Ващенко Н.
Cучасна вища
освіта в Україні.
(Проблеми реалізації
Болонського процесу в українській вищій освіті)
Сучасна вища освіта України проходить серйозне випробування, від
результатів якого залежить не тільки її майбутнє, але і майбутнє України.
Йдеться про входження України до Болонського процесу. Як поступити:
беззастережно приєднатися до нього, рішуче відмежуватися, шукати компромісні
варіанти? Ці проблеми - предмет обговорення даної статті. Українська вища освіта не закрита для новацій, співпраці,
координації, повноцінного засвоєння досягнень культури. Разом з тим Україна
готова запропонувати свої випробувані форми, методи організації вищої освіти.
Треба враховувати, що в поспішних реконструкціях можна безповоротно втратити
дуже вагомий потенціал не тільки для вітчизняної, але також для європейської і
світової культури.
В умовах сучасної глобалізації і інтеграції, що проходить на
економічному, політичному і соціокультурному рівнях і охоплює області, регіони,
країни в цілому, актуалізується проблема формування єдиного загальноосвітнього
простору. Одним з прикладів цього явища на європейському рівні є Болонський
процес.
Не випадково, у
дискусіях початку нинішнього
сторіччя, присвячених проблемам розвитку вищої освіти як в світі в цілому, так
і в нашій країні, неодмінно згадується назва італійського міста Болонья, де в
червні 1999 р. міністри освіти 29 європейських держав на своїй першій зустрічі
прийняли спільну декларацію, що зафіксувала ряд ключових параметрів, які, на
думку учасників, повинні були визначити межі єдиного простору вищої освіти в
Європі. При всій важливості цієї події, яка по своєму формату, складу учасників
і конкретному змісту ухвалених рішень не мала прецедентів, слід все ж таки вказати
на деякі попередні події, що пояснюють не випадковість ухвалення вказаного
документа.
Десятиріччям раніше, у вересні 1988 р. в тій же Болоньї на
представницькій нараді ректорів найбільших європейських університетів була
прийнята «Загальна хартія університетів», в якій при бажанні можна побачити
елементи майбутньої конструкції вищої європейської школи. Реальний же діалог з
цього приводу був початий в червні 1998 р. в Сорбоні під час святкування
800-річчя місцевого університету, коли міністри освіти Франції, Німеччини,
Великобританії і Італії підписали «Спільну декларацію про гармонізацію
архітектури європейської системи вищої освіти», (яка одержала назву
Сорбонської), що обгрунтувало необхідність створення особливої «зони
європейської вищої освіти».
Нарешті, в тому ж 1998 р. в
Південній Кореї під егідою ЮНЕСКО відбувся більш істотно представницький
міжнародний форум «Професійна освіта в XXI сторіччі», де проблеми вдосконалення
вищої освіти в світі розглядалися в значно ширшому змістовному і країнному аспектах, хоч і в іншому наочному полі.
Досліджуючи історію Болонського процесу цікаво також звернутися до матеріалів
Міжнародного інституту планування освіти, виданих в 80-90-і роки минулого
століття, перш за все, до роботи
директора цього інституту Жака Аллака “Внесок в майбутнє: пріоритет освіти”,
особливо в частині, де йде мова про пріоритети
вищої освіти в порівнянні з іншими його рівнями і співвідношення вищої і
професійної освіти.
Пропозиції, які
висунуті в Болоньї в 1999 р., виникли
не раптово, не на пустому місці, а певною мірою підготовлені результатами попередніх обговорень не тільки
на національному, але і на міжнародному рівні. Все це пояснює рідкісну єдність
поглядів з таких актуальних проблем, що зачіпають найважливіші елементи не тільки
освіти, але і національної культури, економіки, інших сторін суспільного життя
країн, що підписали Декларацію, і їх кількість. У 2001 р. до 29 учасників
Болонської зустрічі приєдналися ще чотири країни, в 2003 році – ще 8. У
норвезькому місті Берген 19 травня 2005 року на Конференції міністрів країн
Європи Україна приєдналася до Болонського процесу, зобов'язавшись внести
відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над
визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору
вищої освіти до 2010 року.
