Т.Д. Кочубей

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ У НАТУРАЛІСТИЧНИХ ПОГЛЯДАХ ПРОФЕСОРІВ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ

Одним із головних завоювань передової педагогічної думки початку XVIII ст. стає поява системи знань про природу – вчення, вільного від теологічних умовиводів. Деякі з найхарактерніших рис натурфілософії знаходимо і в поглядах професорів Києво-Могилянської академії, які намагалися зблизити філософію з природознавством і вивести її за межі теології, що об’єктивно сприяло руйнуванню усталеної системи середньовічного теологічного мислення. Майже в усіх філософських курсах значна кількість питань, які раніше розглядалися в змісті метафізики, переносяться до фізики, внаслідок чого перша значно скорочується, а друга розширюється.

Натуралістичні ідеї не оминули й такої важливої сфери, як формування і розвиток особистості, визначення ролі навчання і виховання в реалізації цих процесів. Оскільки людина починає вважатися вільною у вчинках стосовно Бога і не вільною щодо природи, виникає необхідність з’ясування, в чому саме полягає незалежність людини від природи, до якої міри вона є необхідною і чи можливо її певним чином зменшити або уникнути. Постає питання про міру і можливості свободи людини у межах природної необхідності [1, с.79].

Вагомий внесок у розробку цієї проблематики зробили професори Києво-Могилянської академії – М. Козачинський, С. Кулябка, І. Кроковський, Ф. Прокопович, С. Яворський та ін.

Випускник Києво-Могилянської академії Мануїл Козачинський протягом десяти років викладав у цьому навчальному закладі філософію. Він був першим, хто назвав людську душу свідомістю, наголошуючи на тому, що цілеспрямована діяльність людини загалом і виховна зокрема „різняться від інстинктивних дій тварин тим, що людина, перш ніж щось робити, усвідомлює мету дії і засоби, необхідні для її реалізації, причому пізнає зв’язки між метою і засобами”. Так само, вважав він, і виховання людини „має спиратися на чітко визначену мету й користуватися відповідним чином дібраними засобами, які дають змогу цю мету реалізувати” [5, с.182]. Тобто М. Козачинський обстоював думку про те, що природа людини полягає в цілеспрямованій діяльності, завдяки якій і відбувається її належний розвиток.

Прогресивний аспект натурфілософського вчення М. Козачинського полягає в тому, що розглядаючи риси, які характеризують особистість, він не вважає їх чимось готовим, природженим, а таким, що виростає з природи людини в процесі її виховання, діяльності й самовиховання. При цьому наголошував, що індивідуальні особливості, якими володіє особистість, не становлять просту механічну сукупність. Натомість, „суперечливі властивості, що виникають у процесі виховання та діяльності, взаємно знищують одна одну, інші – підтримують одна одну й таким чином виникає певна їх структура” [5, с. 183]. Означені властивості М. Козачинський називає звичками, розуміючи під ними „слід, залишений у людині частим повторенням вольових дій, або навичками волі, що є схильністю до дій, спрямованих на досягнення блага й уникнення лиха” [5, с.183]. Що є справжнім благом чи лихом, як домогтися блага або ухилитися від лиха, людина дізнається завдяки власному досвіду або суспільному досвіду інших, який передається шляхом освіти й виховання.

Розмірковуючи над єднанням божественного та людського, М. Козачинський приділяє велику увагу розвитку особистості. Любов до Бога, на його переконання, є кінцевою операцією волі щодо нього; споглядання Бога з кінцевою операцією інтелекту щодо найвищого блага – спокою в Богові. Отже, проблема співвідношення інтелекту та волі у мислителя має остаточну мету – єднання людини з Богом (їхнє взаємне бачення одними й тими самими очима) [4, с.856].

Інший педагог, філософ, культурний та освітній діяч, що жив і працював у цей період, і погляди якого характеризувалися натуралістичною спрямованістю, – Сильвестр Кулябка дотримувався думки, що природа психіки людини полягає в цілеспрямованій діяльності. Пізнати її можна лише через фізіологічні, розумові та духовні функції. Бог може вдихнути душу не в будь-яке тіло, а тільки у відповідно організоване людське. З погляду педагогіки у цьому плані заслуговує на увагу думка С. Кулябки про те, що притаманні людині чесноти не є чимось готовим, вони виростають „з природи людини в процесі її діяльності” [5, с.189].

