Экономические науки/ Финансы и банковское дело

БАБАК Л.В., ОЛЕКСІЙЧУК О.П.

Хмельницький національний університет

Криза надспоживання

Минулі світові кризи були або кризами надвиробництва або кризами перерозподілу капіталу на різних ринках, або кризами виникнення нових ринків. Слід відзначити, що криза перевиробництва, пов’язана з тим, що товарів та послуг виробляється більше, ніж люди можуть купити та спожити. Кризи перерозподілу капіталів в деякому існуючому секторі економіки виникають тоді, коли починається чисто суб’єктивний перерозподіл капіталів між корпораціями та/чи країнами. Кризи переінвестування виникають тоді, коли на ринок починають виходити нові сектори економіки, де інтенсивні інвестиції через початкову їх штучно роздуту привабливість не підтверджуються зростанням споживання.

Починаючи з 60-тих років ХХ століття кризи перевиробництва починають пом’якшуватися широким розвитком масового кредитування. Але кризи продовжують виникати — вже як результат чисто суб’єктивних спроб перерозподілу капіталу на ринках. Така криза виникла в 70-ті роки ХХ століття. Коли спроби перерозподілу капіталів нафто-газовими країнами Близького Сходу показують їм, що насправді ніякого перерозподілу не можна зробити, бо зароблені кошти знову тікають туди, де розвиток економіки вищий, вони перестають різко робити такі спроби, хоча і продовжують намагатися перерозподіляти поступово. Вже починаючи з 80-тих років ХХ століття кризи надвиробництва практично відсутні, а підвищення цін на енергоносії вже не створює криз. Світ починає стикатися з новим типом криз [3]. Це пов’язано з тим, що в 90-ті роки ХХ століття виникають нові сектори економіки, які зовсім не пов’язані з виробництвом матеріальних товарів та послуг — в фінансовому секторі виникають похідні фінансові інструменти та економічні операції через інтернет. Саме ці віртуальні сектори економіки призводять до збільшення загальної маси грошей, що не підтверджена матеріальними товарами та послугами. Оскільки кількість грошей різко збільшується, виникає можливість для банків видавати все більше кредитів, бо ці гроші знову швидко повертаються в економіку. Тобто віртуальні гроші через банки обмінюються на кредитні зобов’язання тих, хто хоче витратити ще незароблені гроші на реальні товари та послуги. Це зумовлює повну неможливість криз надвиробництва, і породжує нові можливості для бізнесу — масове шалене, нічим необмежене, кредитування та, відповідно, — споживання. Тобто фінансові інструменти, що були спочатку інструментом міжкорпоративного та міжбанківського ринку, стають інструментами ринку індивідуальних споживачів.

Отже, це — системна криза надспоживання. Вона охоплює всі сектори суспільства — виробництво матеріальних та віртуальних товарів та послуг, фінансовий сектор, маркетингово-рекламний комплекс, урядові політики, сфери державних послуг, зокрема, галузь освіти, медицини, пенсійного забезпечення та військову сферу [5]. А також суспільні очікування, які досі формуються рекламою та урядовими заявами про те, що це фінансова криза, та про те, що її можна подолати монетарними засобами.

Називати кризу "фінансовою" це означає дезорієнтувати людей. Бо вони продовжуватимуть думати, що ця криза пов’язана винятково з негараздами в банках та з курсом валюти. Кризу прямо і відкрито потрібно називати такою, якою вона є — кризою надспоживання. Правильна назва вказує на суть походження кризи і вірно орієнтує людей на дії. Це криза надспоживання, то потрібно обмежити надмірне споживання; переглянути мотивації людей до праці [4].

Якщо не зробити цього сьогодні, то вже через місяць відбуватиметься процес відмови від сплати за кредити.

В ситуації кризи потрібно завжди говорити правду і обов’язково попереджувати про наслідки паніки, що може виникнути від різкої реакції людей на правду. Людям потрібно довіряти інформацію про майбутнє. Більше того, паніка зазвичай виникає від недовіри до влади, а не від адекватно змальованої перспективи розвитку подій.

Люди забрали гроші з банків, тому що публічна позиція влади з цього питання була відсутня, а не тому, що в банків почалися труднощі; почався ажіотаж на ринку валюти. Отже, поки що кризу створює влада, а не економічна ситуація.

Перш за все, потрібно вже зараз почати розробляти теорію сучасної світової кризи, яка би дозволила діяти досить широкими економічними, політичними, соціальними та культурними засобами, щоб її подолати. І в цьому, перш за все, має бути зацікавлений бізнес, бо влада, поки що неспроможна думати про майбутнє.

Але є деякі фундаментальні засади кризи, розуміння яких значним чином впливає на кризу. Під час кризи не можна підвищувати ціни, тарифи та податки. Звичайно це дуже хочеться зробити. І аргументи зрозумілі — люди забрали гроші з банків, їх треба повернути в економіку. Але робити цього за будь-яких обставин не можна. По-перше, люди цих грошей не віддадуть. Підвищать ціни, люди будуть шукати щось дешевше, або взагалі відмовлятися від даного сегменту товарів. Підвищать тарифи, це призведе до масштабної кризи неплатежів. Підвищать податки, люди шукатимуть способи, як уникнути оподаткування або просто не платитимуть. Під час кризи це відбувається тому, що люди, які забрали свої гроші, вже самі придумали їх використання: на якусь частину вони купили товари довгострокового вжитку.

