В. Демченко

Херсонський національний технічний університет

ЛІТЕРАТУРНА МОВА: ВИМІРИ НЕЛОГІЧНОСТІ

Як ми вже знаємо, узвичаєний для нас термін літературна мова у загальній метамові має відповідник стандарт, оскільки перший варіант може співвідноситися з терміном мова літератури. Утім обидва варіанти – літературна мова та мова літератури – мають давній синонім – книжна мова, про яку також говоримо, що вона як досягнення довготривалого культурного розвитку обслуговує всі сфери й через свою фіксованість і довготривалість є ніби поліфункціональним мовним кодексом.

За традиційним визначенням, літературна мова – оброблена майстрами слова. Але ця догма була актуальною хіба що в період формування та стандартизації літературної мови як такої. Надалі ж «майстром слова» міг бути носій, скажімо, полтавського діалекту – порівняно з корінним киянином, який виріс, можливо, в російськомовній сім’ї, виховувався у російськомовному дитсадку та отримав вищу освіту в такому ж виші. Тобто визначити рівень цієї «майстерності» так однозначно не можна.

Проте під час формування підручників з мови укладачі й надалі традиційно користуються прикладами з літературних творів. Ми вже зазначали неодноразово, що в написанні диктанту чи прочитанні тексту особа візуально сприймає мовний контекст логічно – відповідно до власного досвіду та мовленнєвого репертуару. І тоді будь-яка авторська новація чи діалектна особливість викличе проблеми в сприйнятті такого тексту.

Це зокрема притаманно поезії, що дозволяє авторові різноманітні експерименти з мовними формами (які колись і називались «віршованим штукарством»). І тому, звичайно, послуговуватися поетичними текстами як прикладами до мовних правил не варто.

Особливо це стосується проблемних моментів, зокрема пунктуації (поети вправі взагалі не ставити ком). Скажімо, ілюструючи випадки використання тире у простому реченні, коли його можна ставити за власною забаганкою – для виділення будь-якого слова, укладач одного з найпопулярніших практикумів з української мови наводить такі приклади: «І вірю, що переможем – ми» (М. Рильський), «Є тільки фланги й тільки – центр» (Б. Олійник), «Нас так багато – з сонцем у крові» (В. Коломієць), «Послухали Лисичку й Щуку кинули – у річку» (Л. Глібов) . На наше переконання, лише третя ілюстрація заслуговує на тире, у перших двох позначені слова не потребують виділення, оскільки й так на них акцентується увага через позицію, а четверта взагалі фіксує неправильні логічні акценти, позаяк тире варто поставити в іншому місці – на позначення результату дії: «Послухали Лисичку – й Щуку кинули у річку».

Для аналізу ми взяли тексти, зібрані у збірнику диктантів для державної підсумкової атестації учнів 9-х класів (з авторитетним складом укладачів і рекомендацією Міністерства освіти і науки України за 2011 рік) [1]. Тобто у цьому виданні присутня гарантія високого рівня самих укладачів і текстів художнього стилю мови (у передмові зазначається, що його укладено за всіма принципами та вимогами й нормами Державного освітнього стандарту з української мови).

У цій статті ми розглянемо та проаналізуємо ці тексти не з погляду помилок авторів-літераторів (при тому що їх певною мірою адаптовано до чинного правопису та методичних вимог), а з погляду сприймання зором (як звичайного читача) або слухом (того ж таки учня, що пише диктант).

Під час аналізу речення «У нашому синьо-жовтому прапорі відбита ідея, у якій синій колір…» (С. Наливайко, с. 12) , відкидаючи бажання вчепитися за нелогічність використання прийменника у в такій ситуації (для учня: чому в такій, але у якій?), звертаємо увагу на іншому: 1) сьогодні вже повсякденним стало використання безособового дієслова в такому контексті (відбито); 2) поряд із тим це дієслово потребує тут відповідника віддзеркалено, позаяк викликає інші асоціації; 3) сполуку у якій краще замінити на за якою. Зрештою отримаємо такий варіант тексту: «У нашому синьо-жовтому прапорі віддзеркалено ідею, за якою синій колір…».

