Економічні науки/Банки та банківська система

Пода Олена Євгенівна                                            

Студентка групи МП 07а ДонНТУ

Кучерук Світлана Анатоліївна

Кандидат економічних наук, доцент

 

Фінансовий стан банківської системи України

 

Дослідження питань стану, стійкості банківської системи є важливим елементом загальноекономічного аналізу.

Стійке функціонування банківської системи має непересічне значення для забезпечення поступального соціально-економічного розвитку в Україні, мі­німізації фінансових ризиків для всіх учасників розрахунків, скорочення непла­тежів, активізації кредитних відносин, незмінності інвестиційних та ощадних стратегій економічних агентів, зростання добробуту населення, а відтак — підви­щення ефективності економічних процесів в Україні.

Метою написання роботи є детальне вивчення проблеми розвитку банківської системи України в загалі та під час кризи та вихід з неї.

Задачі, які ставилися при написанні: розкриття проблеми розвитку банківської системи, її стійкості, стабільності, аналіз фінансових потоків банків, капіталізація банківської системи та заходи подолання кризи.

Формування теоретичних засад стійкості банківської системи — складний процес. У багатьох визначеннях стабільності стійкість є неодмінною складовою.

Поняття стійкості і стійкої рівноваги застосовуються щодо складних систем. Це виправдано стосовно економіки в цілому і банківської системи зокрема.

Стабільність банківської системи можна визначити як здатність протистояти зовнішнім та внутрішнім впливам, зберігаючи стійку рівновагу і надійність
протягом часу, здатність системи виконувати властиві їй функції та операції, за умови дотримання її ці­лісності й фінансової стійкості її елементів, що дає змогу системі після впливу зовнішніх та внутрішніх сил повертатися до стану рівноваги. Стійкість вітчизняної банківської системи можуть характеризувати фактичний стан виконання вітчизняними комерційними банками встановлених НБУ нормативів і дотримання порогових значень індикаторів її фінансової безпеки.

Проблему стійкості банківського сектору національної економіки не можна розглядати поза контекстом стійкості соціально-економічного розвитку держави в цілому. Уточнення теоретичних засад та вироблення адекватної українським реаліям методології забезпечення стійкості банківської системи дасть змогу своє­часно і точніше ідентифікувати справжні причини кризових явиш і знаходити ді­єві шляхи їх усунення, приймати ефективні управлінські рішення на всіх рівнях управління.

Банківська система є специфічною галуззю економіки країни, де значення та функції капіталу відрізняються від інших сфер економіки.

Найбільш вдале трактування цих понять дав МД. Алексеєнко, на думку якого, "власний банківський капітал" — це кошти і виражена у грошо­вій формі частина майна, які належать його власникам, що забезпечують еконо­мічну самостійність і фінансову стійкість банку, використовуються для здійснен­ня банківських операцій та надання послуг з метою одержання прибутку.

Банк користується переважно чужи­ми грошима, а власні кошти направляє, передусім, на страхування інтересів вклад­ників і кредиторів банку, а також на покриття поточних збитків від банківської ді­яльності. Власний капітал комерційного банку здебільшого виконує захисну функцію.

Процес капіталізації банків — один з головних чинників сталого розвитку банківської системи, її надійності та стабільності. Проблеми капіталізації стають гострішими з приходом у банківську систему України іноземних інвесторів і ак­ціонерів. Перед державою та її наглядовими органами за банківською діяльністю стоїть завдання вдосконалення законодавства для підвищення рівня капіталізації банківської системи як ключової передумови збільшення надійності та ефектив­ності її функціонування.

Проб­лема капіталізації — це проблема недостатньої адекватності капіталів банків розміру їх активів з урахуванням ступеня їх ризикованості.

             Забезпечення капіталу банків на рівні, адекватному потребам відновлюваної економіки, є головним завданням для банківської системи на найближчі роки.

У банківській практиці використовуються два методи управління капіталом — управління внутрішніми та зовнішніми джерелами нарощування капіталу.

За внутрішнім методом поповнення капіталу банку основним джерелом є прибуток. Капіталізація прибутку дає змогу не розши­рювати коло власників, отже, зберегти існуючу систему контролю за діяльністю банку.        

Можливості використання методу управління внутрішніми джерелами наро­щування капіталу шляхом капіталізації прибутку суттєво залежать від ефективнос­ті державного регулювання та управління банківською діяльністю.

Нарощування капіталу з використанням методу зовнішніх джерел здійснюєть­ся за рахунок таких основних фінансових інструментів, як:

—емісія акцій;

—емісія капітальних боргових зобов'язань (субординований борг);

—продаж активів та оренда нерухомості.

Вибір способу залучення капіталу із зовнішніх джерел має базуватися на ре­зультатах глибокого фінансового аналізу альтернативних варіантів та їх потен­ціального впливу на величину прибутку в розрахунку на 1 акцію.

