Політологія/ 4. Політичне лідерство

 

Поліщук О., к.і.н. Богатчук С.С.

Вінницький національний аграрний університет

Історія молодіжного руху в Україні

 

 

Молодіжні рухи виникають у процесі соціально-економічного та соціально-політичного розвитку суспільства, і їх зміст та форма діяльності значною мірою відби­вають соціокультурну, історичну, демогра­фічну, політичну та інші специфіки кожної окремої країни, кожної окремої ситуації, формується антисуспільна спрямованість і мотивація, що призводить до порушення норм моралі і права в системі внутрішньої регуляції.

Зародження українського молодіжного руху відбувалося в процесі формування його громадських структур, які появилися досить давно і спочатку були тісно пов'язані, у першу чергу, з так званими церковними братствами. Історики знаходять їх коріння ще у взаєминах родового побуту. Про існування братств можемо прочитати вже у старовинних літописах. Так, один з них, Іпатіївський, згадує про діяльність у 1134 та 1159 роках "братчини" в Полоцьку.

Братства проводили велику культурно-освітню діяльність. Вони відкривали школи, друкарні, навколо них збиралися культурні сили. На базі Київської братської школи 1632 року було створено Києво-Могилянську колегію (з 1701 року - Києво- Могилянська академія). З братських шкіл вийшов ряд письменників, учених, політичних діячів, діячів освіти, книгодрукування.

За Статутом Києво-Могилянської колегії, який був укладений Петром Могилою ("Анфологія"), в пій було дві "конгрегації", або "младенческі братства": старша під покровом Богородиці і менша - під покровом св. Володимира. В них учні привчалися до самодіяльності, обирали свою управу, вступаючи до конгрегації, давали присягу шанувати свій монастир (8). Свої братства мали не лише українські "спудеї", але і студенти- іноземці: болгари, серби, румуни, греки, араби та росіяни.

У другій половині XVII - XVIII столітті у зв'язку з дальшим зміцненням феодальних відносин, роль братств у суспільно-політичному житті зменшувалася. У Галичині й на Правобережжі вони підпали під вилив духовенства, на Лівобережжі виконували переважно релігійно-побутові функції. Братства існували при деяких сільських і міських церквах.

Нове піднесення громадської активності українського суспільства припадає на кінець XVIII - початок XIX століття. Воно пов'язане з відродженням національної свідомості в Україні, яке почалось, як і в усій Східній Європі, під впливом західних філософських систем, а також внаслідок становлення української національної інтелегенції.

На початку XIX століття для проведення теоретичних дискусііі, обговорення можливих практичних акцій ці люди почали творити так звані масонські ложі - таємні гуртки, які були досить поширеними тоді в цілому в Росії. Найбільш відомою серед них в Україні була Полтавська ложа "Любов до істини" (заснована у 1818 році), членами якої були декабрист Глинка, письменник І.Котляревський, українські дворяни, вихідці з старовинних козацько-старшинських родів С.Кочубей, В.Тарновський,Лукашевич       та інші. Серед своїх програмних документів ложа на перше місце ставила питання формування української державності. У програмі товариства -катехизисі - йшлося про те, що реалізація національної ідеї може бути досягнута лише шляхом відокремлення України від Росії.

У 20-і роки в Україні засновуються таємні політичні гуртки, які використовували досвід масонських організацій. Серед них заслуговують, щоб їх назвати, Малоросійське Таємне Товариство або Товариство Визволення України (Полтавщина), Південне Товариство (Тульчин), Товариство Об'єднаних Слов'ян (Новгород-Волінський).

В 1805 р. у Харкові був заснований перший в Україні університет, який став головним осередком української культури і наукового життя в першій половині XIX століття.

В 30-і роки центр національного життя у Західній Україні перемістився в Львів, де молоде покоління під впливом Заходу перейняло ідеї романтизму, демократизму і лібералізму.

В цілому ж у 30-40-і роки головний осередок українського культурного життя переміщується із Харкова до Києва та Галичини. Це зумовлювалося, з одного боку, перешкодами розвитку української науки, які чинилися у Харкові царською адміністрацією, а, з іншого, заснуванням у 1834 році Київського університету і відкриттям у 1848 році першої української кафедри (української мови та літератури) при філософському факультеті Львівського університету.

Важливу роль у формуванні національної свідомості молоді відігравала творчість, громадська діяльність письменників І.Котляревського, П.Куліша, вчених М.Костомарова, М.Максимовича та інших. Проте найвидатнішою постаттю не тільки того часу, але іі в майбутній історії України, був Т.Г. Шевченко. В 1840 році вийшла його перша книжка віршів "Кобзар". Перебуваючи в Україні, Т.Шевченко приєднався до групи однодум­ців, які під проводом М. Костомарова заснували в 1846 році у Києві Кирило-Мефодіївське Братство, більшість якого складала молодь, студенти. Кирило-мефодіївці бачили культурне відродження своєї країни у визволенні селянських мас; іншою метою була незалежна українська республіка в межах федерації слов'янських народів і новий суспільний устрій па християнських принципах свободи, справедливості й рівності.

У 1856 році в Харківському університеті в результаті об'єднання таємного гуртка і так званого "пасквільного комітету" було утворено таємне революційне товариство, Статут і Програма якого ставили за мету повалення самодержавства, ліквідацію кріпосництва та встановлення республіки. Головною революційною силою члени організації вважали студентську та учнівську молодь.

Разом з тим, в Україні, як і в Російській імперії в цілому, поряд з мирним "просвітянством" ширилися, особливо серед молоді, і революційні ідеї. У 1862 році в Петербурзі було засновано товариство "Земля і Воля", метою якого стало повалення царату, встановлення республіки, експропріація поміщицьких земель і передача їх селянам.

