Лакійчук Павло Вікторович

Викладач, аспірант Національного технічного університету України «КПІ»

Європейська політика розвитку руху трудових ресурсів

Ідея сильної Європи бере свій початок та розвиток ще з ХІІ – ХІІІ ст. та сформулювалась в концепції – «Європоцентризма». Європоцентризм – це історико - культурна і геополітична концепція, що стверджує і обґрунтовує особливий статус та значення західно - європейських цінностей у світовій цивілізації і культурному просторі. Однією з перших та яскравих демонстрацій впливу та розповсюдження подібних ідей були міждержавні та міжрегіональні зіткнення різних світових релігій. Так за часів середньовіччя Європа, Північна Африка та Близький Схід стали ареною зіткнення католицизму з православ’ям і християн з мусульманами. Найбільшу активність у процесі відстоювання принципів европоцентризму виявила католицька церква. В ХІХ ст. погляд європейців на інші народи значно змінився. Цьому сприяли унікальні археологічні відкриття на Близькому Сході, в Індії, Китаї та Америці. Європейській свідомості були представлені факти, що свідчили про існування ще більш древніх, ніж європейська, цивілізацій. На початку ХХ ст. з усією гостротою постала проблема лідерства в європейському та світовому співтоваристві. Вона вирішилась новим розколом Європи на комуністичну та демократичну частини. Між ними розгорнулось гостре геополітичне та в деяких випадках опосередковано – військове змагання за лідерство та вплив у світі. На хвилі конфронтації, що дійшла до другої світової війни, Європа втратила роль світового лідера…[1]

Втрата світового лідерства, мільйони загиблих у двох світовий війнах, дестабілізація економіки, відсутність працездатного населення поставили перед новим керівництвом європейських країн питання про необхідність об’єднання спільних зусиль. Такий союз дав би можливість в подальшому, як поновити втрачені позиції в світовому змаганні за першість, так і запобігти можливим майбутнім суперечностям в середині самої Європи та сприяти її розвитку.

Спочатку була ідея – ідея щодо відновлення колишньої могутності Європи та забезпечення її стабільного розвитку. Цю ідею висунув французький політичний та економічний діяч Жан Моне. Суть її полягала в тому щоб Франція та Німеччина, а можливо й інші сусідні європейські держави, об’єднали свої вуглевидобувні та сталеварні галузі промисловості. Думку Моне підтримав його товариш та міністр французького уряду Робер Шуман, визнавши цю ідею геніальною та виголосив її під час промови яка відбулась 9-го травня 1950 р.. Саме з цього моменту 9-те травня в усьому світі св’яткується як День Європи. 18 квітня 1952 р. в Празі між головами Франції, Німеччини, Італії, Нідерландів, Бельгії та Люксембургу було підписано договір про об’єднання вугільних та сталеварних промисловостей цих країн і утворено Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС).

Фактично з моменту підписання «Празької угоди» почався вільний рух працівників в інтересах економічного розвитку між цими шістьма країнами. Це був перший документ в історії Європейського союзу який давав змогу досить вільно пересуватись по території декількох країн. Остаточно затвердив цю можливість підписаний вже зазначеними країнами 25 березня 1957 р. Римський Договір, тим самим було утворено Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) – «спільний ринок», що дав можливість вільного та на повністю законних правах пересування через спільні кордони людей, товарів та послуг. У Приписі Ради європейських співтовариств від 15 жовтня 1968 р. зазначалося, що «мобільність робочої сили в рамках Співдружності має бути одним із засобів, який гарантує працівникові можливість поліпшити умови життя та праці й сприятиме його соціальному розвиткові, та водночас допомагатиме забезпеченню потреб економіки держав - членів»[2]. Свободу пересування мали постійні, сезонні, прикордонні робітники, а також особи, які працюють не за наймом.

17 лютого 1986 р. було укладено «Єдиний європейський акт» під яким вже поставили свої підписи і нові члени розширеної співдружності європейських держав - Його Величність Король Бельгійців, Її Величність Королева Данії, Президент Федеративної Республіки Німеччина, Президент Грецької Республіки, Його Величність Король Іспанії, Президент Французької Республіки, Президент Ірландії, Президент Італійської Республіки, Його Королівська Високість Великий Герцог Люксембургу, Її Величність Королева Нідерландів, Президент Португальської Республіки, Її Величність Королева Об’єднаного Королівства Великої Британії і Північної Ірландії [3]. Цим Актом були внесені зміни до Римського договору які фактично давали змогу скористатись можливістю пересування в межах Союзу фінансово нестабільним особам. Для проживання на території іншої держави ЄС вони були зобов’язані довести свою економічну спроможність та отримати відповідний дозвіл від місцевої влади на право постійного проживання та роботу. В той же час, право на вільне пересування та проживання не поширювалось на громадян, що були представниками третіх країн не зважаючи на те, що вони тривалий час вже проживали в межах Співтовариства. Потрібно відзначити, що все ж поступово йшов процес узгодження процедур пересування в межах Союзу громадян третіх країн, які проживають на території Європейського товариства. Так, було отримано право на вільне пересування і працевлаштування для іноземців які були членами сімей громадян Союзу. Проте, в своїй більшості, вони все ж підпадали під дію місцевих законів держав, на території яких вони перебували. В той же час варто зазначити, що сама Європа потребувала нових працівників і була зацікавлена в нелегальній трудовій міграції, яка була вигідною, як для роботодавців, так і для самих країн. Цим можна пояснити ту млявість яку демонстрували західноєвропейські країни в боротьбі з нелегальною міграцією. Ні для кого не було секретом існування напівлегальної міграції з країн третього світу. Наприклад, Франція «заохочувала» алжирських робітників, до Німеччини приїздили курди та турки, Великобританія потребувала робочої сили з Пакистану та Індії.
Переломним моментом для співдружності об’єднаних європейських країн стало підписання 7 лютого 1992 р. в м. Маастрих Договору про Європейський Союз. Це стало важливою віхою в історії ЄС, було сформовано підґрунтя для утворення єдиної валюти, інтеграції судової системи, утворення спільної системи безпеки тощо. Підписання Маастрихтського Договору стало також надзвичайно важливим моментом в політиці ЄС щодо міграції робочої сили. Так, як було чітко сформульовано, що кожен громадянин країни яка входить до Європейського Союзу віднині є також і повноправним громадянином самого ЄС. Отже, він має повне право вільно пересуватись територією об’єднаної Європи та обирати за власним вподобанням місце для проживання та працевлаштування. 
Одним з останніх кроків на шляху формування єдиного внутрішнього простору руху робітників було входження країн до Шенгенської зони, яка значно спрощувала перетин внутрішніх кордонів країн Європейського Союзу. Контроль на кордоні мав так би мовити формальний вигляд та був вибірковим. Аби запобігти неконтрольованому обігу зброї, наркотиків та незаконній міграції було утворено Шенгенську інформаційну систему. Фактично здійснювався обмін інформацією між усіма правоохоронними органами країн щодо осіб, які своїми діями привертали увагу поліції.

Література:

1. Большой энциклопедический словарь: философия, социология, эзотеризм, политэкономика / Главн. науч. ред. и сост. С.Ю. Солодовников. – Мн: МФЦБ, 2002. с. 275

2. Предписание 1612/68 от 15 октября 1968 года о свободе передвижения трудящихся с поправками, внесенными предписанием 312/76 от 9 февраля 1976 года //Сб. международ. правовых док., регулирующих вопр. миграции/ Международ. орг. по миграции. — М., 1994. — С. 289 - 293.
3. Акти європейського права із соціальних питань К.: Парламентське видавництво, 2005