Философия/2. Социальная философия

ад’юнкт докторантури та ад’юнктури Хмелевська Н.А.

Харківський національний університет внутрішніх справ (ХНУВС), Україна

Відновна юстиція – реальність чи утопія:

новий погляд на проблему покарання

Після Другої світової війни у світі означилися тенденції до скорочення застосування та відміни смертної кари як найвищої міри покарання, котрі пов’язують із прийняттям Загальної декларації прав людини у 1948 р. Більшість фахівців дійшли висновку, що моральна позиція цивілізованого суспільства не може дозволити позбавляти особу життя, навіть убивцю, адже це прямо суперечить проголошеним конституційним цінностям, де найвищою соціальною цінністю виступає людина, її життя та здоров’я, а держава виступає їх гарантом. Як показує практика, таке відношення до людини відповідно вимагає пошуку нової мети кримінальної політики держави, яка тепер не може обмежитися лише каральною спрямованістю, нова мета кримінального права розвивається у фокусі ідеї відновлення порушеного права та усунення наслідків. У більшості держав, які проголосили себе демократичними, правовими, соціальними, вже немає місця смертній карі як найвищій мірі покарання, до таких держав також можна віднести і Україну.

На кінець ХХ ст. також набувають поширення дискусії з приводу того, що покарання як позбавлення свободи людини, котра визнана найвищою соціальною цінністю, також має бути крайнім заходом у системі покарання, натомість перевагу слід надавати ненасильницьким, гуманістичним методам вирішення «правового конфлікту» (медіація, сімейні конференції, «кола правосуддя» і т.п.). Тобто мова йде про розвиток світового руху за відновне правосуддя.

З одного боку, історію покарання можна зобразити як ряд прогресивних кроків, направлених на їх поступову гуманізацію та зменшення страждань: від видовищних публічних страт та кайданів до виникнення у 1815 р. системи тюремного ув’язнення; від кам’яних темниць минулого до ізольованих камер зі зручностями і т.п. Хоча у кримінальному покаранні взагалі важко визначити, яке покарання буде більш гуманним. Наприклад, у 1703р. відсічення пальців вважали більш суворим покаранням, ніж 10 років тюремного ув’язнення; чи так само у зв’язку з помилуванням – заміну страти на довічне ув’язнення більшість в’язнів навпаки сприймали куди суворішим покаранням.

А з іншого – можна розглядати як боротьбу за кримінально-правові реформи, котрі представляють собою ряд зусиль, націлених на те, аби привести кримінальне покарання у відповідність із цінностями, що у кожну конкретну епоху політично впливові кола даного суспільства вважали основними. Проте оскільки цінності з часом змінюються, то навряд чи є сенс попередньо припускати якісь ідеї щодо підсилення чи послаблення гуманістичного початку. Вивчення каральних практик скоріш наочно представляє, які цінності мають переваги у ту чи іншу епоху для владної верхівки суспільства. Наприклад, сьогодні мова йде про піднесення цінності людини, її життя та здоров’я, що відповідно заперечує ідеї позбавлення життя людини і викликає дискусії щодо позбавлення волі. Разом з тим сенс покарання у будь-якому випадку має зводитися до певних утисків для порушника.

Що перша, що друга позиція у рівній мірі підводить нас до усвідомлення необхідності відходу від каральної (насильницької) мети правосуддя та робить акцент скоріше на моральній відповідальності індивідів. Сьогодні світова спільнота схиляється до думки щодо кризи каральної моделі правосуддя, котра характерна для більшості держав, які перебувають у стані суспільних трансформацій, у їх числі представлена й Україна. Хоча традиційна каральна орієнтація кримінальної політики й визнає, що ґрунтується на правах людини та авторитеті букви закону, проте насправді численні приклади свідчать про неефективність та неспроможність каральної системи правосуддя сприяти виправленню злочинця у місцях позбавлення волі та поверненню до суспільства як повноцінного його члена.

