Філософія /2 Соціальна філософія

к.філос.н., доц. Мартинюк В.М., Момот Н. А.

Полтавський національний технічний університет ім. Юрія .Кондратюка

ЦІННІСНИЙ СВІТ М.В.ГОГОЛЯ: ФІЛОСОФСЬКА РЕФЛЕКСІЯ

Звернення до постаті Миколи Гоголя не є випадкове, як не є випадковий і щораз більший інтерес науковців, з огляду на нагальні завдання духовного відродження та розвитку української філософської культури, до творчої спадщини мислителів минулого. З метою її оптимального використання вітчизняна філософська антропологія та філософія культури знаходять там плідні інтуїції, осмислення яких та інтерпретація в сучасних контекстах відкривають нові проблемні аспекти такого тематичного поля, як буття людини в ускладнених структурах її життєвого світу [2;3;5].

У зв’язку з цим надзвичайно актуальною проблемою є осмислення евристичного потенціалу духовної спадщини такого визначного представника українського романтизму ХІХ сторіччя, як Микола Васильович Гоголь. Адже у його творчому доробку заслуговує на увагу не лише майстерне володіння словом, а й потужний потенціал основних філософсько-світоглядних ідей, на фундаменті яких побудована оригінальна антропологічна концепція, яку можна вважати соціокультурною репрезентацією української ментальності.

Відтворення цілісного образу особистості М. Гоголя та його концепції людини неможливе без урахування цінностей та ідеалів в літературній та життєвій творчості, оскільки його потяг до самостійного пошуку істини, ідеалу, базується на духовних принципах і цінностях прийдешнього. Система цінностей, наголошує Н.В. Радіонова, дозволяє людині, особливо людині творчій, зрозуміти глибше роз’єднаність світу сущого (данність з її ресурсними обмеженнями) і світу належного (незалежного від ресурсних обмежень) і в своїй творчості структурувати той світ, який виступає як подолання наявних умов. Цим визначається інтерес науковців до тих умов, в яких відбувалося становлення особистості письменника, складалася система цінностей та ідеалів його творчості й життєдіяльності [3, с. 149].

Цілком зрозуміло, що система цінностей не виникає відразу в завершеному стані. Цінності формуються, видозмінюються на протязі всієї життєдіяльності людини й несуть на собі відтінок соціокультурної діяльності, середовища, в якому відбувалося її становлення. Вони вплітаються в мінливу багатоманітність соціального життя, як її інваріант, виступають як різноманітні темпоральні модуси, пов’язуючи минуле, теперішнє та майбутнє.

Гоголівські уявлення про ідеали та цінності змінювалися, ускладнювалися практично протягом усього творчого життя. Причиною такої еволюції, на думку А.Г Супрун, не в останню чергу було природньо-соціальне становище, включаючи й мікросередовище певного періоду життя. Вектор еволюції вказує на поступовий перехід від ідеалу веселого, радісного, щасливого життя до ідеалу трагічного буття. Уже в перші творчі кроки М. Гоголь приймає рішення здійснити свій шлях у цьому світі, як належить кожній людині. За його думкою людське життя повинно будуватися як шлях до Бога, через ряд певних щаблів. Подібне розуміння ролі й місця Людини Гоголем зумовило систему особистих цінностей, яка ототожнюється юним Гоголем з долею та батьківщиною – звідси й бачення ним національної людини, національної душі, як особливої цінності у вченні про людину [5, с. 118 – 119].

Віднині поняття долі буде постійно в творчості Гоголя, а його серце – звернене до матері, сестер, до свого дому. Це підтверджує думку, що система його ціннісних орієнтацій визначає характер Миколи Гоголя, відображає внутрішню основу його відносин із дійсністю, генерує якісно нові уявлення про світобудову й місце в ній людини. Звертаючи увагу на ціннісний рівень самоусвідомлення М. Гоголем себе людиною, якій належить здійснити шлях у світі як шлях до Бога, можна відтворити ієрархію завдань, що постають перед ним у практичній діяльності через спектр цінностей та ідеалів.

Ідеали визначають цінності в життєво-творчому просторі М. Гоголя. Найважливішими серед них є життя окремої людини, укоріненої в національну культуру, сповненої національної самосвідомості й почуття відповідальності за долю України. Виокремлення їх дає підстави вважати, що постійно відтворюючи відкритість людини перед буттям, мислитель осягає невичерпну повноту сенсу буття людини – живу душу, котра становить сенс існування кожної людини й виступає тією ціннісною орієнтацією, яка спрямовує на пошук ідеалу через шерег певних щаблів. Звертаючись до визначення природи людини, письменник через спектр цінностей та ідеалів відтворює шляхи становлення та вдосконалення людини – живої душі.

За творами Миколи Гоголя, зростання людини починається з національного самоусвідомлення. Письменник, який серед своїх сучасників-українців бачив національних перевертнів, завжди протиставляє їм людину, якій властиве почуття національної гідності. Іншими словами, українська національна душа стає провідною ціннісною орієнтацією для людини й виступає провідним вартісним елементом в гоголівській ієрархії цінностей людського буття [4, с. 7, 138].

