ЖУРБЕЛЮК ГАЛИНА ВОЛОДИМИРІВНА

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

ДО ПРОБЛЕМИ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ВПЛИВУ

НА ФОРМУВАННЯ КИЄВОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

З розвоєм процесів глобалізації актуалізується дослідження проблеми взаємовпливів культур, виявлення і глибокий аналіз психологічного підтексту державницького розвитку, з’ясування усіх проявів географічного, біологічного, соціологічного, історичного порядку. У наукових сферах активно дискутуються проблеми «неоднорідності культурної тожсамості і причини пошкодження ідентичності» [1, 159], «впливів і причинних зв’язків, які пояснюють як комплексні реакції на долю і навколишнє середовище, проблема спадкових якостей спільнот» [2, 8]. Це важливо для України, яка переживає процес становлення і пошуку свого місця у сучасному світі. В цьому плані значущим за наслідками і важливим для виявлення тенденцій сучасного розвитку стає дослідження суті і механізмів пролонгованої дії усіх названих взаємовпливів. На цьому тлі дуже вагомою стала проблема, що окреслена як вияв візантинізму.

Ця проблема виникла із формуванням ранньофеодальної державності на етнічних землях України з часів виходу із доволі самодостатнього, але значно переконцентрованого на проблеми внутрішньо єднання і стабілізації розвитку, суспільства, яке заради вдосконалення свого культурного землеробського простору і збереження від напівварварського світу йшло до інформаційного насичення і багатства зовнішніх впливів, сповненого особливо активним позиціюванням візантійської цивілізації. А нещодавнє офіційне відзначення в Україні і світі 1020-ї річниці хрещення Русі ще раз підкреслило, що вивчення української державності тих часів, основних ознак і атрибутів тогочасної державності, зокрема і першої кодифікованої збірки права тих часів, «Руської Правди», як прямого і безпосереднього наслідку хрещення, знов активізував процес «розкриття психологічного «підтексту» культурних і історичних явищ» [2, 117], поновлюючи тези про відповідні негативні реакції українства у вигляді «постійного самозабуття, втрати минулого, проявів нігілістичних тенденцій» [2, 18], принципового освячення канонів, орієнтування його на консерватизм і традиціоналізм, характерні для Візантії [3, 452], неоднозначної оцінки ролі держави, послаблення загальнолюдських цінностей у контексті вияву космопланетних закономірностей [4, 390] тощо.

Безперечно, «Руська Правда», як визначне джерело вітчизняного права усієї феодальної доби, може бути використана для дослідження окреслених процесів багатосторонніх вазаємовпливів двох цивілізацій: візантійської і східнослов’янської, староукраїнської. Збірка норм права, закріплюючи основи державного, суспільно-політичного, економічного ладу староукраїнської феодальної держави, що стрімко постала на тогочасному європейському цивілізаційному просторі врівень із Візантією, засвідчує, що було досягнуто соціального компромісу задля державного розвитку. «Правда Ярослава» 1016р. була дарована спершу новгородцям князем Ярославом Мудрим на кшталт того, як раніше з’являлись письмові закріплення норм права у ході боротьби за трон у Римській імперії чи у постійному протистоянні плебеїв проти патриціїв з метою надання привілеїв, правового захисту чи обмеження свавілля. «Правда», дарована володарем, перетворювалась з приватного на публічний, офіційний документ для усіх верств: «Правда установлена руськой земле» - засвідчує Літопис ( ст.18 Короткої редакції) [5, 47]. Важливо, що населення Київської Русі сприйняло і легітимувало норми «Руської Правди».

