Аспірант Руда Л.П.

Вінницький національний аграрний університет, Україна

Сучасні тенденції розвитку сільських територій

На сучасному етапі реформування аграрного сектору України досить актуальним залишається питання дослідження розвитку сільських територій.

Вивченню проблем сучасного АПК та пошуку виходу з кризи присвячено багато праць вітчизняних науковців, зокрема, П. Саблука, О.Онищенко, В.Скальського, Ю. Нестерчук, В. Геєць, О. Горпинича та ін., однак, складність здійснення процесів реформування сільських територій потребує подальших детальних досліджень даної проблеми.

Метою даного дослідження є узагальнення тенденцій розвитку сільських територій та розробка рекомендацій щодо формування основних напрямів державної регіональної політики.

Як зазначає П. Березівський [1], сільські території сьогодні є однією з найбільш незахищених ланок у загальній національній структурі. Жителі сільських територій щоденно стикаються з тими явищами, які є характерними для низького рівня якості життя населення. Зростаюче безробіття, заниженні можливості в отриманні якісної освіти, медичної допомоги, самореалізації тощо погіршують становище сільських територій, сповільнюють темпи їх розвитку за рахунок внутрішніх резервів. Реальністю сьогоднішнього дня є той факт, що сільська місцевість зараз є малопридатною для розвитку підприємництва. Це явище зумовлене насамперед недостатнім рівнем комунікацій, розвитком обслуговуючої інфраструктури, кваліфікацією персоналу тощо.

На думку В.П. Славова і О.В. Коваленко [2], «сільська територія є економічно-екологічною категорією, регіонально-територіальним утворенням зі специфічними природно-кліматичними, соціально-економічними умовами, де економічно і екологічно збалансовані та енергетично взаємопов’язані різні ресурси (природні, трудові, матеріальні, енергетичні, інформаційні, фінансові тощо) з метою створення сукупного суспільного продукту конкретної території та повноцінного життєвого середовища для сучасного і майбутнього поколінь».

На думку І. Жернового [3], відтворювальні процеси, що відбуваються у сільському господарстві, мають значні регіональні особливості внаслідок різних ресурсних потенціалів. Саме розуміння цього і практичне використання дозволить впливати на динаміку регіонального розвитку в цілому. Підкреслюється, що відмінності в аграрному потенціалі економіки регіонів обумовлюють вибір форм господарювання, масштабів концентрації виробництва, особливостей розвитку агропромислової інтеграції.

О. Стефанюк підкреслено [4], що важливим напрямом підвищення ефективності функціонування регіону є вдосконалення інструментів регіональної політики, одним з яких виступає соціально-економічне районування, яке дозволяє здійснити реформування адміністративно-територіального устрою регіону з метою оптимізації відносин між центром і регіонами. Для обґрунтування теоретичних основ соціально-економічного районування, яке дозволяє реформувати адміністративно-територіальний устрій регіону, під «регіональною системою» запропоновано розуміти сукупність підсистем, об'єднаних певними ознаками, які формують цілісність системи в рамках територіального простору.

Одним з факторів, що впливають на стан сільськогосподарського виробництва є розвиток різноукладності на селі. В. Брус пропонує [5] розглядати виробничий с.-г. уклад як складну, багатоаспектну соціально-економічну категорію, яка уособлює пріоритети, інтереси і відповідні їм типи поведінки селян, що реалізуються через конкретні виробничі відносини і форми господарювання. Новим у становленні різноукладності є розвиток процесів диверсифікації аграрного виробництва, що проявляється у збільшенні в селах чисельності підприємців без статусу юридичної особи, які зареєстровані у податкових службах і надають різноманітні послуги іншим сільським жителям, вирощування на присадибних ділянках с.-г. продукції, активізації зеленого туризму тощо. Як вважається [5], прискоренню та підвищенню результативності розвитку різноукладності сприятиме її цілеспрямоване регулювання на державному, регіональному і місцевому рівнях.

Як вважає Корюгін А. [6], система регулювання АПК повинна включати дві складові: напрями державного регулювання та регіональні важелі, особлива роль серед яких належить методам управління. До напрямів державного регулювання належать інвестиційно-інноваційне, цінове, фінансово-бюджетне, податкове і зовнішньоекономічне регулювання. На рівні регіону політика регулювання АПК повинна базуватися на маркетингових підходах, стратегічному, оперативному управлінні з обов’язковим постійним вивченням змін та тенденцій ключових факторів зовнішнього середовища.

Обгрунтовується [7] те, що сучасний ринковий механізм господарювання формується не як природний еволюційний процес, а як процес прискореної трансформації адміністративно-командної системи. Якщо раніше в пошуках шляхів інтенсифікації і підвищення ефективності виробництва здійснювався процес інтеграції аграрного сектора з обслуговуючими, переробними і реалізуючими готову продукцію раніше самостійними галузями та сферами, то нині відбувається реформування організаційної структури на основі поступового витіснення вертикальних зв’язків та їх заміну на горизонтальні економічні відносини між партнерами. Проте, в теперішній час супутні галузі є більш монополізовані, аніж сільське господарство, що надає їм можливість диктувати ціни, умови тощо. А тому цей чинник слід враховувати при вивченні особливостей інвестиційної діяльності с.-г. підприємств з урахуванням різноманітних організаційно-правових форм [7].

