Політологія/8. Історія та теорія політичних партій

Майданюк Є.В., Чорна Н.М.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ, Україна

Історія та теорія політичних партій

Політична партія у політичній системі суспільства є важливим і необхідним елементом здобуття, використання та здійснення політичної влади. Вона є тим інститутом політичної системи, який акумулює і виражає політичні інтереси тих чи інших суб’єктів політики, що спрямовані на здобуття або утримання державної влади крізь призму їх ідеологічних засад.

Без розгляду історичної еволюції політичних партій неможливе дослідження їх сутності. Проте, досліджуючи політичні партії через ретроперспективу розвитку політичної думки і державно-правових вчень, необхідно чітко усвідомлювати існуючу різницю між сучасними політичними партіями і їх історичними прототипами [4].

Термін «партія» існує з давньоримських часів, тоді як поняття «політична партія», як ми розуміємо його зараз, − витвір новітньої доби. Звичайно, різноманітні політичні групи, клуби та кліки такі ж старі, як і сама політика, але політичні партії у сучасному їх значенні тісно пов’язані зі становленням і розвитком представницької демократії та основного її елементу − парламентаризму як форми і методу організації та здійснення влади.

У більшості західних демократій виникнення політичних партій відбувалося паралельно з поширенням права участі у виборах на широкі верстви суспільства. Розширення народного представництва в органах влади не могло не вплинути на сам механізм виборчого процесу та його дійових осіб. Політики не могли більше ігнорувати значну кількість своїх потенційних прихильників. Зі збільшенням кількості осіб, які мають право не лише обирати, але й бути обраними, з’явилася небезпека безладу у вільному політичному суперництві. За умов, коли на політичній арені відбувається строката метушня великої кількості кандидатів з різнобарвними політичними гаслами і програмами, виборець навряд чи може зробити обдуманий і виважений вибір.

Крім того, формування уряду у парламентській системі за такого величезного розмаїття представлених точок зору було вкрай складною, якщо не сказати майже неможливою, справою. Таким чином, з’явилася необхідність у появі певних форм посередництва між офіційними особами чи кандидатами на політичні посади і тими групами громадян, котрі їх підтримують, з метою сприяння цим особам у здобутті або збереженні влади. Так, протягом XIX − початку XX ст. у країнах західної демократії виникають політичні партії, які об’єднують громадян у формально організовані структури, покликанні забезпечити кандидатів на політичні посади у державі і культивувати громадську підтримку в суспільстві, необхідну для їх обрання на основі їх спільних заяв, принципів і програм діяльності.

Початково з’явилися так звані «внутрішньо створені» партії в межах певної парламентської асамблеї, у подальшому переважали «зовнішньо створені» (поза парламентом) партії, які відображали вимоги і потреби різних соціальних верств і класів для їх законодавчого та самоврядного представництва. Яскравим прикладом таких «зовнішньо створених» партій є соціалістичні робітничі партії, що поширилися в Європі з початку ХХ ст. Трохи пізніше у такий же спосіб виникли комуністичні, націоналістичні та фашистські партії, котрі вимагали вже не лише реформ, але й повної трансформації суспільств, у яких вони діяли. Поява та розвиток таких партій знаходили сприятливий ґрунт саме серед суспільств з нерозвиненими демократичними інституціями, передусім такими як парламент та інші представницькі органи влади, а також за умов слабкої, хиткої виконавчої влади.

Політична партія ставала практичним засобом, що відкриває канали зв’язку, комунікації серед різних соціальних груп, виявляючи і представляючи їхні інтереси; інструментом, який виражає під спільним знаменником об’єднаний політичний вибір її членів і прихильників.

Ідентифікація посадових осіб за певною партією слугувала продовженням політичного процесу. Окремі особи, зрештою, полишали політичну діяльність, але те, що вони зробили, перебуваючи на посадах, створювало імідж їхньої партії. Коли час роздумів виходив, виборець часто підтримував або відкидав ту чи іншу партію безвідносно до змін у складі її кандидатів.

Таким чином, природа політичної партії полягає в тому, що вона об’єднує у своїй структурі громадян певних соціальних верств і груп, а також завдяки цій структурі бере участь у процесах здобуття, утримання та реалізації державної влади.

З іншого боку, політична партія як організована частина певної соціальної спільноти відображає її політичну ідеологію у прагненні змінити або зберегти існуючі у суспільстві відносини, а також роль, характер і реалізацію державної влади. Партія чи кілька партій репрезентують відповідний політичний рух, що несе у собі певну ідеологію стосовно розвитку суспільства. У руслі будь-якого руху політичних ідей партія відіграє роль організованої структури цього суспільного руху, втілювача його ідеології в суспільстві через участь у політичному процесі. Тому справедливим є також визначення політичної партії як організації, що прагне досягти політичної влади шляхом обрання своїх членів на державні посади з тим, щоб її політична філософія могла бути відображена у державній політиці [1].