Разом з новою вірою прийшли візантійські збірки апостольських, соборних і єпископальних правил і послань, законодавчі акти церковного права і світської влади Візантії (Кормчі книги). Вони не тільки використовуються в церковних судах, а також впливають на норми, закріплені в «Руській Правді». Грушевський висловився про це так: «Володар забажав для державної будови візантійського цементу»[6, 507], а Тойнбі вказує, що «Русь стає частиною візантійської православної цивілізації»[7, 238]. Вплив візантійського права відбувався і раніше, докази чого маємо у літописних записах щодо торговельних стосунків Русі з Візантією та у мирних договорах Х ст. Та саме із хрещенням Русі актуалізується потреба Русі у писаному зводі законів, посилюється візантійський вплив. З одного боку, це був загальнодержавний виклик часу, а з іншого, цього потребували суди церковної юрисдикції, адже звичаєве право Русі суперечило в певній частині нормам християнської моралі, що негативно впливало на судову практику. Та це не означає, що норми «Руської Правди», відчуваючи на собі вплив норм суто візантійського права, стали калькою, що канонічне і світське право Візантії стало основним джерелом права Русі. Більш того, «Руська Правда», створена на глибинній автохтонній базі звичаєвого права, стала джерелом права світського. Це доводять хоча б ті факти, що у «Правди» нема згадок про образу словом, образу жінок та дітей, усього того, що підпадало під юрисдикцію церкви у Візантійській імперії, а судова система і засоби покарань не тільки в добу Русі, але й у пізнішу добу поглинення руських земель польсько-литовським завоюванням була «порівняно м’якою і уникнула процесу бруталізації»[8, 49].

Вочевидь, князівському суду для налагодження в Русі єдиної системи суду і управління також був необхідний звід законів оскільки до сер. ХІ ст. ще діяло звичаєве право і змагальний процес. Оскільки звичаєве право за своєю природою є казуальним, регулюючи конкретні життєві ситуації, а судова практика нагально потребувала інших норм, князь, створюючи нові норми , реалізовував свою законодавчу владу і тим самим знімав казуальні суперечки, що виникали у суддів. Отже, одним з джерел «Руської Правди» була судова практика, яка була побудована на використанні звичаєвого права, відповідно одним з головних джерел «Руської Правди» був правовий звичай Руської Землі. Прокопій Кесарійський ще у VІ ст. зауважив, що у слов’ян і антів все життя і звичаї однакові [9,199]. Візантієць Прокопій, визнаючи позитивний вплив Риму (Східного Риму) на варварський світ, одночасно підкреслював ментальну ознаку наших попередників – тяжіння до консервації побуту, правил життя.

Деякі сучасні дослідники, аналізуючи прямий і опосередкований вплив греко-візантійської церкви, візантійського права і психотипу на українство відзначають фрустраційність (гіпертрофовану пригніченість, почуття провини), стресогенність, апатичність, поміркованість у своїх діях [10, 64]. У сучасного дослідника Візантії І. Медведєва, на відміну від Прокопія, йдеться про зворотний зв’язок, про вплив на Русь візантійського психокультурного комплексу з його консерватизмом, принциповою орієнтацією на традицію, униканням іновацій та проблемності [3, 432]. Безумовно, окреслені проблеми потребують ще грунтовного дослідження, але ясно, що перебільшувати вплив візантійського права на державність і правотворення Русі нема підстав.

Тексти «Руської Правди» яскраво свідчать про пролонговану дію саме норм звичая і створених на їх основі норм звичаєвого права Русі. Це відчутно у «Правді Ярослава», хоча більшість з цих норм не ввійшла до другої частини, «Правди Ярославичів», оскільки потребувалось переходити від правових основ військоводемократичного періоду до нових основ землеволодіння, щоб надійно гарантувати захист основ феодальної власності на землю. Хоча норми спадкового права, безсумнівно, відчули вплив звичаєвого права і дійшли, хоча і у відозміненому вигляді, до Поширеної редакції «Правди» (ХІІ ст.).

