Розвиток детективного жанру в світовій літературі

На сьогоднішній день одним з найпопулярніших жанрів є детектив. Як стверджує М.Коен, детективи домінують серед книг, які вийшли в світ протягом більшої частини ХХ століття. Також він вважає, що у 1950-і роки детектив випереджав інші жанри [1]. Що ж це за жанр і як відбувалося його становлення?

Як зазначає Д.Харлан, «Детективний жанр належить до того різновиду прози, який досить довго залишався без уваги серйозної критики. Вірогідно, саме загальнодоступність і популярність творів викликала сумніви в їх художності»[2]

Першими детективами зазвичай вважають розповіді Едгара По, написані у 1840-х роках, але елементи цього жанру використовувалися багатьма авторами й раніше. Наприклад, у романі В. Годвіна "Пригоди Калеба Вільямса" (1794), де один із центральних героїв – слідчий-аматор. Великий вплив на розвиток детективної літератури також виявили "Записки" Є.Відока, опубліковані у 1828 р. Однак саме Едгар По створив детектива-аматора Дюпена з оповідання "Убивство на вулиці Морг". Дюпен згодом породив Шерлока Холмса й патера Брауна (Г.Честертон), Лекока (Є.Габоріо) і містера Каффа (У. Коллінз). Саме Едгар По ввів у сюжет детектива ідею суперництва в розкритті злочину між приватним детективом і офіційною поліцією, у якому приватний детектив, як правило, бере гору. Саме його вважають засновником детективного жанру.

Проте, Харлан відмічає, що історію детективного жанру можна простежити з глибокої давнини. Він посилається на Т. Хестхеї, який вважає, що його елементи виявляють у Біблії (в історії Каїна та Авеля маємо злочин, убивцю, жертву, причину злочину, докази, спробу приховати злочин, навіть знаряддя вбивства; цар Соломон влаштовує психологічну пастку псевдоматері тощо) [3].

Історія детективу як жанру починається тоді, коли в англосаксонських країнах сформувалася дійова система дотримання суспільного порядку. В Англії це сталося на початку ХІХ ст., а вже в середині цього століття вийшли в світ перші класичні зразки: між 1840 і 1845 роками Едгар Алан По створив п’ять новел, в яких викладені фундаментальні принципи детективу:

- детектив-аматор, ексцентричний, з оригінальними манерами; він перевершує поліцію у вмінні спостерігати й узагальнювати; він має товариша, який розказує про нього;

- каркас сюжету: злочин – дедуктивне розслідування – розкриття – покарання злочинця;

- сюжетні ходи: вбивство в закритій кімнаті, екскурси в психологію, помилково підозрювана людина, нестандартне вирішення проблеми, формула “найочевиднішого місця”, ланцюжок хибних доказів, вбивця – найменш підозрюваний персонаж;

- злочин розкривається за допомогою роботи інтелекту;

- два «золоті» правила детективу: коли виключені всі варіанти, крім одного, іноді найнеймовірнішого, він і є істинним; чим складніше справа, тим простіше її розв’язання;

- можливість застосування методів дедукції до реальних злочинів [4].

Наступною віхою в розвитку англійського детективу стала публікація “Етюду в багрових тонах” А. Конан Дойла у 1887 році. Автор зосередився на тому, чого Е.А. По торкнувся лише поверхово: власне процесу дедукції, який дозволяє досягти високих результатів на бідному матеріалі. Він також ввів значну кількість побутових деталей; уреальнив, наскільки це було можливо, Шерлока Холмса (на відміну від напівфантастичної фігури Огюста Дюпена – героя детективних новел По).

Антиподом англійця Шерлока Холмса став француз Арсен Люпен, в образі якого Морис Леблан втілив узагальнені риси французького характеру. В галузі детективної практики нововведеннями М. Леблана стало: перетворення дії на розслідування, прискорення темпу розповіді, розширення переліку основних ситуацій сучасних детективів (оповідач-злочинець, загадки зачиненої кімнати, віртуозний ланцюжок дедуктивних висновків).

Сучасну історію детективу дослідники відраховують від часу появи «логічних оповідань» Е.А. По «Вбивство на вулиці Морг» (1841), «Таємниця Марі Роже» (1843), «Украдений лист» (1844), спільним героєм яких був перший знаменитий детектив Огюст Дюпен. Деколи до зразків детективного жанру зараховують ще дві новели По: «Золотий жук» (1843) і «Ти єси муж, який сотворив сіє» (1844).

Сьогодні одне із провідних місць у творчості багатьох авторів посідає так званий «історичний детектив» – жанр, що дозволяє відкрити читачеві невідомі до цього часу факти і теорії та назавжди причарувати його історичними таємницями. Чіткого визначення цього жанру немає. Вважають, що власне історичний детектив – це історичний твір із детективною інтригою; думки вчених розходяться: одні вважають, що історичним детективом можна назвати твір, дія якого відбувається в минулому або в теперішньому досліджується старовинний злочин. Інші обов’язковою складовою називають присутність історичних осіб. На думку російського дослідника В. Разіна, історичний детектив вимагає більш осмисленої та глибокої уваги до сюжетної лінії, ніж детектив сучасний. Можливо тому, робить спостереження дослідник, більшість білих плям історії, найцікавіші її події, факти, люди, якими б захоплюючими вони не були, як би наполегливо не стукали у двері авторів гостросюжетних історій, так і залишилися без літературного втілення [4]. Вважаємо, що історичний детектив – це твір, присвячений минулим подіям, у якому достовірно і в деталях відтворюється зображувана епоху, незалежно від того, чи є там історичні персонажі чи немає.

Історичним детективом нового покоління став роман італійського вченого, історика середньовічної літератури, критика та есеїста, професора Болонського університету Умберто Еко «Ім’я рози» (1980) [4]. Життя мешканців бенедиктинського монастиря ХІV ст., зображене в романі, цікаве для людей новітнього часу не тільки тому, що автор пропонує детективну й любовну інтриги, але, насамперед, через ефект особистої присутності. Роман «Ім’я рози» став яскравим доказом правомірності поглядів істориків французької Школи «Анналів», які пропонували вивчати історію через деталі, повсякденність, побут, через посередництво соціології та психології, а не політики, як було раніше. Д. Затонський вважає, що справа в тій мірі достовірності, яка дозволяє відчути далеку епоху своєю, а Іншого – Своїм [6, с. 216].

Список використаних джерел

1. Коэн М. Введение: убийство как одно из изящных искусств // Режим доступу: http://detective.gumer.info/text02.html

2. Харлан Д. Розвиток жанру ретро-детективу в сучасній європейській літературі// Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/Portal/Soc_Gum/Apif/2009_4/harlan.pdf

3. Кестхейи Т. Анатомия детектива / Т. Кестхейи. – Будапешт: Корвина,

1989. – 262 с.

4. Васильєва Л. Л. Історія, теорія та практика західноєвропейського та американського детективу// Режим доступу: www.bdpu.org/scientific_published/akt_probl_sl.../31.doc