Вагомий внесок у розробку ідей натурфілософії та опертя на них для пояснення сутності розвитку людини зробив Ф. Прокопович. Основним поняттям його натурфілософії є поняття природного (фізичного) тіла. Він „виключав зі світу як інтелігібельні, так і інші духовні сутності”, а також порожнину. На його думку, світ – це „матеріальне поєднання речей” або тіл. Кожне з таких тіл має розглядатися як об’єкт у власному значенні, природні тіла мають декілька принципів буття і становлення тіла. Розуміння мислителем матерії є близьким до декартівського. Однак у Р. Декарта тіло й становило матерію, тоді як у Т. Прокоповича тіло – це поєднання матерії і форми. Розуміння матерії у нього виходить з концепції Арістотеля, але має й свої відмінності. По-перше, в основі буття, вважає філософ, не може бути „вічне і постійне буття” першої матерії, адже перша матерія „...за її внутрішнім розумінням виявляється в своєму бутті недосконалою, оскільки сама є мертвою і недієвою, але, що піддається дії; бо в ній усе творить форма” [3, с.12]. По-друге, у першій матерії „безпочаткове” буття, яке визнає Арістотель, „не набуває того, що могло бути подібне формам... суттєвим, які в самій речі суть; бо тими формами здійснюється перша матерія...” [3, с.13]. Отже, тіло постає оформленою матерією, а зміна тіл відбувається внаслідок зміни форми. Визнаючи акт створення світу Богом, мислитель відзначає, що буття речей, їхні форми притаманні самим речам, а не надсилаються звідкілясь згори.

В основі натуралістичної ідеї Ф. Прокоповича лежить поняття про людину як про мікрокосм. Обґрунтовуючи доцільність таких поглядів, учений писав, що людина є частиною видимого і невидимого світу, адже „має в собі щось і від тілесної неживої, і від живої матерії, і від суттєвого людського елемента ... тому правильно назвали її давні філософи мікрокосмом, тобто малим або взятим у зменшеному вигляді світом” [3].

Надаючи значну увагу дослідженню людини, Ф. Прокопович розумів її як носія божественного і природного, як частинку „цього видимого і невидимого світу”, котра має елементи тілесної (не одухотвореної), живої матерії та людські чуття, поділяє погляди на людину як на малий мікрокосм, чи особливий світ. Однак визнання за людиною свободи волі не означало автоматичного поширення її на питання про незалежність вчинків людини від її власної природи і суспільства. Для „самовладдя”, відзначає Ф. Прокопович, необхідні певні умови, за наявності яких людина може вирішувати, діяти їй так чи інакше. Як частина природи людина вводиться ним до системи світового причинового зв’язку, тобто вважається вільною у вчинках стосовно Бога і невільною щодо природи.

Систематизуючи й посилюючи гуманістичні ідеї своїх попередників, Ф. Прокопович вивищує в людині те, що принижувалося середньовічним теологічним світоглядом, – свободу людського розуму, красу тіла й почуттів. Він переконаний, що людина, її розум і тіло підпорядковані впливу природного закону. Охоронцем цього закону є совість, яка також є „природним даром”. Від природи людина схильна до добра. Порушення доброти є разом з тим і порушенням людяності – „образ безлюдяності”. Доброта, що випливає з природного закону, – природна, а отже, моральне те, що є природним. З цього приводу Ф. Прокопович писав: „У людині початок справ добрих або здатність творити їх було даром природним, у розмірковуванні тієї схильності, засобами якої будь-хто прагне шукати собі добра і той самий дар з причини справ вільно здійснюваних був моральний” [2, с.27–28].

Іншим прикладом натуралістичних поглядів першої половини XVIII ст., їхнього впливу на зміст навчання і виховання може слугувати курс, читаний С. Яворським, що будувався на трьох книгах Арістотеля „Про душу”. Називаючи „питання про душу” одним з двох головних питань філософії, яке веде людину до знань про саму себе, С. Яворський розкриває специфіку реальних форм життєдіяльності, які властиві рослинам, тваринам, людям, і намагається розкрити їхню підпорядкованість, цілісність в єдиній людській істоті. Згідно з його поглядами, види душі (вегетативна, сенситивна (чуттєва), раціональна) виникають як органи єдиної душі, вдосконалюючись і набуваючи своєї специфіки для виконання різних дій. Єдність душі С. Яворський доводить через ідею функціональної взаємодії: одна життєва функція може сприяти або заважати іншій. Скажімо, напружена дія інтелекту заважає травленню, надмірна чутливість призводить до розладнання інтелектуального акту [6, с.12].