Ще одним вагомим аргументом на противагу тезам про домінування візантійського впливу на право Русі має бути визнання того факту, що для створення «Правди» величезне значення мала уся правова дійсність Київської держави і законодавча діяльність князів. На думку О.О.Зиміна, П. П. Толочка, князівські узаконення пер. пол.Х ст., складалися з окремих «казусів», що не були правилами, але докорінно руйнували правові підвалини общини [11, 235], доповнюючись місцевими особливостями і відповідними нормами[12,45]. І якщо дехто з дослідників ставить під питання загальнообов’язковість рішень князя з окремих справ, не можна спростовувати те, що судовим рішенням надавалась загальнообов’язкове значення. Посилання на конкретні рішення знаходимо, наприклад, у ст.23 Короткої Правди, ст.2 Поширеної Правди, де наголошується: «Так судив Ярослав, так вирішували і його сини» [5, 65]. Отже, «Руська Правда» створювалась на основі як старих, так і нових норм права усієї Руської землі і була загалом покликана надійно закріпити основи феодальної державності, залежність селян. При цьому право, що виражало це закріплення, мало свої яскраві характерні риси, створюючи специфічний етнонаціональний образ. «Русь перетворити на монархію візантійського зразку не вдалось, рудименти військової демократії з вічевим укладом залишились надовго» [13, 240]. В той же час як одну з визначальних рис права можна назвати його динамічність, адже за 50 років, що пройшли від створення «Правди Ярослава» до «Правди Ярославичів», було розроблено й закріплено інститут приватної власності. Інша річ - неструктурованість даної кодифікації. Норми «Правди» не згруповані за типом правовідносин, що регулюються. Спостерігаємо наявність прогалин у праві, що «латались» звичаями, надаючи правовий характер.

Можна стверджувати, що в «Руській Правді» були виражені гуманістичні норми, які мають багато спільного з сучасним розумінням природних прав людини. Так, «Правда» дозволяла вбивство злодія у тому випадку, якщо був спійманий вночі на місці злочину чи у випадку супротиву. Якщо ж злодій був вбитий зв’язаним чи за межами подвір’я, де він вчинив злочин, вбивця підлягав покаранню(ст.21, 38 Короткої Правди, ст.40 Поширеної Правди) [5, 49; 66]. Але в подальшому розвитку права норми, що визначають мірою покарання смертну кару замінюються на штрафи, а каліцництво, характерне для Візантії, взагалі не притаманно Русі. До того ж дуже характерною особливістю норм «Руської Правди» було закріплення рівноправного становища чоловіка і жінки, на відміну від старонімецького права, в якому жінки перебували під опікою чоловіка та не були дієздатними. Це можна пояснити тим, що до прийняття християнства шлюбно-сімейні відносини регулювалися звичаєвим правом. Відомо, що в масовій свідомості русичів панувало шанобливе, майже сакральне ставлення до жінки, беззастережно визнавався її авторитет у суспільстві. Однією з найголовніших особливостей давньоруського права є те, що жодного разу в нормах не згадується про прикріплення селян до землі, що свідчить не лише про достатню ефективність економічних відносин ранньофеодального етапу розвитку, не відкидаючи при цьому факту суперечливого в цілому розвитку феодалізму, а й про гуманістичну спрямованість норм і закріплення цієї ментальної ознаки у подальшому розвитку норм права.

Але не зважаючи на це, «Правда» є типовою пам’яткою феодального кодифікованого права, оскільки її норми закріплювали панівне становище феодалів, посилено захищали їх життя і власність, закріплювали становище залежного населення. Вона створювалась для захисту феодальної власності і землеволодільців від протестів селян, общинні землі яких поступово переходили у власність феодалів, а також для того, щоб зняти у державі соціальну напругу. Безперечно, у «Руській Правді» є статті, які спрямовані на захист населення від свавілля вотчинників. Наприклад, останнім заборонялось «без княжого слова» мучити смердів (за порушення цієї норми винний платив 3 гривні). Призначався штраф і за крадіжку коней смерда. Підтверджені були і великі штрафи (40 гривен) за вбивство смерда, що працював на державній землі [5, 47]. Поступки смердам зрештою були продиктовані інтересами феодального господарства, розвиток якого залежав від того, як селяни були забезпечені тягловою силою і реманентом.

Приватна власність охоронялась багатьма способами: визначався порядок відібрання речі з незаконного володіння, захищалися межі ділянок. Закріплення феодальної власності на землю вперше зустрічається у «Правді Ярославичів» [5, 64-73]. Про панування приватної власності свідчить високий розвиток зобов’язального (не лише деліктного), а особливо договірного права. Для нього було характерно те, що через невиконання особою договірних зобов’язань, право на цю особу (на її особисту свободу) могло надаватися кредитору.

