я дочку била:

Де поділа свій віночок.

Свій віночок – чистий жемчуг?

Якщо ж у дівчини той вінок із голови ще не падає – це її неабияк прикрашає. От як у колядці:

Чи вогонь горить, чи місять світить?

Ні вогонь горить, ні місять світить –

Гречная панна вінком сіяє!

Весільний вінок – це оберіг особливий. Він пов'язаний із сонцем, сяючим небом:

Не вогонь то горить, полум’я палає,

На нашій Марійці злотний вінок сяє.

Весільного вінка плетуть дружки на дівич-вечорі. Їм допомагають небесні сили. В багатьох весільних піснях про початок плетіння вінка возвіщають ангели: дзвонять у дзвіночок. Або ж ангели стоять біля порога і просять дружок звити для молодої вінок. Це останній у житті вінок для молодої, адже заміжня жінка носить на голові вже іншу ознаку свого соціального стану: очіпок, хустку або намітку.

Плетуть весільного вінка зазвичай із барвінку й калини. У текстах весільних пісень зустрічаються згадки про вінок із пір’я. Пір’яні весільні вінки побутували в багатьох народів. Це пов’язано з уявленнями про подібність душі й дівчини загалом до пташки. Для колядок є характерним мотив, коли по горі ходять пави, а за ними – панна. Вона збирає павине пір’я, складає його в рукав, згодом розкладає на столі і плете собі з того пір’я вінок. Коли ж кладе його собі на голову – десь беруться «буйні вітрове», здіймають вінок і несуть хтозна-куди. Панна кидається услід за віночком, зустрічає «риболовців» і питає, чи не бачили вони її вінка. Вони його, звісно, бачили:

– Ой ми здибали та й переймали.

А що ж нам буде за переймання?

– Першому буде золот перстенець,

Другому буде мій пав’ян вінчик,

Третьому буде гречная панна.

Усі три «риболовці» – це один-єдиний наречений панни. Йому дістанеться й перстень її, і вінок, і сама панна. В іншому колядковому сюжеті дівчина, позбиравши пір’їни та звивши з них вінок, пішла в танок. До неї приходили й батько, й мати – казали, що вже час іти додому. Дівчина відповідала: «Ось танок дійду – додому піду». Але все не йшла.

Прийшов за нею парубок її:

– Дівко Ганнусю, час додому йти!

Танок не дійшла, додому пішла.

Вінок є також символом довершеності:

А в цьому домочку, як у віночку.

Тут господар – багатства володар,

Тут господиня – червона калина,

Тут дівочки, як квіточки,

Тут синочки, як колосочки!

Вінок використовують у багатьох українських обрядах весняно-літнього циклу. У переддень св. Юрія у Карпатах відбувався обряд Лелі (Лялі). Найкращу дівчину прибирали вінками й зіллям, ставили коло неї молоко, масло, сир і, співаючи, танцювали коло неї. Потім дівчата ділили між собою масло й сир. Вінки пускали на воду. На півдні Волині також справляли обряд «Лялі». Дівчата, вибравши найгарнішу з-поміж себе, перев’язували їй груди, руки й ноги різним зіллям, а на голову клали вінок із різних квіток; саджали її на лавку з дернини, ставили при ній дзбанок з молоком, сиром, маслом. До ніг клали вінки. Потім водили навколо неї хоровод. По закінченні Ляля роздавала їм сир та масло й кидала вінки, які дівчата намагалися впіймати. Кому щастило отримати вінок – зберігали його до наступної весни.

Повертаючись до оберегів, нагадаймо, що, за віруваннями древніх, оберег — це матеріалізована метафора доброго ангела, модель сили, котра при нагоді заступиться за тебе. Хто сказав, що це погано? Адже людина за своєю природою відкрита до віри. З вірою легше жити, її вбивати не можна. Апотропеїчні ж речі, тобто ті з них, в які «втілено» людську віру, – самі наповнені доброю енергією і мають властивість трансформувати її до іншої людини, а відтак – бути пересторогою лиходійству.

Література:

1. Голіченко Т.С. Слов’янська міфологія та антична культура.-К.: Наукова думка, 1994. - 92 с.

2. Левицький С.С. Духовна мудрість древньої Русі як тип філософської культури/ Укл. С.С. Левицький. – К.: КДЛУ, 1995.- 36 с.

3. Павлюк С.П., Горинь Г.Й., Кирчів Р.Ф. Українське народознавство: Навчальний посібник. – Львів: видавничий центр “Фенікс”, 1994.