Вегетативний і чуттєвий види душі С. Яворський відносить до матеріальних утворень, бо „немає жодної підстави погоджуватися з тим, що вони існують незалежно від суб’єкта” [6, с.12], тоді як раціональна душа є духовною, „бо має такі акти, якими пізнає і вдосконалює духовні об’єкти”, а „духовний наслідок не може спричинятися головним матеріальним принципом” [6, с.27–28]. Перші два види душі є кінечними, знищенними, тоді як раціональна душа – незнищенна і безсмертна. Матеріальні види душі, за С. Яворським, залежать від матеріального буття, не здатні до духовних актів, тоді як раціональна душа перебуває у відриві від матеріального світу не онтологічно, а феноменологічно, оскільки „інтелект рухається чуттєвими об’єктами і фантазією”, і „душа залежить від тіла не як від органа, в якому вони виробляються, а як від реквізита, від якого сприймає образи” [6, с.11–12].

У зв’язку з раціональною душею С. Яворський аналізує різні види інтелекту, встановлює тісний зв’язок між інтелектом і фантазією. Волю він розглядає як чинник збудження духовних образів через бажання пізнання, але припускає і не вольове збудження образів під дією фантазії. Особливої значущості він надає пізнавальній діяльності дитини, завдяки якій відбувається вдосконалення її розуму й мислительних операцій. Важливість такої діяльності, на його переконання, полягає в тому, що за подачі інтелекту людина робить вибір, приймає вольове рішення щодо реалізації обраної мети, тобто інтелект висвітлює їй шлях діяльності. У поєднанні з інтелектом воля людини стає розумною і вільною. Але там, де немає свободи вибору, відсутня і свобода волі. Коли інтелект пропонує людині лише один предмет, корисний для організму, не пізнаючи наявні в ньому шкідливі елементи, воля людини втрачає свободу і зумовлюється необхідністю. Тільки за умов зваження людиною всіх позитивних і негативних моментів за допомогою інтелектуальних операцій, її вибір буде усвідомленим, тобто вільним. Отже, стверджує С. Яворський, свобода волі неможлива без інтелекту, тому що „інтелект є коренем свободи і першим началом”. Звідси як благо людини, так і благо суспільства тісно пов’язується ним з інтелектуальним розвитком особистості, з її освіченістю. Щодо останньої, її можна здобути в процесі навчання, яке має ґрунтуватися на принципах природовідповідності, систематичності, свідомості, доступності, послідовності, забезпечувати міцність і корисність знань.

Отже, аналіз сутності натуралістичних ідей професорів Києво-Могилянської академії, їхнього впливу на визначення провідних моментів розвитку людини дає змогу зробити висновки: на противагу середньовічній схоластиці, яка розглядала природу як незмінну форму, створену Богом (що повною мірою переносилося й на людину), натурфілософія акцентує на загальному русі процесів природи, активному залученні суб’єкта пізнання в картину світу завдяки навчанню і вихованню; ефективність розвитку особистості безпосередньо залежить від її активності, розвитку інтелекту, оволодіння навичками здійснення свідомого вільного вибору.

Література

1. Горський В. С. Історія української філософії: курс лекцій / Вілен Сергійович Горський. – К.: Наук. думка, 1997. – 286 с.

2. Прокопович Ф. Богословское чтение о состоянии неповрежденного человека или о том, каков был Адам в раю / Феофан Прокопович. – М., 1785.

3. Прокопович Ф. Рассуждения о безбожии / Феофан Прокопович. – М., 1784.

4. Роменець В. А. Історія психології: XVII століття. Епоха Просвітництва : навч. посіб. / В. А. Роменець. – К. : Либідь, 2006. – 1000 с.

5. Українська педагогіка в персоналіях: у 2 кн. Кн.1: навч. посібник / [за ред. О. В. Сухомлинської]. – К. : Либідь, 2005. – 624 с.

6. Яворський С. Психологія, або трактат про душу // Яворський Я. Твори: у 3 т. – Т.2 (в рукописі) /[пер. І.Захари)].