Політологія/2.Політична
конфліктологія
Яременко Т., к.і.н. Богатчук С.С.
Вінницький національний аграрний університет
Історія
зародження конфлікту (Ізраїль і Палестина)
Досліджуючи дану тему, дуже
важливо знати, що предки як євреїв (ізраїльсько-юдейська група), так і арабів
(і одні, і другі є семітами), не були автохтонним населенням Палестини, Сирії,
Загросу, Ливану, Месопотамії. Первинною областю проживання юдейсько-ізраїльської
групи були, судячи з усього, аравійські степи... Присутність же цих племен в
Палестині документується лише з 13 ст. до н.е .
Назва Палестина з’явилася
пізніше, а перед тим ця територія називалася Ханаан, Кнаан або Кінаххи . В
широкому значенні Ханааном називали східне узбережжя Середземного моря, яке
включало Палестину (землю пелазгів), Фінікію і частину Сирії (древня назва —
Сурія, або Арам). Про давню Сурію відомо, що це “історична область, що включала
в себе, крім сучасної Сирії, ще Ливан, Ізраїль та Йорданію” . Таким чином,
топоніми Ханаан і Сурія позначали приблизно ту ж саму територію, на якій
проживали етнічно близькі народи. Вони створили оригінальну, технологічно і
культурно розвинену землеробську цивілізацію.
“У перший період свого
розселення на території Палестини ізраїльтяни за своїм культурним розвитком
стояли нижче ханаанеїв, що посприяло запозиченню культурою Ізраїлю багато
подібного з ханаанейської.
Одне з найдавніших відомих
історії терористичних угруповань складали сикарії, прекрасно організована
секта, яка діяла в Палестині в 66-73 роках н.е. Йосипу Флавію відзначав
незвичайну тактику сикарії, які атакували супротивника в денний час, особливо
по святах, коли в Єрусалимі перебувала велика кількість людей. Улюбленою зброєю
сикаріїв був кинджал чи короткий меч (сика), який вони ховали під одягом. Вони
знищили будинок первосвященика Ананії, спалили публічний архів, щоб знищити
розписки боржників. Тацита згадує, що сикарії спалювали зерносховища і виводили
з ладу системи водопостачання в Єрусалимі. Вони були екстремістськи й
антиримськи налаштованими націоналістами, але водночас вбачали своїх ворогів у
середовищі поміркованої єгипетської і палестинської діаспори, у євреях, котрі
стояли за спілку з Римом. Вони корилися одному лише Богу, не визнавали над
собою ніякої земної влади, відмовлялися бачити у священослужителях посередників
між Всевишнім і простими смертними. Інші автори наголошують на тому, що сикарії
очолювали рух соціального протесту, налаштовуючи низи проти багатих верхів. Йосип
Флавій, однак, не схильний бачити в них утілення шляхетности. Він переконаний,
що це були звичайнісінькі корисливі розбійники, керовані іноземними силами, які
використовували заклики до справедливости для прикриття своїх непорядних цілей.
Із часу проголошення
Держави Ізраїль 14 травня 1948 року важливішим завданням для країн регіону, є
вирішення територіальних суперечок. Нездоланні протиріччя на цьому ґрунті
призвели до війн 1948, 1956, 1967, 1973 і 1982 років. Країни Близького Сходу,
безпосередньо втягнуті у військовий конфлікт, змушені витрачати на свою оборону
великі кошти. За даними лондонського Міжнародного інституту стратегічних
досліджень, Ізраїль витрачає на оборону приблизно 12% свого ВНП і утримує
регулярну армію чисельністю близько 180 тисяч чоловік; Саудівська Аравія —
12,5% ВНП, Йорданія та Сирія приблизно по 6%, Ліван — 5%, Єгипет — 4%.
У квітні 1993 року, під
тиском США, Ізраїль розпочав серію переговорів з ОВП, під час яких було
досягнуто домовленості про передачу Ізраїлем частини територій на Західному
березі ріки Йордан і встановлення там Палестинської автономії. Таким чином,
Ізраїль утратив контроль над територією площею 6000 кв. км, а саме, історично й стратегічно важливими Іудеєю та
Самарією.