З’ясувалось, що процеси, які відбуваються в останні десятиріччя, виявилися настільки
загальними для всіх європейських держав, що практично неминучі в подібних
випадках гострі розбіжності, що стосуються національно – культурних традицій і
пріоритетів в освіті, залишилися за рамками прийнятого документа.
Аналіз основних положень
Декларації, оцінку їх застосування до умов України слід починати з викладу тих
цілей, спільне просування до яких і виражає основне завдання реалізації
домовленостей, зафіксованих в Декларації. Всього їх спочатку було шість, і вони
відносилися до наступних елементів освіти:
·
ухвалення єдиної системи зрозумілих і стандартних дипломів;
·
перехід до двоступінчатої системи вищої освіти (бакалавр, магістратура);
·
введення системи кредитів або загальноєвропейської системи перезаліку
залікових одиниць ECTS (European Credit Transfer System);
·
розвиток академічної мобільності;
·
розвиток європейської співпраці в області контролю за якістю освіти в
рамках прирівняних критеріїв і методів,
впровадження децентралізованих механізмів акредитації навчальних установ і
програм;
·
посилення «Європейського вимірювання» у вищій освіті.
Згодом ці завдання були доповнені рядом інших, що стосуються
проблем безперервної освіти, положення студентів, викладачів, підвищення
конкурентоспроможності європейської освіти на світовому ринку освітніх послуг,
який надзвичайно швидко розвивається.
Слушно зауважити, що проект вищої освіти, представлений
Болонською декларацією, був спочатку не більше ніж ідеальною моделлю, прямого
аналога якої не існувало ні в одній з європейських країн. Іншими словами,
заявлені параметри вищої освіти в задуманому вигляді на момент їх ухвалення ні
в одній з держав континенту повною мірою не були реалізовані. Отже, всім
учасникам Болонського процесу (не тільки Україні) доводиться для досягнення
вказаної мети більшою чи меншою мірою трансформувати національні системи
освіти.
Виконання намічених цілей, на думку розробників Декларації,
дозволить до кінця десятиріччя здійснити першу фазу формування європейської
моделі вищої освіти, що повинно забезпечити істотне розширення експорту
освітніх послуг вищими навчальними закладами континенту. Довгострокове завдання
програми в цілому полягає в створенні «загальноєвропейського простору вищої
освіти з метою підвищення мобільності громадян на ринку праці і посилення
конкурентоспроможності європейської вищої освіти». Якщо ж мати на увазі базові
цінності, на які спирається Декларація, то вони сформульовані таким чином:
«життєздатність і ефективність будь-якої цивілізації визначається привабливістю
її культурних досягнень, які впливають на інші країни». Представники всіх
держав, які підписали цей документ,
хочуть бути впевненими в тому, що «європейські системи вищої освіти набувають в
світі такої ж привабливості, якими володіють європейські культурні і наукові
традиції».
Загальними принципами, які закладені в основі нової
організації вищої освіти, є, певно, прозорість національних систем вищої
освіти, можливість порівнювати їх дипломи і ступені, наявність загальних
підходів до контролю якості освіти в рамках зіставлених критеріїв і методів,
впровадження децентралізованих механізмів акредитації навчальних установ і
програм. Що стосується інструментів, що забезпечують єдність освітнього
простору в межах Болонського процесу, то такими зараз є лише єдина форма
додатку до диплома, що був введений з 2000р., і загальна для всіх країн система
перекладу залікових одиниць (ECTS).
У 2009 році ми в змозі сказати, що перші кроки у напрямку
інтеграції до Болонського процесу держава Україна здійснила і має змогу в
найближчі декілька років їх завершити. Проте, дискусія з приводу необхідності
участі у цьому процесі, наявності плюсів і мінусів на цьому шляху зовсім не закінчена.
Тому ці питання мають не тільки академічний інтерес. Головне з цих питань –
наскільки в Україні і решті Європи є загальна потреба в подібному напрямку
розвитку вищої освіти?
