Економічні науки/Банки і банківська система

Котковський В.С., Григор’єва Ю.М.

Криворізький економічний інститут

ДВНЗ «Криворізький національний університет»

Вдосконалення управління ліквідністю комерційних банків

Ліквідність комерційного банку є однією з найважливіших характеристик діяльності банку, що свідчить про його надійність, стабільність і платоспроможність. Банківська ліквідність – це здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов’язань, тобто здатність задовольняти свою потребу у грошових коштах незалежно від цілей їх витрачання.

Управління ліквідністю банків, це наша принципова позиція, повинна здійснюватися як цілісний компонент єдиної системи управління банком і має формуватись з урахуванням всіх особливостей банківської діяльності.

В банківській практиці існує три стратегії управління ліквідністю: стратегія управління активами (трансформація активів), стратегія управління пасивів (запозичення ліквідних коштів) й стратегія управління активами та пасивами (збалансоване управління) [1].

Кожна з цих стратегій має свої переваги та недоліки. Стратегія управління активами є найменш ризикованою. В її основі лежить визначення оптимального для банку співвідношення високоліквідних та загальних активів з урахуванням стабільності ресурсної бази. За стратегією запозичення потреби банку у ліквідних коштах задовольняються переважно за рахунок купівлі грошей на ринку, що дає змогу уникнути нагромадження високоліквідних активів, які приносять низькі доходи. Однак, підтримання ліквідності за рахунок зовнішніх джерел супроводжується підвищеним ризиком зміни відсоткових ставок.

Отже, вартість підходу може виявитися як нижчою від вартості застосування інших прийомів, так і значно вищою. Часто банки змушені позичати кошти за невигідною ціною. Недоліком даної стратегії полягає у достатньо високому ступені ризику проведення цих операцій. Даний підхід доцільно використовувати великим міжнародним банкам.

При застосуванні стратегії збалансованого управління ліквідністю частина попиту на ліквідні кошти задовольняється за рахунок нагромадження високоліквідних активів, а решта – за допомогою проведення операцій запозичення коштів. Основною перевагою такого підходу є гнучкість, що дає змогу банку вибирати найвигідніше поєднання різних джерел поповнення ліквідних коштів в залежності від економічних умов. Але суттєвим недоліком виступає той факт, що аналітична підтримка цієї стратегії є найдосконалішою.

Отже, перший підхід до управління активами, застосований на основі стратегії трансформації активів, є універсальним для будь-якого банку та менш ризиковим. Таким чином, пропонується вдосконалення моделі управління ліквідністю банку за першою стратегією шляхом розробки математичної моделі визначення структури активів банку, за якою досягається максимізація приросту прибутку банку від активних операцій при обмеженнях за нормативами ліквідності Національного банку України й при заданих процентних ставках за кредитними операціями банку.

Слід зазначити, що дана стратегія ускладнюється необхідністю вирішення дилеми «ліквідність – прибутковість», оскільки високоліквідні кошти мають найменшу гнучкість. Надлишкова ліквідність банку є негативним фактором, так як призводить до втрати частини прибутку, яку банк міг би отримати при розміщенні коштів у більш ризиковані, але й більш прибуткові активи. Досить вдало запропонувала цільову функцію Бодрова Н. Е., яка має вигляд [1]:

, (1)

де - приріст процентного доходу від активних (кредитних) операцій;

- статті активу, що підлягають перегрупуванню;

- середні процентні ставки за і-ми активними операціями.

Таким чином, необхідність виділити статті активу, що підлягатимуть перегрупуванню, та його незмінні статті. До змінних статей доцільно віднести такі: кошти в касі банку (процентну ставку вважати нульовою); кошти в інших банках; кредити і заборгованість клієнтів, згрупованих за строковістю [3].

В моделі також пропонується в якості додаткових обмежень встановлювати й верхню межу за нормативами ліквідності – нормативом миттєвої (Н4), поточної (Н5) й короткострокової ліквідності (Н6). Верхню межу цих показників кожен бак визначає для себе самостійно.

Отже, варіюючи значення процентних ставок за кредитними операціями, обсягів кредитування та верхньої межі можливих змін показників ліквідності, банк може отримати комбінації структури активів банку, максимізуючи при цьому величину процентних доходів від активних операцій.

Управління ліквідністю банків є невід’ємною складовою їх щоденної і безперервної діяльності, від якої залежить не лише прибутковість, розвиток та фінансова стабільність в цілому, а й здатність банку функціонувати взагалі [2]. Саме ліквідність лежить в основі розвитку банків і покликана забезпечувати довіру до них. В умовах України, коли банківська система ще є недостатньо розвинутою і міцною для безапеляційного забезпечення прогресивного розвитку національної економіки, підтримка ліквідності банків є одним з найважливіших завдань, які покладаються на державу і кожен її банк.

Таким чином, регулювання ліквідності банків має надзвичайно велике значення, оскільки воно спрямоване на забезпечення безперебійного і вчасного проведення платежів та виконання інших зобов’язань, які складають основу довіри до банку, а отже сприяють його розвитку і зміцнюють фінансову стабільність.

Література:

1. Вожжов А.П. Процессы трансформации банковских ресурсов: [монография] / А.П. Вожжов. – Севастополь, 2006. – 339 с.

2. Крилова В. Складові процесу управління ліквідністю банку / В. Крилова, Р. Набок // Вісник НБУ. – 2008. - №6. – С.24-29.

3. Примостка Л.О. Фінансовий менеджмент у банку: [підручник]. – 2-ге вид., доп. і перероблене. – К.: КНЕУ. 2004. – 468 с.

4. Шелудько Н. До проблеми реструктуризації банківської системи в Україні / Н. Шелудько // Економіка України. – 2006. – № 11. – С. 19-27.