Однак проблема передачі
Голанських висот і територій на Західному березі, а також надання палестинцям
автономії — камінь спотикання не лише у відносинах між Ізраїлем та арабським
світом. Це — ключове питання для всіх євреїв. Створення Палестинської держави і
переговори про статус Єрусалима не лише не гарантують миру, а й створюють
реальну загрозу самому існуванню Держави Ізраїль.
Виведення військ і надання
палестинцям автономії вже призвели до того, що почалася нова, терористична
війна проти Ізраїлю.
Світове співтовариство
примусить Ізраїль сісти за стіл переговорів. І річ тут не лише в економічних, а
й у правових, морально-психологічних аспектах. Територіальне завдання все одно
доведеться вирішувати. Якщо не нинішньому поколінню, то їхнім дітям.
1948 року Держава Ізраїль
була знову проголошена. Наступного дня після цього почалася перша близькосхідна
війна. Результатом тієї війни, як утім, і решти, стала перемога Ізраїлю і
розширення його меж. Обговорення статусу Єрусалима не передбачається, оскільки
це святе для багатьох людей місто ніколи не було столицею жодної з арабських
держав, але завжди було столицею держави єврейської. Аргументи на користь
визнання прав арабів на Єрусалим як на столицю лише на тій підставі, що там
містяться мусульманські святині і мешкає багато арабів, вагомими назвати не можна,
оскільки, за аналогією, столицею палестинців із таким самим успіхом можуть бути
названі Париж, Лондон, Сарагоса чи Мекка.
Такий договір між Ізраїлем
і палестинцями має базуватися на відповідній резолюції ООН і забезпечуватися
гарантіями країн-спонсорів. Ізраїль забезпечує реальну, а не ефемерну безпеку
своїх кордонів, зберігає свої історичні землі; палестинці повинні отримати
власну державу, щедру фінансову допомогу і мир, а світове співтовариство —
правове врегулювання одного з найскладніших конфліктів, який прямо чи
опосередковано впливає на мир в усьому світі.
Вічний парадокс — Бог один,
але віра різна. Мусульмани та іудеї, що релігійно мислять, вважають одну й ту
саму землю своєю не тільки і навіть не стільки як власність чи місце
проживання, а насамперед як свою, іудейську або мусульманську, святиню.
Будь-якій третій стороні очевидно, що суперечка про те, чиї священні права
священніші, безперспективна у принципі. Не Бога, а сліпу віру людини можна
обвинуватити в багатьох кривавих подіях нашої історії. Стомлена багаторічними
релігійними війнами Європа кілька століть ішла до розв’язання цієї проблеми,
відомої тепер як принцип від’єднання церкви від держави.
Чимало палестинців, в
основному вихідці з території сучасного Ізраїлю, мають тепер йорданське громадянство
і становлять приблизно 70% населення цієї країни, що, втім, жодним чином не
применшило їхнього прагнення отримати компенсацію за втрачене майно й
підтвердити своє право на повернення.
Слід зазначити, що в
арабському світі не було жодного, навіть найпоміркованішого режиму, готового
всерйоз обговорювати ідею переселення палестинців як спосіб розв’язання
проблеми. Ця ідея, відома як «трансфер», втілює в собі кульмінацію арабських
страхів перед Ізраїлем і служить майже головним аргументом у будь-якій
антиізраїльській полеміці, виступаючи приблизно в такому контексті — «дивіться,
ізраїльтяни говорять із нами про мир, а насправді вони, мовляв, хочуть нас
виселити з нашої землі». Еквівалентним за силою негативним стереотипом
протилежної сторони виступає страх перед нібито властивим усім арабам
нездоланним прагненням знищити Ізраїль.
Призначення палестинським
прем'єром помірного Аббаса, руками якого американці й ізраїльтяни сподівалися
відтіснити Арафата від влади. Але Арафат, як завжди, виявився більш хитрою
лисицею, чим здавався многим у Єрусалимі і тим більше у Вашингтоні. Він
переграв американців і ізраїльтян, фактично саботувавши діяльність Аббаса і не
дозволивши йому знайти реальний політичний вплив у Палестинській автономії. І
все це справа закінчилася відставкою цього помірного палестинського керівника,
що, звичайно, не можна не розцінити інакше як плювок Сполученим Штатам, що на
нього ставили. У даній ситуації, швидше за все, ізраїльтяни вирішили
скористатися невдоволенням і розгубленістю, що, напевно, панує зараз серед
співробітників близькосхідних департаментів державного департаменту Сполучених
Штатів, і, видимо, вирішили загострити ситуацію і хоч якийсь образ Арафатові
помститися. Ну і висилка Арафата з автономії - це фактично єдиний козир, яким у
Єрусалимі, де знаходиться штаб-квартира ізраїльського уряду, володіють.