Царський уряд відповів на це репресіями, в тому числі і проти українства. У 1863 році вийшов указ міністра внутрішніх справ Росії П.Валуєва, яким заборонялося друкувати книжки українською мовою, так як "большинство Малороссіянь весьма основательно доказывають, что никакого малороссійськаго языка не было, неть и быть не можеть". Указ наніс значний удар по українському рухові.

На початку 70-х років цензура на українські книжки в Росії трохи полегшала і взагалі утиски царського уряду послабли. Український громадський рух почав знову посилюватися. Його центром зоставався Київ, де активно діяла згадана раніше Громада. І хоча громадський рух в своїй масі залишався культурницьким, цар Олександр II стурбований його ростом прийняв 18 травня 1876 року так званий Емський указ, який дозволяв українською мовою друкувати лише історичні пам'ятки і білетристичпі твори (вірші, оповідання, п'єси), та й то правописом російським і під жорстким контролем, українські ж концерти, вистави, читання заборонялися зовсім. Наступає новий період затухання українського громадського руху.

Однак, були молоді українці, особливо серед тих, кого в 1860-х роках почали називати народниками, які намагалися знайти більш радикальні шляхи боротьби з царизмом. Народництво поєднувало в собі ідеї утопічного соціалізму з вимогами селянства щодо ліквідації кріпосництва і всіх його залишків. "Ходіння в народ" охопило, за офіційними даними 37 губерній Європейської Росії, у тому числі майже всі губернії України . "Ходіння в народ" зазнало невдачі.

Восени 1876 року у Петербурзі виникла народницька організація "Земля і воля", яка вважала своїм головним завданням підготовку селянського повстання, визнавала можливість особливого (некапіталістичного) соціально-економічного розвитку Росії, основою якого мала стати сільська община. Однак і ці спроби зазнали невдачі. У серпні 1879 року "Земля і воля" розкололася на дві організації - "Народну волю" і "Чорний переділ".

Кульмінацією ж всієї кампанії політичних убивств у Російській імперії стало вбивство Олександра II у 1881 році (всього ж із запланованих народовольцями 7 було здійснено 5 замахів на царя). Загибель царя викликала загальний осуд насильства, дискредитацію терористів. Терористична боротьба народовольців не була підтримана масовим революційним рухом, що дало можливість урядові жорстокими переслідуваннями, стратами і провокаціями у 1887 році розгромити організацію.

В 1881 році царський уряд зробив незначне полегшення українцям, дещо модифікувавши Емський указ. Було дозволено друкувати українські словники, тексти до нот, давати українські театральні вистави.

Створювалися гуртки, члени найчастіше займалися читанням українських книжок та журналів, що їх нелегально привозили з-за кордону. Вони перекладали іноземних авторів на рідну мову, обговорювали проблеми боротьби з антиукраїнським царським указом 1876 року, дискутували щодо проблем відродження українського народу та участі молоді у цьому процесі. Політичних цілей та самостійності України в ті часи майже ніде не проповідувалося. Як твердили сучасники та діячі гуртків, про самостійність України тоді не тільки не говорили, а й не думали. Це стало на порядок дня пізніше.

Студентство завжди намагалося мати свої громадські структури чи брало активну участь у діяльності "дорослих" формувань. Як уже говорилося, це ми бачили ще у Києво-Могилянській Академії, таке ж спостерігалося і пізніше в інших вищих закладах. Не дивлячись на те, що у XIX віці на території нинішньої України їх було небагато (Львівський, Харківський, Київський, Одеський (заснований у 1865 р.) університети та кілька інших вищих закладів, що були відкриті у другій половині століття), і навчалося в них небагато молодих людей (наприклад, в найбільший па той час Харківський університет з 1805 по 1861 рік на навчання було зараховано лише 5 224 чоловік, в цілому ж всі вузи Наддніпрянщини у 1855 році мали 3 141 студента, саме студентство стало засновником, а потім самою активною силою українського молодіжного руху. Українські студенти входили також до загальних студентських організацій, що виникли у більшості вищих шкіл Росії.

Сучасний молодіжний рух в Україні представ­лений не лише організованим рухом, а й нефор­мальною молодіжною ініціативою. Це своєрідна «молодіжна культура», яка включає в себе різно­манітні напрямки та якісно відмінні вияви актив­ності молоді. Саме ж поняття «молодіжна куль­тура» є багатозначним і має синоніми — «моло­діжна культура», «молодіжна субкультура», «кон- тркультура».

В українському сус­пільстві тривають процеси подальшої соціальної ди­ференціації та виокремлен­ня політико-економічних та культурних інтересів конк­ретних соціальних верств та соціально-демографічних груп населення. Відповідно, паралельно з цим проце­сом відбувається активне формування і трансформа­ція молодіжного руху Украї­ни в його організованій та неформальній фор­мах. То ж Україна є одним з найпоказовіших суспільств для дослідження згаданих процесів.

Поняття «молодіжна культура» в більшості окреслює порушення відносин між молодими людьми та їх батьками; «контркультура» означає вже серйозні кон­флікти між молоддю та суспільством, які можуть, за певних обставин, перерости в свого роду «мо­лодіжну революцію». 

Література

1.     Головенько, Валерій Антонович. Український молодіжний рух: історія та сьогодення / В. А. Головенько, О. А. Корнієвський ; Укр. НДІ проблем молоді. – К. : Наук. думка, 1994. – 111 с. – (Бібліотечка "Молодь і суспільство").

2.     Степенко, М. Неформальні молодіжні рухи / М. Степенко // Історія в школі. – 2009. – № 1/2. – С. 27–29.