Наливайко О.О.

Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди

ДО ПИТАННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ТА ВНУТРІШНЬОЇ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ ШКІЛЬНОГО НАВЧАННЯ

На основі аналізу наукової літератури встановлено, що взагалі під поняттям «диференціація» розуміється процес і результат створення відмінностей між частинами певної системи. У свою чергу, забезпечення диференціації навчання в школі передбачає організацію цього процесу з урахуванням типових індивідуальних особливостей учнів.

Як з’ясовано, в наукових працях пропонуються різні класифікації видів навчання. Так, деякі науковці (Н. Мойсеюк, М. Скаткін, М. Ціпро, І. Шапошнікова, М. Шахмаєв та інші) виокремлюють два види диференціації навчання: внутрішню й зовнішню. Під внутрішньою диференціацією мається на увазі така організація навчального процесу, при якій врахування індивідуальних особливостей учнів відбувається в межах традиційних для школи організаційних об’єднаннях – класах. У такому випадку школярі поділяються на підгрупи залежно від характеру занять чи за іншими ознаками (наприклад, за такими індивідуальними відмінностями, як особливості пам’яті, мислення, уяви, нахилів, здібностей, інтересів тощо, рівнем навчальної успішності тощо).

Зовнішня диференціація навчання передбачає комплектування шкіл, класів, груп на основі певного критерію. Так, школярів можуть об’єднувати в окремі навчальні групи з урахуванням їхнього віку, статі, навчальної успішності, стану здоров’я, індивідуальних інтересів, професійних нахилів, рівня розвитку спеціальних здібностей тощо. Основним документом, який регламентує діяльність школи в контексті зовнішньої диференціації, є Базовий навчальний план.

Зокрема, різновидами диференціації навчання з орієнтацією на майбутню професію є навчання дітей у музичних чи художніх школах, у школах з поглибленим вивченням іноземних мов тощо. Іншим варіантом забезпечення зовнішньої диференціації навчання за індивідуальними здібностями учнів є їх поділ на класи, в яких поглиблено вивчаються окремі дисципліни.

При реалізації диференціації навчання за відсутністю здібностей учнів, які не встигають з певних предметів, групують у класи, в яких ці предмети вивчають за менш складною програмою і в меншому обсязі. Цей вид диференціації практикується, наприклад, у деяких школах Франції. Основним її недоліком є те, що школярі, які вивчалися в таких класах, не мають рівних можливостей для продовження освіти в порівнянні з учнями із «звичайних» класів. Зазначимо, що у вітчизняних школах у 70-х років ХХ ст. диференціація навчання за відсутністю здібностей учнів проявлялась у створенні так званих «класів вирівнювання», в яких дітям надавалась ефективна психолого-педагогічна допомога в оволодінні необхідними знаннями та вміннями, що сприяло успішному засвоєнні ними навчальної програми.

Інший вид диференціація – диференціація навчання за інтересами учнів – може відбуватися через створення класів з поглибленим вивченням певних предметів. Такі класи створюються у школах за умови великої кількості учнів, які проявляють підвищений інтерес до конкретних навчальних предметів. Диференціація навчання за талантами учнів зорієнтована на пошук талановитих дітей, що здійснюються, наприклад, через проведення різноманітних конкурсів, олімпіад, та створення сприятливих умов для подальшого розвитку їх талантів.

Як уже вказувалось, внутрішня диференціація навчання забезпечується під час організації роботи школярів у межах звичайних класів. Вона передбачає, що під час здійснення педагогічної взаємодії вчитель об’єднує школярів у різні підгрупи з урахуванням їхніх навчальних досягнень, інтересів чи інших параметрів. Зокрема, актуальні для сьогодення ідеї щодо реалізації внутрішньої диференціації навчання за рівнем навчальних досягнень школярів висловлював В. Сухомлинський. Так, він наголошував на недопустимості переживання слабо встигаючими учнями «своєї неповноцінності», притупленню в них «почуття честі й гідності», на важливості перешкоджання «появі в них байдужості до навчальної праці». Видатний педагог вважав, що для цього «необхідно давати таким дітям завдання, які б гарантували успіх, закріплювали силу і віру в себе». Тільки в такому випадку школяр буде приступати до наступного завдання з «відчуттям успіху», що є необхідною передумовою для продуктивної праці.

Значну увагу В. Сухомлинський приділяв і організації навчальної роботи обдарованих учнів. Він зазначав, що на уроці вчитель має підбирати для сильних учнів завдання, які виходять за межі навчальної програми, щоб «дати розуму учня роботу, яка потребує напруження». В. Сухомлинський вважав, що завдяки реалізації диференціації навчання в кожному поколінні учнів можна виявити талановитих математиків, механіків, конструкторів, хіміків, філологів, істориків та представників інших професій. Крім цього, за його висновками, в процесі диференційованого навчання можна організовувати успішну взаємодію «сильних» і «слабких» у певному предметі учнів, що забезпечує позитивний взаємовплив між ними. Адже в процесі пояснення «сильний» учень починає краще розуміти навчальний матеріал.

Отже, можна підсумувати, що диференціація навчання дозволяє створити сприятливі умови для навчання учнів з урахуванням їхніх індивідуальних інтересів, потреб та можливостей, створити оптимальні передумови для розвитку творчого потенціалу кожної особистості. Установлено, що в навчанні учнівської молоді застосовують два види диференціації: внутрішню й зовнішню. Основними формами зовнішньої диференціації навчання є профільні класи, класи з поглибленим вивченням предметів, спеціальні класи, групи і школи. Внутрішня диференціація навчання здійснюється під час організації навчальної роботи учнів у межах окремого класу.