Не менш важливе місце в ієрархії цінностей займає гармонія морального та естетичного в людині, тобто краси зовнішньої й краси душі, роз’єднаність яких викликає трагічне занепокоєння Миколи Гоголя. Авторська впевненість у тому, що спілкування зі світом краси людської душі можливе через звернення до етичного потенціалу христового вчення, залучає до ієрархії цінностей концепцію християнської моралі, в якій Бог є вищою цінністю для людини на шляху самопізнання, самотворення та духовного оновлення [1, с. 117 – 118].

Душа, серце є також визначальними в творчості М. Гоголя і в ієрархії цінностей займають провідне місце. Він, як і Г. Сковорода, називає душу “серцем”, яке є глибоким джерелом для пізнання. Шлях уникнення помилок, за М. Гоголем, – улюблена справа людини. Ця ідея співзвучна “сродній праці” Г. Сковороди, де зрідненість людини з улюбленою працею дає можливість використати свою індивідуальність, неповторність і здійснити власний моральний вибір у житті. У творчості М. Гоголя серце виступає як емоційний образ і як християнський символ.

Гоголю, як і іншим романтикам, притаманні закоханість у природу, обожнення її, злиття з нею, використання її символів, пошуки абсолютної цінності й свідомості останньої межі у світі, через які тільки й лежить шлях до самого світу. Призначення людини полягає в тому, щоб привносити у світ гармонію, добро, красу, працювати над вічним, що є найдорожчим для нас, завдяки чому знайти своє місце у світі. Причина зла, на його думку, – в черствості й мертвості людини, якій бракує глибини чуття, несвідомості глибин й таємниць своєї душі. Отже, людині потрібно пізнати саму себе, свої помилки, вади, своє єство, серце [2].

Багатовимірний екзистенційний мислитель, розуміючи складність життєвого простору людини у всьому розмаїтті буття, вважав, що орієнтація на пошук поетичного вогню, оживлення мертвих душ, роздмухування жару людської душі є саме тим шляхом, який веде до складання констант світів, до істинного буття. Парадигмальні зрушення, започатковані в філософській спадщині М. Гоголя, мають значущість не тільки літературно-філософську, а й загальнокультурну. Для того, аби зрозуміти цю обставину, слід урахувати те, що М. Гоголь досліджував різноманітні сфери людського буття не в штучному вигляді, а як прояви конкретно-соціального ладу. Одним із методологічних принципів такого філософського дослідження людини є взаємозв’язок раціонального та ірраціонального методів пізнання. Він лежить в основі авторського аналізу психологічних особливостей людини, її свідомості й підсвідомості, її емоцій і інстинктів, глибинних філософських питань розуміння природи світу людини, соціального, моральної поведінки особи, спосіб пізнання людиною світу й самої себе. Єдність раціонального та ірраціонального письменник осмислює через константи феномена життя як цілісності: “життя-реальність”, “життя-гра”, “життя-фікція”, “життя-відчуженість”, “життя-мрія”.

Ось тільки деякі питання, що стоять за осмисленням ціннісних основ літературної та життєвої творчості Миколи Гоголя. Як бачимо, його ідейно-світоглядні, соціальні орієнтири закорінені в духовно-правовій традиції українського народу, який із покоління в покоління затято виборював не життєві гаразди, а саме право жити духовним прагненням власної душі. У найкризовіші, найтрагічніші періоди своєї історії українці рятувалися братерською любов’ю й самопоміччю. Тому рідний народ для Гоголя – носій справжньої життєвої сили. Тільки йому ще належить усвідомити свій шлях у падіннях і злетах, свої силу й волю, свою неповторну культурну місію в історії людства. І народ осягає смисл свого життя через духовних подвижників. Саме звідси, з багатовікової боротьби рідного народу за гідне життя й з подвижницької долі його духовних обранців, зародилася впевненість Миколи Гоголя у своєму високому покликанні провіщати людям істину та обстоювати їхнє природне право, що він і справджував своїм життям.

Література:

1. Воропаев В. А. Неизвестные страницы духовной биографии Н. В. Гоголя (1842–1845) / В.А. Воропаева // Вестник Российского гуманитарного научного фонда. № 1. — Москва, 2007.

2. Дубровіна К.О. “Філософія серця” в українській культурній традиції / К.О. Дубровіна // Мультиверсум. Філософський альманах. № 52. – К.: Центр духовної культури, 2006.

3. Радіонова Н.В. М.Гоголь: до проблеми національної освіти / Н.В. Радіонова // Науковий вісник № 10. Серія “Філософія”. Вип. 4. – Харків:ХДПУ, 2000.

4. Рената Смірнова. М.В. Гоголь: маловідомі сторінки біографії / Р. Смірнова / Укладач Кочерга Н.К. – Полтава: ПолтНТУ, 2009.

5. Супрун А.Г. Філософське тлумачення місця творчої спадщини М.Гоголя в контексті українського романтизму та світової культури /А.Г. Супрун // Практична філософія. №1. — Ніжин: ТОВ ”Аспект – Поліграф, 2004.