Ці гроші — це їх персональна або сімейна перспектива. Втрутитися в їх перспективу з боку держави чи бізнесу означатиме налаштувати їх проти держави чи бізнесу.

Більше того, підвищення податків та тарифів не тільки не вирішує головного завдання — повернення грошей до економіки — але і створює додаткові проблеми: підвищення тарифів створює підвищення цін [2]. Зрештою, скільки грошей отримає державний чи міський бюджет через підвищення тарифів, скільки ж і втратить на підвищенні цін, що залежать від цих тарифів. Підвищення цін з боку виробничих компаній призводить до зменшення закупівлі товарів цих компаній, а це, в свою чергу, змушує їх скорочувати робочі місця, тобто вигоди ніякої, а соціальна напруга зростатиме. Підвищення податків у короткостроковій перспективі може дати зростання їх надходження, але вже через місяць це призведе до зростання безробіття та виникнення нових способів уникнення підвищеного оподаткування.

Отже, в ситуації кризи найкращий вихід — замороження цін, податків та тарифів, повернення вже підвищених цін та тарифів після початку кризи, до попереднього рівня. Будь-які зміни цінових, податкових та тарифних параметрів не вирішують завдань, які при цьому ставляться, а лише погіршують ситуацію[1].

Підвищуючи тарифи, вони демонструють не лише прагнення зберегти для себе, через тіньовий перерозподіл, докризовий спосіб життя, але і свою власну неадекватність та некомпетентність. Саме з цієї ж причини держава, як уряд, теж має обмежити своє надспоживання. Це означає, що брати будь-які зовнішні кредити під час кризи є політична помилка. Під час кризи брати зовнішні кредити означає брати на себе зобов’язання, які з точки зору сьогоднішнього дня, здаються здоланними, але можуть бути зовсім нездоланні в післякризовий період. Звичайно, гіперінфляція світових валют може допомогти в повернені кредиту, якщо станеться. Якщо навпаки гіперінфляція гривні буде такою нищівною, що навіть десята частина нинішнього зовнішнього боргу буде для нас непідйомна щодо його обслуговування та повернення. Більше того, під час кризи будь-які кредити надзвичайно швидко використовуються. Отже, це дозволяє уряду ще деякий час не робити кардинальних змін в економічній політиці, тобто запас монетарної ліквідності створює хибне уявлення про стан економіки. Існуюча структура органів влади не здатна подолати цієї кризи. Вони збираються скоротити кількість людей, які працюють у державному апараті на двадцять відсотків, в той час, коли слід скорочувати видатки на утримання апарату на двадцять відсотків — це не одне і те ж, бо скорочення людей не означає аж ніяк зменшення видатків на державний апарат. Те, що пропонується, призведе до вимивання найменш політично-захищених службовців нижнього рівня, які найближчі до громадян, вони ж часто є людьми старшого покоління та носіями чиновницької компетентності.

Українці стоять також перед необхідністю змінити управлінські підходи до економіки країни. З точки зору ліквідності економіки цілої країни, існує два розрізнення: внутрішня та зовнішня ліквідність країни, монетарна та немонетарна (промислова, інфраструктурна та інноваційна) ліквідність країни.Зовнішня ліквідність означає, що активи країни мають попит на зовнішньому ринку, внутрішня — на внутрішньому. Монетарна ліквідність досягається виняткового фінансовими механізмами, немонетарна – структурною перебудовою економіки, розвитком інфраструктури та інноваціями (розвитком науки та технологій)[3].

Зовнішня ліквідність країни повинна конвертуватися у внутрішню, тобто країна повинна бути здатною швидко переорієнтовувати всю свою продукцію на внутрішнє споживання. Яку б зовнішню ліквідність не мали ті чи інші сектори економіки справжня їх ліквідність є внутрішньою.

Політики витіснили тих людей, які могли б не допустити кризу чи ефективно протистояти їй. Отже підвищення внутрішньої ліквідності країни повинно бути здійснене через підвищення промислової, інфраструктурної та інноваційної ліквідності, а не через підвищення винятково монетарної ліквідності.

Криза — це шанс.

Саме зараз потрібно зробити структурну перебудову та бюджетну революцію в країні. Саме зараз потрібно відтворити машинобудування, закласти розвиток інфраструктури, провести управлінську, територіальну та соціальну реформи[5].

Саме зараз потрібно почати відроджувати науку та запроваджувати інноваційні підходи.

Література:

1. Сергій Дацюк, Костянтин Матвієнко. Криза надспоживання // Економічна правда -4.11.2008.

2. Тетяна Монтян. Моя суб’єктивна думка про причини кризи // Інфопорн. - 30 жовтня 2008.

3. Ірина Ничипорук, Тетяна Коваль, Оксана Конопацька. Криза вплинула на людей — вони почали заощаджувати // Рівненська газета. Інтернет версія. - N 787 від 06.11.2008.

4. Дмитро Коновалов. Криза скінчиться в 2009? // Економічна правда - 17.10.2008.

5. Криза все більше торкається пересічних українців // Економічна правда - 07.11.2008.