Ізраїль - країна
демократична, це не Палестинська автономія. І, звичайно ж, уже так прямо
нагнітати обстановку заради того, щоб усидіти у влади, безумовно, у Єрусалимі
не будуть, інакше це може викликати серйозний внутрішньополітичний скандал із
зовсім непередбаченими наслідками. Але скористатися ситуацією для того, щоб
закріпити свої внутрішньополітичні позиції, особливо коли для цього існують усі
необхідні зовнішньополітичні передумови, думаю, ніхто й у демократичній країні,
у тому числі й у Росії, не відмовиться.
Не так давно ізраїльські
поселенці і військові залишили сектор Газа. Спочатку те, що трапилося
трактувалася як поразка єврейської держави. Однак з того моменту, як туди прийшла
палестинська адміністрація, тон коментарів змінився. Багато хто думають, що
Арієль Шарон, віддавши частину контрольованих територій, здобув перемогу в
багаторічному конфлікті.
Зі сторони виглядає, що
Шарон йде на поступки. Цей політик давно заслужив прізвисько
"Бульдозер" і репутацію яструба. Важко повірити, що він змінить собі
в настільки поважному віці, і неможливо припустити, що він вірив у замирення з
терористами. Він просто розв'язав собі руки в боротьбі з ними. Він дав
можливість палестинської адміністрації показати свою здатність контролювати
ситуацію, а населенню автономії - продемонструвати прихильність визначеному
господарсько-культурному типу. І ще він дав можливість армії і спецслужбам
Ізраїлю перегрупувати свої сили, звільнивши їх від необхідності захищати
поселення у ворожому оточенні. Що буде далі – покаже час. Але миру точно ще не
має.
Проблема посилюється залежністю Палестини від
ізраїльських товарів, а також контролем Ізраїлю над переміщенням товарів і
населення між Західним Берегом і Сектором Гази, що знаходиться в блокаді, і
всередині них.
Метою Паризького протоколу 1994 р., одного з
найважливіших доповнень до Угод в Осло, було визначити характер економічних взаємин
між Ізраїлем і Палестинською автономією. Але Ізраїль перекрутив його на догоду
своєму бізнесові. Протокол зобов’язав Палестинську автономію встановити ціни на
певні товари і свою ставку ПДВ на рівні з ізраїльськими, також він змушує
палестинців використовувати ізраїльську валюту і регламентує митні процедури на
прикордонних переходах з Йорданією та Єгиптом.
Палестино-ізраїльский конфлікт, якому вже не менше
45 років, не є складною проблемою: навпаки, його сутність можна узагальнити
одним словом — окупація.
Врешті-решт, Аббас докладе всіх зусиль для
визнання Генеральною Асамблеєю ООН державності Палестини, що стане його
останнім звершенням, перш ніж він піде з політики, в чому він, зокрема,
зізнався своїм головним помічникам. Після його відходу Ізраїлю стане не
вистачати його рішучої протидії насильству, а також його підтримки співпраці у
сфері забезпечення безпеки.
Символічне рішення про визнання державності й
подальша відставка Аббаса підіб’ють підсумки процесу, який розпочався ще до
Осло і підривав прагнення палестинців майже два десятиліття. Закінчення
процесу, розпочатого в Осло, має тільки два варіанти розвитку: хаос, екстремізм
і насильство або новий процес мирного врегулювання — в ідеалі такий, який зможе
покласти край окупації і подарує Палестині незалежність і свободу разом із
безпечним і захищеним Ізраїлем.
Література:
1. Підбірка статтей журналу
“Компас”. – М., 2003-2004.
2. Погляд політологів на
Близький Схід // Політик. – 2003. - №47