Важливим елементом теорії регіоналістики є трудовий потенціал (сукупність наявної робочої сили та залишкових трудових можливостей суб’єктів трудової діяльності, що сформовані або формуються в умовах ринкового виробництва і характеризуються діалектичною єдністю кількісних і якісних ознак) [8]. Відзначено, що в сучасних умовах внаслідок помітного скорочення обсягів виробництва підприємства більше стикаються не з проблемою нестачі, а з наявністю зайвої робочої сили, необхідністю скорочення робочих місць і водночас – збереження кваліфікованих кадрів на майбутнє.

Т. Сус визначено [9] особливості сільського соціально-трудового потенціалу як трудової можливості та потенції сільських жителів, що можуть бути мобілізовані в процесі праці на землі та в інших сферах економічної діяльності за даних соціальних та економічних умов, факторів, мотивацій. Обгрунтовано, що при розгляді ефективності використання сільського соціально-трудового потенціалу доцільно визначати коефіцієнт реалізації маятникового мігранта порівняно з жителем міста, який працює за місцем проживання, має однакову кваліфікацію та одержує однакову зарплату з маятниковим мігрантом. Зазначено [9], що маятникові мігранти, проживаючи в селі і користуючись його соціальною інфраструктурою, не здійснюють відрахувань до бюджету сільської громади, оскільки прибутковий податок з їх зарплати надходить до міського бюджету, що не сприяє соціально-економічному розвитку села.

Проаналізувавши існуючі підходи, були виділені такі основні завдання регіональної політики, які повинні мати водночас як економічний (бюджетна та податкова політика, планування, прогнозування та програмування розвитку регіону, використання природних ресурсів, контрольно-аналітична діяльність та інформаційне забезпечення), так і соціальний (підвищення зайнятості, зростання задоволення потреб населення, розвитку підприємництва, стимулювання інноваційної активності і т.д.) зміст.

Отже, у системі розвитку соціально-економічної інфраструктури регіонів першочергового розв'язання потребують такі питання, як реформування економічних відносин через проведення радикальних змін чинного порядку фінансування, кредитування, оподаткування та ціноутворення, забезпечення збалансованого розвитку в ході реалізації програм житлового, цивільного та промислового будівництва; технічне переоснащення галузей місцевої економіки з широким застосуванням вітчизняних і зарубіжних науково-технічних досягнень. Але все потребує найбільш можливого врахування особливостей конкретної економічної території (регіону), диференційованої за спорідненими соціально-економічними характеристиками, а не адміністративно-територіально.

Література

1.Березівський П. Основні засади сталого розвитку сільських територій / П. Березівський, А. Желєзняк [Електронний ресурс] – Режим доступу:http: www.nbuv.gov.ua /PORTAL/ Soc_Gum/Ae/2009_3-4/pdf/09bpsora.pdf.

2.Славов В.П. Економіко-енергетична система сталого розвитку сільських територій / В.П. Славов, О.В. Коваленко // Вісник аграрної науки. – 2007. – № 9. – С. 68–71.

3.Жерновой  И. А. Принципы развития регионального агробизнеса в условиях реформирования аграрных отношений в Украине / И. А. Жерновой  // Менеджер. – 2003. – №2(24).– С.17-23.

4.Стефанюк О. Д. Методические подходы к комплексной оценке административно-территориального устройства региона / О. Д. Стефанюк // Формування ринкових відносин в Україні. – 2008. – № 3. – С. 143–149.

5.Брус В.Х. Про науково-методологічні та організаційні аспекти розвитку різноукладності на селі / Брус В.Х. // Економіка АПК. – 2002. − № 8. – С. 29–34.

6. Корюгін А. В. Проблеми фінансового забезпечення регіонального АПК / Корюгін А. В. // Ринкова трансформація економіки АПК: кол. монографія у чотирьох частинах. / За ред. П.Т. Саблука, В.А. Абросова, Г.Є. Мазнєва. Ч. 3. Фінансово-кредитна система. – К.: ІАЕ, 2002. – С. 240-243.

7. Царенко О.М. Сучасний стан та перспективи розвитку інвестиційної діяльності сільськогосподарських підприємств регіону / Царенко О.М., Мішньов І.А. // Вісник Сумського національного аграрного університету. Сер. „Економіка та менеджмент”. – 2003. − № 3-4. – С.148-154.

8.Курбацька Л. М. Продуктивність праці у підвищенні економічної ефективності сільськогосподарського виробництва / Л. М. Курбацька // Економіка: проблеми теорії та практики. Збірник наукових праць. Випуск 201: В 5 т. Том І. – Дніпропетровськ: ДНУ. – 2005. – С. 171-177.

9.Сус Т.Й. Безробіття сільського населення в Івано-Франківській області / Т. Й. Сус // Економіка АПК. – 2004. – №6. – С. 129-135.