Сьогоденна відповідь на це питання не може не бути
позитивною. Це пояснюється об'єктивними причинами і, перш за все, загальними
цивілізаційними умовами розвитку в ХХI сторіччі, які, власне, і визначають
необхідність для всіх країн вдосконалення системи освіти в одному і тому ж
напрямку. Генезис нового типу суспільного пристрою на рубежі тисячоліть під
назвою постіндустріального, інформаційного і т.п., хоч і по-різному трактується
у вітчизняному суспільствознавстві, проте став фактично загальновизнаним.
Спостерігаються якісні зміни в технологіях, структурі і чинниках виробництва,
інституційній системі, які неминуче пред'являють все нові вимоги до освіти.
В Україні ці процеси з ряду причин мають свої особливості.
Головне, що вони почалися з майже двадцятирічним запізненням, але по суті
практично повторюють те, що відбувалося і відбувається в європейських країнах.
У постіндустріальному суспільстві кардинально змінюється положення спеціаліста
в системі суспільної праці. Перш за все, має місце стійке зростання питомої
ваги фахівців вищої кваліфікації (в охороні здоров’я - медичних сестер,
фельдшерів, акушерів, фармацевтів), деяке зниження груп працівників середньої
кваліфікації і принципове зменшення частки некваліфікованої праці, яка
базувалася, як правило, на низькому рівні загальної освіти. Спеціаліст з вищою
освітою соціально більш відповідальний, оскільки передбачає результати своїх
дій не тільки для себе, але і для тих, хто його оточують, для суспільства, і
відповідає за них.
Саме поняття «фахівець» зазнає принципових змін. Підвищується
значення не стільки його спеціальних умінь і навичок, скільки широти його
професійної підготовки, здатності адаптуватися в швидкозмінних ситуаціях,
упевнено працювати в обставинах, коли, з одного боку, наростає диференціація, а
з іншого – одночасно швидкими темпами
збільшується інтеграція областей професійної компетенції.
Нарешті, рівень загальної освіти спеціаліста ніколи не
цінувався так високо, як сьогодні, оскільки він багато в чому безпосередньо
визначає реальні можливості свого творчого потенціалу що, в свою чергу, є
істотним економічним і моральним чинником підвищення ефективності праці,
особливо медичного працівника.
В двадцять першому сторіччі
найбільш актуальними для медичного працівника стали такі показники як:
·
активність і компетентність;
·
уміння ефективно працювати в групі, тобто володіти навичками спілкування,
адекватно сприймати звернення тих, хто оточують, у тому числі і хворих,
тобто працювати спільно, знаходити загальну позицію шляхом компромісів і ін.;
·
здатність передбачати і реалізувати найближчі і довготривалі, прямі і
непрямі результати своїх професійних дій, творче відношення до справи, бажання
і уміння оцінювати результати своєї праці з погляду суспільства;
Однією з принципових змін в змісті і організації праці
медпрацівника в епоху панування
інформаційних технологій є перехід від виконання стандартних, шаблонних завдань
до ініціативних дій, заснованих на широких загальних знаннях, гнучкості їх
використання. Оскільки виконання масових обстежень, спостережень,
профілактичних оглядів, діагностиці захворювань, визначенні можливих паталогій
в більшій мірі перекладається на плечі комп'ютерної і діагностичної
техніки, то головним змістом праці медичного працівника все в більшій мірі стає
новаторська, інноваційна діяльність. Вона повинна усвідомлюватися безпосереднім
виконавцем як природний процес реалізації власних можливостей.
Вищий прояв професіоналізму все в більшій мірі означає не
стільки вузьку спеціалізацію, скільки компетентність і наявність якісної
освіти. Вони ж, як правило, тим вище, чим ширше загальна теоретична і особова
підготовка фахівця. Тут мається на увазі, що чудове знання специфіки
використовуваних технологій повинне базуватися на таких якостях особи, як
здатність приймати самостійні відповідальні рішення, розуміти кінцеву мету
виконуваного завдання, уміння доводити його до кінця, використовуючи творчі
навички, можливості, які одержує
медпрацівник протягом постійного самостійного навчання і перенавчання,
що є для нього природною формою професійної підготовки.
В свою чергу, це стає
можливим лише на базі освіти, що реально виховує абстрактне, системне і
експериментальне мислення, високу комунікабельність (уміння і навички
ефективного спілкування), здібності до повсякденної співпраці, вільну
орієнтацію в різних сферах науки і культури.
