Порівняння української та німецької мов на синтаксичному рівні.

Синтаксис мови є таким рівнем, який оперує зі складнішими, ніж слово одиницями. Він, як і будь-який інший рівень мови, володіє своїм власним складом одиниць, а саме словосполученням і реченням.

Cинтаксис – це розділ мовознавства, що вивчає словосполучення і речення як одиниці мовлення.

Речення – це висловлення, що містить предикативну синтагму, передає відносно завершену інформацію і характеризується відповідною інтонацією.

Словосполучення – це синтаксична конструкція, що утворюється поєднанням двох чи більше повнозначних слів основі певного синтаксичного зв’язку, напр.: старанний школяр – der fleißige Schüler, писати лист – einen Brief schreiben, вчитися в університеті – an der Universität studieren, і т.д.

І слово, і словосполучення виконують одну і ту ж функцію: вони називають предмет, явище, дію, процес. Але, на відміну від слова, словосполучення складається щонайменше з двох, а нерідко й більше повнозначних слів, причому кожне з них може отримати розширення за існуючими у даній мові законами, напр., ein interessanter Roman – ein sehr interessanter neuer Kriminalroman.

Завданням типологічного вивчення словосполучень в українській та німецькій мовах є виявлення їх основних типів.

Якщо компоненти словосполучення перебувають у рівних відносинах один щодо одного, то мова йде про сурядний синтаксичний зв’язок: die Eltern und die Kinder; du oder ich і т.д.

Однією з основних ознак словосполучення, зокрема підрядного двочлена, слід вважати ті синтаксичні відношення, які виявляються між компонентами двочлена. Це можуть бути предикативні, атрибутивні, об’єктні та обставинні відношення. Ці відношення отримують своє матеріальне вираження у вигляді різних конкретних прийомів, з допомогою яких передаються синтаксичні зв’язки. Це такі прийоми: узгодження, керування, прилягання. Ein schlanker Mann; den Bruder sehen; laut lesen.

Як відомо, і в українській і в німецькій мовах добре розвинута система словозмінювання, зокрема із узгодженням прикметника перед іменником у роді числі й відмінку. Таким чином, узгодження як особливий тип синтаксичного зв’язку є одним із ознак словосполучення, одним із критеріїв віднесення його до того чи іншого типу словосполучень в обох мовах. Sing.: eine hübsche nette Frau- Pl.: hübsche nette Frauen. – красива мила жінка – красиві милі жінки.

У сучасній українській мові існує граматична категорія виду – доконаного і недоконаного, який має своє системне морфологічне вираження, напр., казати – сказати, читати – прочитати, відповідати – відповісти і т.д. У німецькій мові таке протиставлення відсутнє, бо відсутня відповідна граматична категорія, а, отже, воно не може служити типологічною характеристикою цієї мови.

Якщо ж прикметник знаходиться після іменника, то виникає іменне речення, або речення зі складеним іменним присудком, де прикметник виконуватиме роль предикатива, причому така тенденція буде спостерігатися як в українській, так і в німецькій мовах: цікава книга – книга цікава; interessantes Buch – Das Buch ist interessant.

У різних мовах члени речення як за своєю структурою, так і за своїм граматичним оформленням, значно розрізняються між собою в різних мовах. Індоєвропейські мови за своєю типологією належать до мов номінативної будови, тобто до мов, у яких підмет має форму називного відмінка незалежно від того, чи виражений присудок перехідним чи неперехідним дієсловом. У цих мовах існує тільки узгодження підмета з присудком у числі й управління додатком з боку присудка. Однак в багатьох індоєвропейських мовах, зокрема в українській, німецькій збереглися сліди так званої дативної конструкції, коли носій дії чи стану приймає форму давального відмінка, напр.: Mir ist kalt, warm, heiß. Ihr schwindelt, schaudert, ist angst und bange. – Мені подобається, здається і т.д.

Для української, як і для німецької мови характерний, здебільшого, однокомпонетний підмет. Це підмет, який виражений, як правило, одним словом, причому особливості вживання такого підмета як в українській, так і в німецькій мовах в основному збігаються. Der Dozent hält die Vorlesung. – Доцент читає лекцію.

До типу однокомпонентного присудка належать присудки, виражені особовою формою дієслова. При цьому і в українській і в німецькій мовах присудок завжди узгоджується з підметом у роді, числі і відмінку. Die Bauern begießen Gemüse. – Селяни поливають овочі.

До типу двокомпонентного присудка в обох мовах належать присудки, які складаються з двох обов’язкових компонентів. В залежності від складу компонентів, цей тип, у свою чергу, розділяється на два підтипи: 1) підтип, де присудок складається із дієслова-зв’язки і іменної частини (тобто складений іменний присудок) Er ist Dozent. – Він є доцентом; 2) підтип, де присудок складається із особової форми дієслова з інфінітивом, що прилягає до нього. Der Student beginnt den Text zu lesen. – Студент починає читати текст.

Спільним для українського та німецького речення є те, що дієслівний присудок властивий більшості моделей речення, вироблених у цих мовах.