Щодо теорій політичних партій, то робота відомого французького соціолога М. Дюверже «Політичні партії», яка побачила світ в 1951 р. завершує ряд досліджень, що формують сучасну теорію політичних партій. М. Дюверже був автором багатьох політологічних та соціологічних розвідок, керівником Центру порівняльного аналізу, розробником ряду законопроектів та консультантом багатьох післявоєнних урядів Франції. Багато з його праць, такі як «Демократія без народу» (1961), «Янус. Дві іпостасі Заходу» (1972), «Республіканська монархія» (1974), «Відкритий лист соціалістам» (1976), «Республіка громадян» (1982), стали помітними віхами не лише в науковому, але й  в громадському житті Франції. Однак М. Дюверже здобув міжнародне визнання саме завдяки праці «Політичні партії». Ця праця, яка була перекладена 20 мовами, принесла її автору репутацію творця сучасної теорії політичних партій.

На основі того наукового фундаменту, який був закладений у працях М. Острогорського, Р. Міхельса, М. Вебера, М. Дюверже продовжує формування політичної соціології як самостійної галузі знань. Однак, на відміну від своїх попередників, М. Дюверже по-новому підходить до трактування поняття сучасної політичної партії. Для нього сучасні політичні партії − це ті партії, які виникають в період становлення загального виборчого права, «діти демократії», які порушили олігархічні принципи формування правлячої еліти. У зв’язку із цим появу сучасних масових партій М. Дюверже порівнює із революцією. Сучасна масова партія для нього − це партія, яка здатна реалізувати загальне виборче право і завоювати парламентську більшість шляхом використання інститутів і механізмів демократичного суспільства.

На відміну від своїх попередників, М. Дюверже розглядає сучасну політичну партію не як ідейну чи соціально-класову єдність, а перш за все як структурно-функціональну єдність. У зв’язку із цим він формулює своє ключове положення про те, що суть сучасної політичної партії найповніше розкривається через її організацію. За М. Дюверже, партія є спільнотою людей, об’єднаних певною організаційною структурою, яка в кінцевому підсумку визначає ідеологію та соціально-класовий склад партії, форми та методи її діяльності.

Незважаючи на значний успіх спроби М. Дюверже «зробити попередній начерк загальної теорії партій», вчені досі продовжують скаржитися на відсутність цілісної теорії політичних партій. В 1972 р. Л. Мейєр назвав один із розділів в своєму підручнику із порівняльної політології «В пошуках теорії партій». Визнаючи значну роль праць М. Дюверже, Дж. Сарторі він зазначив, що «загальна теорія партій і далі відсутня». В наступному виданні свого підручника, який побачив світ майже через десятиліття після першого випуску, Л. Мейєр знову змушений був констатувати, що «вивчення всякої проблеми, пов’язаної з партіями, часто відбувається у відриві від інших проблем і без всякого теоретичного обґрунтування важливості питань, яким присвячене дослідження». В огляді американської літератури, присвяченому партіям, В. Кротті заперечує існування «якого-небудь переважаючого погляду на партії» і розглядає створення теорії партій як «мету, котру необхідно реалізувати». У своєму дослідженні політичних партій країн західної демократії К. фон Бойме, підкреслюючи важливість побудови теорії, котра дозволила б організувати дані стосовно партій, відзначає, що «скарги на відсутність задовільних теорій так само старі, як саме вивчення партій, і, звичайно, автору даного дослідження також дорікатимуть тим, що йому не вдалося її створити».

На противагу загальноприйнятій думці про відсутність теорії партій, Дж. Шлезінджер стверджує, що «теорія міститься в більшості робіт, присвячених партіям. Але ми не можемо звести її воєдино» [3].

В розробці сучасної теорії політичних партій провідну роль відіграє європейська політична наука. Звичайно, серед відомих теоретиків є і американці, однак більшість дослідників політичних партій є європейцями або за походженням або за місцем праці (Я. Бадж, Ж. Шарло, М. Дюверже, М. Лейвер, П. Меїр, А. Панеб’янко, С. Роккан, Дж. Сарторі, К. Стром). І це не є випадковістю. При поясненні даного феномену слід мати на увазі безпосереднє сусідство партійних систем суміжних країн. Спільність кордонів породжує потребу в міжнаціональних дослідженнях, що спонукає вчених концентрувати свої уявлення про партії, а це в свою чергу сприяє теоретичному розвиткові. 