Власне кажучи, цим і
обумовлений високий статус освіти сьогодні. Безпосередньо сприймаючи
творчий потенціал наукових досягнень, збагачений людським досвідом, освіта
сприяє розвитку інтелекту індивіда в його вищій формі. У цьому сенсі, не
зменшуючи ролі сучасних інноваційних підходів, використання інформаційних
технологій, нових організаційних форм освіти, необхідно все ж таки ще раз
підкреслити її традиційно основне
завдання, пов'язане з розвитком розумових здібностей і творчих завдатків
людини.
Якщо розглядати власні завдання освіти і професійної
(спеціальної) підготовки в подібному аспекті, то немає, мабуть, особливої
необхідності пояснювати, чому, нажаль, наша система освіти не готує в необхідній кількості украй
необхідних в сучасному суспільстві високоосвічених і компетентних
медпрацівників. Як і раніше багато
випускників медичних училищ і коледжів
не здібні до самостійної ефективної роботи. Поступовий перехід до нової
моделі освіти, зафіксованої в Болонській декларації, можливо, дозволяє,
спираючись на передовий організаційний досвід і сучасні освітні технології,
багато в чому виправити ситуацію, що склалася, і допоможе підвищити
конкурентоспроможність українського ринку праці, що відповідає національним
інтересам країни, особливо, в умовах все більшої інтеграції України в
міжнародні економічні відносини.
Остання в умовах глобалізації також безпосередньо впливає на характер
освіти і багато в чому принципово змінює її. Вона все більшою мірою стає інтернаціональною за своєю суттю.
На протязі останніх років формування глобального економічного простору
спирається на відповідну інфраструктуру, складовою частиною якої є сучасна
освіта.
Основні тенденції цього процесу відносно вищої школи, які
відзначають дослідники, можуть бути представлені таким чином:
·
наростаючими темпами збільшується число охочих здобути освіту за кордоном,
збільшення кількості взаємних обмінів викладачами і дослідниками.
·
в більш широких масштабах
використовуються іноземні програми, підручники, наукова і методична література,
телекомунікаційні джерела інформації, міжнародні процедури акредитації, різні
інші форми співпраці;
·
зростає конкуренція на міжнародному ринку освітніх послуг;
·
в багатьох країнах держава надає все більше прав і повноважень освітнім установам. Це дає їм можливість брати
активну участь в міжнародній співпраці, а відносне скорочення бюджетного
фінансування в умовах сучасної світової
кризи стає переконливим мотивом до
пошуку засобів самостійного розвитку на цьому шляху .
Не менш значущі процеси відбуваються останні роки
безпосередньо в рамках української вищої освіти. Вони починалися і йдуть
незалежно від наявності тих або інших міжнародних угод, оскільки відображають
тенденції, що склалися усередині країни і диктуються, перш за все, вітчизняною
соціально – економічною практикою.
В Україні, як і в інших країнах світу, відбувається
об'єктивний процес підвищення віку студентів, які навчаються у вищих навчальних
закладах, що свідчить про все більше усвідомлення
необхідності переходу до принципово нової системи освіти – не до освіти «на все
життя», а до освіти «через усе життя».
У зв'язку з цим особливого значення набувають індивідуальні студентські
програми навчання. Вони можуть складатися на основі заліку (накопичення)
попередніх періодів освіти, одержаних в різних навчальних закладах і за різними
освітніми програмами, що сприяє ліквідації невиправданих міждисциплінарних і
національних меж у вищій освіті.
Підготовка сучасного медичного працівника вимагає поглибленої
міждисциплінарної підготовки, що забезпечує отримання навиків роботи в умовах
невизначеності , здібностей і уміння самостійного пошуку рішення тих або інших
професійних проблем, навичок ефективної роботи в групі, заснованих на знаннях і
уміннях у сфері комунікації і суміжних дисциплін.