Феодальна залежність спричинялась багатьма способами, залежно від способів і наслідків різнились суб’єкти залежності: холопи (особисто невільні), смерди (особисто вільні), закупи (боржники феодалів), челядь та ін. Норми права у «Руській правді», як і норми пам’яток права інших країн феодальної Європи, закріплювали право-привілей, зокрема нормами кримінального права. Життя, честь і власність дружинників і бояр захищалась набагато суворіше, ніж життя, честь і власніть простих людей.

Отже, «Руська Правда» є важливим джерелом для вивчення норм саме давньоруського звичаєвого права, феодального права періоду розквіту та роздробленості Русі, княжого законодавства, судових вироків. Вона дозволяє, не перебільшуючи факту візантійського впливу, відтворювати не тільки соціально-економічні відносини Русі, особливості діяльність адміністративного княжого апарату, виявляти важливі нюанси суспільного розшарування, досліджувати вияви фінансових операцій, стежити за технікою управління вотчиною, змінами у розподілі ріллі, використанні господарських знарядь, врожаю, але й відстежувати значущі особливості ментального порядку давніх русів, в основі якого тип, сформований землеробським способом життя, їх гуманістичнисть, миролюбство, толерантність, тяглість до традиціоналізму.

Норми «Правди» мали великий вплив на становлення власних пам'яток права більш пізніх часів, розвиток правового життя слов'ян. Через Литовські Статути норми «Правди» прослідковуються аж у «Правах, за якими судиться малоросійский народ» (1743). Дискусія про візантинізм, його вплив на «Руську Правду», як видатне явище української культури, на право та нашу правосвідомість, є свідченням відсутності власної самодостатності. Згадується доречне зауваження І.Дзюби: «Без зміцнення критицизму самоусвідомлення неможливо виробляти себе на сучасну демократичну націю» [14, 7]. Необхідно відшукувати фактори позитивних і негативних соціо-політичних і культурно-психічних впливів не тільки ззовні, але й з власних матриць. Кожен народ має нести свій тягар відповідальності за усі свої недоліки і прорахунки і свій свій вінок слави за досягнення і перемоги. Тільки у такому збалансованому погляді можна досягти необхідного рівня самоідентифікації, а це вже тверда основа для сучасного підйому нашої правової культури, без якої будь-яке подальше зростання абсолютне не реальне.

Староукраїнська держава та її народ були тоді самодостатніми, хоча й увійшли у православний візантійський простір. Сучасне бачення і оцінки нашого стану у ХХІ ст. можна охарактеризовати як розгубленість чи втрата себе. Тоді українці не зрадили своїй суті, хоча й відчули імперський вплив Константинополя, його культури і психотипу. Але сучасний стан не варто оцінювати як стан «загубленої української душі. Потребується високий рівень самоорганізації, самодисципліни, активна самодіяльність мас, помножена на відповідальність кожного. Тоді усі зовні впливи нас не будуть так бентежити, як ми спостерігаємо зараз. І «Руську Правду» тогочасну, і сьогоднішню правову культуру ми зможемо логічно зв’язати як елементи нашого власного буття, якому ми власноруч даємо раду без звинувачень своїх сусідів.

Література:

1. Гнатюк О. Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність. К.; 2005. 2. Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика. – К., 2001. 3. Культура Византии. ХІІІ – пер. пол. ХV в. – М., 1989. 4. Пахомов Ю.Н., Крымский С.Б., Павленко Ю.В. Пути и перепутья современной цивилизации. – К., 1998. 5. Российское законодательство Х-ХХ веков. В 9-ти т.т. – Т.1. Законодательство Древней Руси. – М., 1984. 6. Грушевський М.С. Історія України – Руси . – Т.1. – К., 1991. 7. Тойнби А.Дж. Постижение истории. – М., 1991. 8. Диса К. Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої. – К., 2008. 9. Давня історія України. У 2-х кн. / Ред. П.Толочка, Д.Козака, С Крижицького. – К., 1995. – Кн.2. 10. Донченко Е.А. Социетальная психика. – К., 1994. 11. Зимин А. Феодальная государственность и «Русская Правда»./Ист. записки. – 1965.- № 76. 12. Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1996. 13. Войтович Л. Княжа доба на Русі. Портрет еліти. – Біла церква, 2006. 14. Дзюба І. Майбутнє нової Східної Європи. /Літературна Україна. – 1990. – 8 листопада.