Також відповідна статистика в Україні якраз свідчить про те, що протягом останніх 10-и років кількість злочинів або зменшується, або залишається сталою, тоді як кількість тюремного населення збільшується. Звісно, слід погодитися з тим, що покарання певним чином стримує інших членів суспільства від порушень законів співжиття і без них був би хаос. Але пов’язувати суворість покарання із рівнем злочинності буде помилкою. Тим самим капіталістичне суспільство не лише породжує злочини, які вимагають захисної реакції, а й саме створює цю реакцію, і вона може бути як суворою так і більш м’якою. У даній ситуації можна припустити два шляхи її вирішення: або відмовитися від кримінального закону взагалі, що зовсім не витримує соціально-критичного аналізу, або більш глибоко розглядати явища, щоб зрозуміти передумови кримінально-правової заборони й виявити ті соціальні структури, що з необхідністю призведуть до виникнення правових категорій та інститутів. Тому, якщо відповідь на злочин криється не стільки у самому злочинові, стільки у суспільстві, то краще зробити її більш м’якою, вважає Н. Крісті. Механістичне застосування фіксованих покарань без урахування якостей особистості, умов його життя та ін. свідчить про те, що система орієнтується на самого індивіда, залишаючи без уваги соціальну структуру суспільства і тим самим перекреслює можливість пошуку більш людських форм реагування на злочин.

Прихильники відновних підходів пропонують розглядати каральне правосуддя як великий експеримент епохи Нового часу, який зазнав поразки і повернутися до системи звичаєвого правосуддя. В основу цього підходу покладено такий етап розвитку людства, коли суд над злочинцем проходив у межах окремої соціальної групи і базувався на їх власних уявленнях щодо поняття справедливості. Акцент ставився на обов’язковому відновленні стосунків між членами спільноти та відшкодуванні завданих збитків. Злочинця змушували визнати власну відповідальність за скоєне та усвідомити спричинену шкоду, у цьому полягає головний зміст відповідальності для відновного підходу. На думку Х. Зера, «справжня відповідальність – розуміння того як та кому ти спричинив шкоду, та відшкодувати її» [4, с. 117].

Всесвітній рух за відновне правосуддя було започатковано у 1970-х роках у США, його основоположником прийнято вважати американця Зера Ховарда. Продовжили його ідею Нільс Крісті, Джон Брайтвайт та ін. Соціальний рух розвивався у дусі боротьби за права (у тому числі за права ув’язнених) – визнання рівності у правах між білою та чорною расами, між чоловіками та жінками і т.п. В межах діяльності відповідних громадських та релігійних організацій виникло багато соціальних програм, що займалися питаннями альтернативного неофіційного відновного правосуддя.

Відновне правосуддя ґрунтується на більш широкому, ніж в таліоні, понятті справедливості. У якості ідеалу справедливості американський правник Х. Зер пропонує позицію біблейського шалому. Сучасне розуміння справедливості, на думку автора, можна вважати дуалістичним: з одного боку, до соціальної сфери ми застосовуємо поняття дистрибутивної справедливості, а з іншого – у галузі кримінального правосуддя справедливість слід розуміти як рівну відплату (річ йде про принцип символічного таліону). Х. Зер поєднує обидві ідеї справедливості, усвідомлюючи їх як частки єдиного цілого, тому будь-який прояв несправедливості, з його точки зору, порушує гармонію. З огляду на це відновне правосуддя представляє собою модель реагування на протиправну поведінку та вчинення злочинів, що враховує баланс інтересів громади, потерпілої особи та правопорушника, тобто відновлює справедливість по відношенню до всіх сторін злочину: потерпілого, злочинця та суспільства [2].

Згідно концепції возз’єднального сорому Дж. Брайтвайта, в умовах суспільного тиску та власного почуття сорому автономний суб’єкт опиняється перед вибором: вчинити правопорушення та ідентифікувати себе із девіантною соціальною роллю або прислухатися до суспільної думки та «залишитися у суспільстві». І хоча присутність соціального контролю у певному сенсі свідчить про обмеженість вибору, проте особа зрештою сама вирішує – порушувати їй закон чи ні. Теорія Дж. Брайтвайта пояснює законослухняність як наслідок переконань та пояснень, на противагу репресивним можливостям контролю. На думку правника, соціальний контроль, який примушує замислитися над поведінкою, виступає набагато ефективнішим засобом забезпечення правопорядку, ніж просто каральний. Тому культура, яка транслює високі моральні вимоги і публічно про це заявляє, забезпечує більш дієвий контроль за порушенням норм, ніж культура, котра розглядає контроль лише як засіб завдання болю своїм правопорушникам [1, с. 64-65].

За Дж. Брайтвайтом сором повинен бути конструктивним, тобто посваривши порушника, його слід пробачити і цим сприяти збереженню соціальних зв’язків між злочинцем та суспільством. Такий сором виконує превентивну функцію, він свідчить про високий ступінь толерантності до індивідів, поведінка яких не завдає разючих наслідків [1, с. 66-67].