Деякі дослідники серед чинників, що викликають необхідність
переходу на багаторівневу систему ВНЗівської підготовки, введення системи
залікових одиниць як інструменту академічної мобільності, розробку прирівняних
методологій і критеріїв оцінки якості освіти, акцентують увагу на тих, які
пов'язані з недоліками діючої системи вітчизняної вищої освіти. Як правило, тут
виділяють невідповідність структури вищих навчальних закладів, профілю
підготовки фахівців фактичним потребам суспільства, що склалися, інерційність і
негнучкість термінів і змісту підготовки фахівців, швидке старіння діючого
переліку спеціальностей підготовки, їх невідповідності сучасним міжнародним
кваліфікаційним стандартам і вимогам соціально-економічного розвитку суспільства
і як результат, який відзначають більшість фахівців, – загальна низька якість
української вищої освіти.
Слід зазначити: активне приєднання вітчизняної вищої школи до
стандартів Болонського процесу з урахуванням сучасних умов української
дійсності може стати додатковим імпульсом для вирішення вказаних проблем. Це не
означає, що подібний результат може бути гарантований тільки на даній підставі.
Має відбутися достатньо тривалий період переходу на нові освітні стандарти, що
вимагає якщо не реформування, то
модернізації не тільки змісту і структури освіти, але і переходу на нові
технології навчання, що базуються на принципово іншому ресурсному забезпеченні
навчального процесу. При цьому мається на увазі не введення нових «правил гри»,
не оголошення про чергові реформи, а проведення необхідних перетворень в рамках
вже діючих процесів.
Не дивлячись на об'єктивну необхідність інтеграції країни у
міжнародний освітній простір, слід враховувати реальні можливості окремих
навчальних закладів у цьому напрямку. Невелика група провідних, найбільш
передових ВНЗ вже сьогодні беруть активну участь в Болонському процесі,
оскільки давно і реально «підключені» до різносторонніх відносин з
європейськими колегами. Більшість навчальних закладів прагнуть до подібної участі,
використовуючи напрацювання тих, хто найбільш просунувся на цьому шляху,
придивляються до зарубіжного досвіду, переймають його, розвиваючи необхідний
для повноцінних відносин з європейськими навчальними закладами потенціал. Такий
шлях обрало для себе і Одеське обласне
базове медичне училище. В той же час
для деяких вітчизняних установ подібна участь сьогодні з ряду причин не
видається можливою. Для них повинен бути передбачений особливий порядок
включення в міжнародний освітній простір. Мабуть, вже сьогодні повинні бути
вироблені і затверджені в централізованому порядку декілька усереднених
моделей, які врахували б реальні
можливості вищих навчальних закладів щодо термінів, так і самої процедури
приєднання до стандартів Болонської декларації.
Література
1. Совместное заявление европейских министров образования.
Болонья, 19 июня 1999 года.
2. Аллак Ж. Вклад в
майбутнє: пріоритет освіти. М.: Педагогика–Пресс / ЮНЕСКО, 1993.
3.
Постанова Кабінету міністрів України „Про утворення Міжвідомчої комісії
з питань участі України в Болонському процесі” від 25 серпня 2004 р. N 1131.
4. Берлін Т. Освітянське "крило" європейського простору
// Освіта. - Київ, 2005. - № 47-48.
5. Давыдов Ю. Болонский процесс. Миф
или реальность? // Высшее образование в России. - Москва, 2005. - № 10.
6.
Степко М.Ф., Болюбаш Я.Я. та ін. Модернізація вищої освіти і Болонський
процес // Творче об'єднання "Освіта". 2004 р., - 25 серпня
7.Яблонський В. Українська вища школа і Болонські
стандарти // "Освіта" 2004 р. №34 (318), 9 вересня
8. Матеріали Міжнародного семінару «Вища освіта в Україні та
Болонський процес». -Київ, 12–16 травня 2004 р. НТУУ «КПІ».
9. Матеріали серверу
Верховної ради України [http://rada.gov.ua]
10. Михайловський А.В. Традиційні і нові технології у навчальному
процесі.// http://www.management.com.ua/be/be022.html
11 . Tha materials of III INTERNATIONAL SCIENTIFIC AND PRACTICAL CONFERENCE OF YOUNG SCIENTISTS, POST-GRADUATES AND STUDENTS
“MODERN INFORMATIONAL UKRAINE:
INFORMATICS, ECONOMICS AND PHILOSOPHY”; Donetsk, May 14-15, 2009