Більш переконливе пояснення провідної ролі європейських вчених у вивченні політичних партій полягає в тому, що політичні партії Старого світу набагато чисельніші та різноманітніші, ніж партії Нового світу. Оскільки тандем республіканців та демократів вже більше століття відіграє провідну роль в політичному житті США, американські вчені концентрують свою основну увагу на вивченні цих сильних політичних партій. З появою на горизонті «третьої партії» у дослідників з’являється стимул підійти до проблеми з більш широких позицій і виробити типологію, яка дозволяє враховувати такі партії. В іншому американська політична система рідко спонукала вчених до розробки теорії політичних партій. 

Сама природа американських політичних партій стримує розвиток теорії ще й в тому розумінні, що на американському матеріалі важко визначити кордони «партії» як базової одиниці аналізу. Американські вчені намагалися вийти з цієї проблеми, проводячи різницю між «партією як організацією» і «урядовою партією», з однієї сторони, та «партією виборців», з другої. Однак, ця спроба вивчати партію частинами в теоретичному плані виявилась не надто конструктивною. Як показав Дж. Помпер, «американські політичні партії представляють собою невпорядковане переплетення цих трьох умовних форм, і їх вкрай важко відділити одна від одної». 

В огляді літератури стосовно партій США, В. Кротті зауважив, що «галузь вивчення політичних партій – це скоріше об’єднання чи конфедерація окремих досліджень та дослідницьких акцентів, слабо пов’язаних між собою, ніж сконцентрована на своєму предметі, що досягла високого рівня внутрішньої інтеграції субдисципліна з чітко визначеними межами». В розділі «У пошуках теорії політичних партій» вчений характеризує американську дослідницьку практику як «свідомо емпірично орієнтовану і позбавлену теорії». Відзначаючи перспективність праць Дж. Шлезінджера, В. Кротті продовжує: «Чим більше спроб розробки теорії і концептуального розвитку, тим краще для дослідницького напрямку, який досі не прославився ні якістю, ні різноманітністю теоретичних розробок».

Важко не погодитися з В. Кротті і в тому, що вивчення політичних партій може лише виграти від більшої уваги до теорії. Раніше вже відзначалися теоретичні зусилля М. Дюверже, Р. Катца, К. Строма, Я. Баджа і Г. Кемана. Чисельність американських теоретиків також не вичерпується Дж. Шлезінджером і Е. Даунсом. Наприклад, Д. Кеменс у 1989 р. запропонував теорію партійного розвитку, яка пояснювала той парадокс, що американські політичні партії, які з початку 60-х рр. ХХ ст. переживають період організаційного зміцнення, в той самий час значно ослабли як знаряддя масової мобілізації. В основі цієї теорії – набуття американською політикою загальнонаціонального характеру, а також культурні зрушення, пов’язані із поширенням вищої освіти і зростанням ролі засобів масової інформації. Також заслуговують на увагу розроблена А. Уером модель партійної поведінки як потоку інформації, теорія трансформації партій А. Панеб’янко, теорія відбору кандидатів М. Галлахера і М. Марша, виділена М. Гамільтоном система показників, яка пояснює радикалізм соціалістичних партій, представлена в роботі М. Лейвера і Н. Шофілда теорія коаліцій, запропонована Дж. Шлезінджером теорія «багатоядерної» партії. Дослідники партій більше не мають права скаржитися на відсутність теорії. «Я згоден, що ми надто довго скаржились на нестачу теорії, − пише К. Джанда. − За довгі роки роботи сформувався значний корпус теоретичних положень, і сьогодні слід віддати належне досягнутому. Імовірніше, що у дослідників надто великі очікування з приводу «загальної теорії».  Сьогодні проблема полягає в тому, щоб засвоїти, розвинути і розширити поле застосування вище перелічених теорій» [2].

Таким чином, історія та теорія політичних партій нерозривно пов’язані між собою. Історія політичних партій дає поважний матеріал для теорії політичних партій, а остання в свою чергу систематизує спонтанну і хаотичну, на перший погляд, еволюцію перших.

Список використаної літератури:

1. Обушний М. Партологія : навч. посіб. / М. Обушний. – К. : Арістей, 2006. – 432 с.

2. Примуш М.В. Політичні партії: історія та теорія : навч. посіб. / М.В. Примуш. – К. : Професіонал, 2008. – 151 с.

3. Примуш М.В. Партологія : навч. посіб. / М.В. Примуш. – К. : Професіонал, 2007. – 258 с.

4. Шведа Ю. Теорія політичних партій і партійних систем / Ю. Шведа. − Львів : ЦПД, 2003. – 325 с.