Юстиція причетних Н. Крісті (концепція компенсаторної юстиції) акцентує увагу не на тяжкості злочину, а на процесі вирішення конфлікту. Н. Крісті наголошує на небезпеці втрати такого позитивного конфлікту, який, з одного боку, жертва втрачає внаслідок неможливості його обговорення зі злочинцем, а з іншого боку – внаслідок неможливості обговорення проблеми злочину із державою. Адже ми сьогодні маємо ситуацію, коли держава «вкрала» конфлікт у жертви і сама вирішує його на свій лад. Після того, як жертва звернулася до органів влади з проблемою злочину, вона автоматично відстороняється від будь-якої участі у її вирішенні, дана справа проходить ряд формальностей, на які жертва ніяк не може вплинути – змінити, зупинити і т.і. Внаслідок такого стану, говорить Н. Крісті, «ми втрачаємо можливість встановлення норми, втрачаємо власне можливість педагогічного впливу, втрачаємо можливість постійного обговорення того, що є правом для нашої держави… Ми не маємо можливості визначити настілки неправий злочинець та правий потерпілий» [3, с. 99].

Проблема у тому, говорить Н. Крісті, що юстиція причетних не можлива у суспільствах із могутньою централізованою силою, де поведінка базується не на виборі, а на наказі, подібний експеримент скоріше буде розглядатися як загроза існуючій рівновазі. Але разом з тим, слід погодитися, що держава не повинна бути повністю усунена від вирішення питання протидії злочинності, проте має відігравати дещо меншу роль у вирішенні кримінальних конфліктів.

Реформа у сфері кримінальної юстиції має також спиратися на необхідність підвищення активності спільнот, члени яких тісно взаємодіють і спілкуються між собою. Товариські стосунки у соціальній групі дають можливість слабкій стороні підсистеми зробити своє «нещастя» публічним і організувати захисну коаліцію. Юстиція причетних тим самим може збільшити шанси місцевих цінностей на виживання, адже давно відомо, що різноманіття часто виконує захисну функцію видів. Місцеві общини могли б досягти успіху, будучи настільки маленькими, що їх не варто було б «завойовувати», настільки різними, що їх складно було б підкорити єдиному порядку, настільки дружними, що об’єднав свої зусилля, вони могли б примусити «гігантів» визнати їх права на існування [3, с. 119]. У цій більш широкій перспективі відновна юстиція могла б стати одним із значних факторів захисту різноманіття, а тим самим і цінностей, поставлених під загрозу зникнення.

Отже, зрештою отримуємо наступну дилему: маленьке суспільство з більш-менш однаковим поняттям справедливості і ризиком, що хтось може наполягати на більш суворому покаранні і суспільство не зможе подолати дану проблему або велике централізоване суспільство, котре все чітко тримає під контролем, проте саме може переступити межу використання страждань. Тобто сучасні суспільства мають постійно тримати відповідний баланс і у цьому має стати в нагоді громадськість (громадські об’єднання), яка виконує функцію стримувань та противаг по відношенню до діяльності державних інституцій.

Поширення ідей гуманізму, зростання морально-правової культури, підвищення цивілізованості та правової свідомості громадян у процесі демократизації вимагає від Української держави реальних дій. Зокрема актуальним також буде зміщення акцентів у системі правосуддя щодо застосування ненасильницьких методів боротьби зі злочинністю. Разом з тим, враховуючи українські реалії, ми не можемо повністю відкинути каральної мети правосуддя, оскільки буде втрачено виховний механізм спонуки до підтримання правопорядку. Тому відновне правосуддя в Україні покликано не відмінити офіційне правосуддя, а лише надати йому відновного характеру за рахунок використання певного способу вирішення кримінальних ситуацій. І зазвичай реалізація програм відновного правосуддя відбувається завдяки партнерству громадськості і системи правосуддя.

Література:

1. Брайтвайт Дж. Теория воссоединяющего стыда / Пер. с англ. // Журнал «Человек». 2002. № 3 С.64-76

2. Карнозова Л.М. Уголовная юстиция и гражданское общество. [Электронный ресурс]. // Режим доступа: http://www.igpran.ru/public/publiconsite/Karnozova%20-%20Ug.yus%20i%20grajd.obsh.doc

3. Кристи Н. Пределы наказания: [пер. с англ. к.ю.н. В.М. Когана] / Н. Кристи; под ред. д.ю.н. А.М. Яковлева, – М.: Прогрес, 1985, – 176с.

4. Ховард З. Восстановительное правосудие: новый взгляд на преступление и наказание / З. Ховард. – М.: Центр «Судебно-правовая реформа», 2002. – 354с.