Савчук В.С., проф. Морозова Л.П.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

Філософія Г.С. Сковороди та його вчення

Г.С. Сковорода прагнув побудувати справедливе і розумне суспільство, в основному шляхом просвітництва, дотримання середнього достатку, свободи і «сродної» праці. Вирішення цих проблем − непроста і нелегка справа. Сковорода був вірним сином вітчизни, поневоленого народу, якому завжди бажав щастя, свободи і справедливості. Дана робота є актуальною, адже вчення Сковороди є сучасними на всіх етапах розвитку людства.

Творчість і особистість Григорія Сковороди вивчені вітчизняною та світовою філософською наукою, здавалося б, повно і всеохопно такими вченими як: В.Горський, Л.Довга, М.Кашуба, В.Литвинова, М.Попович, Н.Яковенко та іншими. Проте Сковорода як справжній мудрець залишається до кінця нерозгаданим, та й власне, нерозгадуваним у принципі.

Метою написання статті є аналіз філософсько-етичної концепції Г.С.Сковороди щодо трактування морального задоволення і щастя.

Г.С. Сковорода визначив цінність (життєвий сенс) людських, соціальних і культурних явищ об’єктивної дійсності, що впливають на формування особистості, її свободи, чесності і справедливості.

В сучасному суспільстві відчутний вплив моральних цінностей на активно-творчу діяльність особистості. Особливо це стосується родинного виховання та освіти, сприяння розвитку талантів, особи, духовно-емоційних, розумових і фізичних здібностей людини. Сковорода стверджував, що «серце, думки і душа − все це одне».

Поетику, педагогіку і філософію Сковорода пов’язував з іншими науками, які добре знав. Розумом людина сприймає світ істини. Пізнаючи світ, людина пізнає себе, а це є частинкою пізнання народом своєї історії. Без цього неможливе самовизначення і розвиток нації.

Справжнє щастя людини, згідно з етико-гуманістичною концепцією Сковороди, полягає не в матеріальному багатстві чи тілесних насолодах, не в уявній славі чи честолюбстві, а в розумному задоволенні матеріальних і духовних потреб, у душевному спокої, в корисній праці, у гармонійному поєднанні індивідуального і суспільного [3, c.464-466].

Справжнє щастя незалежне від зовнішніх чинників і тому може стати надбанням кожної людини. Щастя і задоволення, за твердженням Г.С. Сковороди, треба шукати , насамперед, у собі: «Збери всередині себе думки, і в собі самому шукай справжніх благ» [2, c.307].

Він прагнув «миру душі» і вважав, що щастя залежить від внутрішнього душевного стану. «Наше щастя живе у внутрішнім спокою серця нашого, а спокій – у згоді з Богом. Якщо душа не буде мати спокою, людина не буде відчувати щастя. Щасливий той, хто мав змогу знайти щасливе життя. Але щасливіший той, хто вміє користуватися ним».

Етичне вчення Сковороди формувалося насамперед на основі узагальнення практичного досвіду, моральних відносин, моралі трудящих. Основною етичною категорією Сковорода вважав щастя. Досягнення щастя Сковорода вбачав насамперед у згоді людини з природою, у пізнанні нею своїх природних нахилів, які реалізуються в «сродній» праці. «Сродна» праця може дати людині справжню насолоду, причому не стільки своїми результатами, скільки самим процесом. Закон «сродності», який Сковорода вважав одним з вирішальних факторів перебудови суспільних відносин на справедливих засадах, виводився не з веління бога або якихось інших сил, а з науки і життєвого досвіду.

Етика Сковороди пройнята глибоким оптимізмом, вірою в майбутнє. Вона несумісна з релігійним вченням про природжену «гріховність людини». Філософ не раз твердив, що за своєю природою людина є доброю і чуйною істотою, що причини, які породжують аморальні вчинки, кореняться в соціальних умовах, неправильному вихованні, затурканості і безправ’ї трудящих мас. «Любов виникає з любові, – писав Григорій Сковорода, – коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю» [1, c. 72].

Ідеї свободи, дружби народів, гуманізму і щастя людини праці, розвинуті Сковородою, увійшли в історію української і світової культури. Багато чого в його етико-гуманістичній концепції співзвучне нашій епосі. Це насамперед захист інтересів трудівника від сил, що відчужують плоди його праці, придушують свободу, честь і гідність трудової людини; це прагнення вивільнити всі людські здатності від влади речей, забобонів, передсудів; це захист і обґрунтування плідної ідеї єдності розумного слова і доброго діла.

Г. С. Сковорода був вірним своєму власному вченню і поєднував його з життям. Він відзначався безкомпромісністю думки, мужністю в боротьбі за кращу долю свого народу, високою вимогливістю до себе. У діяльності, в способі мислення він завжди виявляв цілісність своєї натури, єдність слова і діла.

Свобода - виявлення широкого діапазону мислення і дій людини. У вченні Сковороди «справжнє життя − це «свобода, приправлена сіллю веселощів», а цієї свободи можна досягти з умовою, якщо людина не є рабом речей, матеріальних благ. Навпаки, там, де принципом виступає гонитва за багатством, свобода неможлива, бо там дух пригнічений плоттю, корисливістю.

Таким чином, творча спадщина Г.С. Сковороди в цілому сильна духом, вона характеризується поєднанням вчення і життя, а тому є яскравим прикладом діянь дивовижних, як свого часу, так і на сучасному етапі послідовної боротьби за свободу і справедливість [3, c. 466-469].

Література:

1. Власенко В.В. У світі афоризмів Григорія Сковороди [Електронний ресурс] / В.В. Власенко // Культура народів Причорномор’я. – 2004. – №53. – С. 70-72.

2. Сікілінда О.В. Г.С. Сковорода: Філософія самоорганізації особистості / О.В. Сікілінда. – К., 2003. – С. 307.

3. Стогній І. Філософські виміри життя у творчості Г.С. Сковороди: моральне задоволення і щастя / І. Стогній // Гуманітарний вісник. – 2012. – №24. – С.464-469.