Щодо згадуваного нелогічного прийменника у, то в такому ж контексті прикладів чимало: «Є міста, у яких…» (П. Загребельний, с. 14) і тут же: «…на роботу в незліченні установи…»; «…жили в справжньому селі серед лісу, у якому водилося багато…» (В. Жадько, с. 16); «…належить писанкарству, у якому розкрилася…» (Т. Глушенко, с. 22); «Численні шанувальники народного мистецтва у Японії…» (Т. Нечипоренко, с. 32); «Тільки українська держава, у якій домінуватиме…» (Д. Павличко, с. 12). Ми не розуміємо тут логіки (хоча опоненти вказують на подальший приголосний компонент літери я, остання слухом і зором усе одно сприймається читачем як голосний.

До того ж в іншій стандартній ситуації вибору фонетичного варіанту – зрозуміло, що для милозвучності, з-поміж сполучників і, й, та – чомусь автори вже не звертають увагу на орфоепічні норми: «…мовної і культурної зібраності», «…зійдуться в українській ідеї і об’єднаються…», «…інтелектуальної і політичної еліти…» (Д. Павличко, с. 12). У цій ілюстрації сполучник і потребує замінника та, оскільки вживається після голосного, між голосними тощо.

Ілюстрацією до не визначеної на академічному рівні ситуації зі складними словами може стати фрагмент «…має свій конкретно-історичний вияв для кожного народу» (Т. Панько, с. 27), де виділене слово повинне писатися разом (його протилежність у дихотомії – загальноісторичний).

«У цьому відношенні Мати і Материнство схожі на Сонце…» (О. Омельченко, с. 39). Думаємо, що для уникнення калькованої форми варто використати варіант «У цьому Мати і Материнство схожі…»

Визначаємо деякі лексичні одиниці, що є незвичними для школярів і взагалі – для сучасного покоління мовців, а тому викличуть психологічні труднощі під час написання того ж таки диктанту:

▪ «Прозоре повітря має, грають у ньому ясні промені…» (В. Леонтович, с. 44).

▪ «Між ними витка берізка витріщає на мене великі білі баньки» (М. Коцюбинський, с. 45).

▪ «І то ж по праву руч і по ліву руч» (Панас Мирний, с. 45).

З власного досвіду формування текстів для написання диктанту можна запропонувати навіть не адаптацію таких мовних елементів, а просто уникнення речень із ними.

Тепер приділимо увагу вставним словам і конструкціям, які також можна віднести до елементів візуального сприйняття.

У деяких ілюстраціях виділення таких елементів є логічним. Наприклад: «…пісня, скомпонована душею народу, може, п’ятсот літ тому» (В. Жадько, с. 16); «Ноги князеві, власне, викупувалися у воді, але він того не зауважував, а може, так було і ліпше…» (П. Загребельний). Хіба що в останньому випадку варто або виділити може з обох боків, або взагалі не виділяти.

Проте в інших ситуаціях виділення з обох боків не потрібне: «…це завдання нашої інтелектуальної і політичної еліти, зрештою, завдання нашого народу…» (Д. Павличко, с. 12). Тут зрештою визначаємо як частку, нерозривно пов’язану з подальшим контекстом: зрештою завдання нашого народу.

«У їхньому вбранні, що майоріло всіма кольорами веселки, не було, проте, нічого штучного…» (Б. Антоненко-Давидович, с. 21). Тут протиставний сполучник взагалі не повинен виділятися: не було проте нічого штучного. У наступному фрагменті письменник це відчуває також: «З не такої вже й далекої минувшини, проте вже мовби крізь серпанок легендарності, проступає до нас…» (О. Гончар, с. 30).

Зрештою маємо речення з тими ж логічними зв’язками: «Вишня росла під вікном відколи я пам’ятаю себе і була мені вічна як світ». Знов-таки тут присутня категорія звикання до мовної форми (знаємо, що десь дві третини осіб, які пишуть диктант, поставлять зайві розділові знаки – на противагу тим, які не поставлять потрібні).

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Збірник диктантів для державної підсумкової атестації з української мови : 9 кл. / уклад. Л.І. Мацько [та ін.]. – К. : Центр навч.-метод. л-ри, 2011. – 64 с.