Газизова Ю.П.

Донецкий национальный университет экономики и торговли

им. Туган-Барановского

Інноваційний процес як об’єкт державного регулювання

Інноваційна діяльність підприємств у ринковому середовищі реалізується не лише в їхній взаємодії, а й через взаємозв’язок з економічною системою в цілому. Сучасні розвинені економічні системи поєднують у собі ринкові основи, конкуренцію і механізм державного регулювання. Ігнорування будь-якої з цих складових призводить до негативних наслідків. Важливим завданням держави є, по-перше, ефективно нейтралізувати негативні явища ринкових відносин, по-друге, забезпечити стабільність середовища для інноваційної діяльності.

Об’єктом державного регулювання інноваційної діяльності є інноваційний процес, який є складовою частиною економічної системи держави і визначає ефективність усього суспільного виробництва.

Термін «інноваційний процес» має декілька тлумачень, такі як:

- це період від зародження ідеї до її комерційної реалізації [1, c. 128];

- це процес, який охоплює весь цикл перетворення наукового знання, наукових ідей, відкриттів і винаходів на інновацію;

- це сукупність науково-технологічних, технологічних і організаційних змін, що відбуваються в процесі реалізації інновацій [2, c. 173];

- це процес створення і впровадження нової техніки, технології, розробка нових матеріалів, розвиток нових галузей, виробництв тощо [3, c. 126];

- це комплексне соціальне, психологічне, економічне і культурне явище, яке реалізується на мікро-, мезо- і макрорівнях соціуму [2, c. 173].

Розрізняють три форми інноваційного процесу:

- простий внутрішньо організаційний;

- простий між організаційний;

- розширений.

Державна активність в інноваційній сфері обумовлена не тільки інтересами суспільного розвитку, але й державними матеріальними інтересами.

Необхідність державного регулювання інноваційним процесом викликана такими чинниками:

- депресивний стан економіки;

- недоліки механізму ринкового саморегулювання нововведень, спричинюючи проблеми, які не можуть вирішитися без участі держави;

- мотиваційними чинниками формування державного прибутку [4, c. 17].

Регулююча економічна і соціальна роль держави у сучасному суспільстві опосередковує функції державних органів щодо регулювання інновацій. До найважливіших з них належать:

- акумулювання коштів на наукові дослідження та інновації. Необхідна концентрація ресурсів може досягатися за рахунок як дії загальних механізмів перерозподілу через бюджет, так і формування спеціальних фондів. Ця функція може здійснюватися шляхом не тільки безпосереднього фінансування інноваційних процесів з державних коштів, але й сприяння акумулюванню ресурсів у приватних, акціонерних, змішаних, суспільних і спільних структурах. У ряді випадків держава може концентрувати як фінансові засоби, так і необхідні для здіснення інновацій інтелектуальні та матеріально-технічні ресурси.

- координація інноваційної діяльності. Перед державою постає завдання визначити загальні стратегічні орієнтири інноваційних процесів. З метою їх досягнення держава сприяє кооперації та взаємодії різноманітних інститутів у здійсненні інновацій. Державні структури формують єдиний технологічний простір, який забезпечує сумісність нововведень. Крім того, актуальними завданнями є координація у часовому аспекті, яка б синхронізувала нововведення по технологічних ланцюгах і стадіях науково-інноваційного циклу, а також пом’якшення циклічності інвестиційних та інноваційних процесів.

- стимулювання інновацій. Центральне місце тут займають заохоченням конкуренції, різноманітні фінансові субсидії та пільги учасникам інноваційних процесів. Велике значення має часткове або повне державне страхування інноваційних ризиків. Держава здатна здійснювати «інноваційний тиск» на господарюючих суб’єктів запровадження санкцій за випуск застарілої продукції або використання застарілих технологій.

- створення правової бази для інноваційних процесів. Важливим є не тільки формування необхідного законодавства, яке з’єднає його стабільність і своєчасне коригування відповідно до суспільних і технологічних змін, але й створення реально діючих механізмів, які забезпечать його дотримання. Особливе місце належить державному захисту прав авторів науково-технічної продукції та ін новаторів, тобто охороні прав інтелектуальної та промислової власності.

- кадрове забезпечення інновацій. Зміст програм навчання у державних навчальних закладах повинен сприяти як розвиткові творчого потенціалу генераторів інновацій, так і сприятливості спеціалістів до нововведень. Необхідно прагнути досягнення збалансованості універсальних і спеціальних знань, а також уявлень про комерціалізацію інновацій. Важливо у кожного сформувати навички до постійної самоосвіти протягом усього активного життя.

- формування науково-інноваційної інфраструктури. Держава забезпечує створення відповідного законодавчого поля і формування інфраструктури ринку інновацій.

- інституціональне забезпечення інноваційних процесів. Тут, насамперед, виділяється створення державних організацій і підрозділів, які виконують НДДКР і здійснюють нововведення у галузях державного сектора економіки. Держава також сприяє поширенню в економіці організаційних структур, найефективніших з точки зору продукування і впровадження інновацій (великих корпорацій, малого бізнесу, тощо).

- регулювання соціальної та екологічної спрямованостей інновацій. З одного боку, держава покликана надавати особливу підтримку нововведенням, які забезпечують соціальну стабільність і підтримання екологічної рівноваги, а з іншого – тільки на державному рівні можливо запобігти негативним впливам, пов’язаним з НТП, і нейтралізувати їх наслідки.

- підвищення суспільного статусу інноваційної діяльності. Держава організовує пропаганду науково-технічних досягнень і нововведень, моральне заохочення інноваторів, а також забезпечує їх соціальний захист.

- регіональне регулювання інноваційних процесів. Центральна та місцева влада сприяє найбільш повній реалізації інноваційних ресурсів регіонів, у тому числі шляхом різноманітних регіональних преференцій. Держава сприяє раціональному розміщенню науково-технічного та інноваційного потенціалів. Як правило, центральні державні структури прагнуть вирівнювання умов для поширення інновацій територією країни.

- регулювання міжнародних аспектів інноваційних процесів. Держава у рамках обраних загальноекономічної та інноваційної стратегій стимулює міжнародну науково-технічну та інноваційну кооперацію, а також регулює міжнародний трансфер нововведень [5, с. 157].

Отже, інноваційний процес як термін має досить одноманітне тлумачення, оскільки його пов’язуюють зі створенням наукових знань і використанням їх у господарській практиці. Вплив держави на інноваційні процеси та міжнародні інноваційні зв’язки має здійснюватись як на національному, так і на наднаціональному рівнях. А Україні, в свою чергу, необхідно прийняти ряд рішень і вжити відповідних заходів щодо стимулювання вітчизняних та іноземних інвестицій в інноваційну сферу, активізувати взаємодію з новими індустріальними країнами, що розвиваються.

Література:

1. Майорова Т.В. Інвестиційна діяльність: Навчальний посібник. – Київ: «Центр навчальної літератури», 2004. – 376 с.

2. Баранов О.Г. Інноваційний процес як об’єкт державного регулювання // Актуальні проблеми економіки. – 2004. – № 6 (36). – С. 172 – 178.

3.Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2000. – 209 с.

4. Янковский К.П., Мухарь И.Ф. Организация инвестиционной и инновационной деятельности. – СПб: Питер, 2001. – 448с.

5. Інвестиційний клімат в Україні (П. Гайдуцький, Ю. Каракай, В. Грамотнєв). К., «Нора-друк», 2002. - 246 с.