Банки України працюють у надкоротких часових інтервалах на багатьох фінансових ринках, з різними фінансовими інструментами. Тому єдиним вихо­дом для малих і середніх банків для ефективної організації бізнесу та підвищення рівня концентрації капіталу є реструктуризація шляхом злиття та поглинання бан­ківських установ. Найближчим часом прогнозується суттєве скорочення кількос­ті юридично самостійних банків, насамперед унаслідок змін до Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Забезпечення необхідної капіталізації банків на рівні, адекватному потребам трансформаційної економіки, — важливе завдання для банківської системи Украї­ни на найближчі роки, оскільки капітальна база вітчизняних банків і всієї бан­ківської системи залишається недостатньою (близько 6 % від ВВП). Недокапіталізація вітчизняних банків відображає недокапіталізацію економіки в цілому, а тому вимагає розробки системи заходів щодо регулювання та нагляду у сфері спе­ціалізації діяльності та концентрації капіталу комерційних банків.

Дослідження взаємозв'язку проблем забезпечення фінансової стійкості, кон­центрації капіталу та капіталізації комерційних банків України повинно базува­тися на обґрунтуванні пропорцій складових відповідних процесів, визначення кількісних співвідношень, напрямів і механізмів, які б забезпечили перехід бан­ківської системи України на якісно новий рівень. Це стимулюватиме розвиток реального сектору економіки і створить умови для формування стабільного кон­курентного середовища у банківській сфері.

Банки не застраховані від впливу економічних криз, банкрутства, неплате­жів за позичками, зміни кон'юнктури попиту і пропозиції на ринках позичкових капіталів, цінних паперів та інших проявів незбалансованості ринкових відносин.

На сьогодні банки пропонують досить широкий спектр фінансових операцій і послуг, зокрема депозитні, депозитарні, кредитні, інвестиційні, емісійні, посе­редницькі, трастові, заставні, консалтингові, внаслідок чого утворюються відпо­відні фінансові потоки. Крім того, рух потоків фінансових ресурсів банків тради­ційно характеризується обсягами депозитних надходжень і наданих кредитів.

Аналіз фінансових потоків є одним із пріоритетних завдань при визначенні стану економічного розвитку як певного суб'єкта господарювання, так і країни.

Фінансові потоки уособлюють цілеспрямований рух, змі­ну у процесі формування й перерозподілу обсягів, типів, форм і видів фінансових ресурсів різних суб'єктів господарювання ринкового середовища.

Треба враховувати, що розвиток банківського сектору нерозривно пов'язаний із процесами, які відбуваються в економічному житті суспільства.

Вхідні й вихідні потоки банків визначають їх зв'язок як із суб'єктами господарювання, так і з населенням, а отже, саме ці потоки і є основними для проведення даного дослід­ження й розкриття його головної мети.

 З одного боку, кредитування є найприбутковішим видом банківського бізнесу, а з другого — найризиковішим, що підсилюється збільшенням фінансових потоків, пов'язаних із наданням кредитів населенню.

Виникнення у вересні — жовтні 2008 року нової хвилі кредитної кризи у роз­винутих країнах та змен­шення схильності інвесторів до прийняття ризиків негативно позначилися на вар­тості та обсягах зовнішнього фінансування країн з ринками, що формуються.

У 2007—2008 роках "сигнальними" індика­торами фінансової кризи в Україні були: переоцінка обмінного курсу національ­ної валюти і недостатність міжнародних резервів країни порівняно з обсягами зовнішніх зобов'язань; залучення значних обсягів іноземного капіталу і формуван­ня надмірного зовнішньоборгового навантаження; швидке зростання банківських кредитів і фінансування за їх рахунок споживчих і непродуктивних інвестиційних витрат суб'єктів економіки; надування "бульбашок" цін на реальні активи і цінні папери вітчизняних емітентів.

Погіршення умов отримання зовнішніх кредитів і позик, починаючи з верес­ня 2008 року, миттєво оголило області вразливості валютно-фінансової системи України.

Системна банківська криза являє собою процес еро­зії банківського капіталу, масового вилучення депозитів вкладниками, скорочен­ня кредитної діяльності банків і масштабного втручання держави у діяльність банків.

Транснаціональні банки не несуть юридичної відповідальності за зо­бов'язаннями дочірніх структур — українських банків і у кризові часи можуть, але не зобов'язані надавати їм підтримку, керуючись мотивами збереження репутації материнського банку.

Надмірне прийняття ризиків банківськими установами та нефінансовими підприємствами України пояснювалося, передусім, слабкістю системи пруденційного регулювання і недієздатністю дисциплінуючих механізмів ринку.

У найближчому майбутньому погіршення фінансового стану банків звужува­тиме їх кредитний потенціал, а поширення панічних настроїв серед вкладників обертатиметься масовим вилученням депозитів, що вестиме до заморожування кредитної діяльності.

нездорове макроекономічне середовище (висока інфляція, значний зовнішній борг і великий дефіцит поточного рахунку платіжного балансу), слаб­кість корпоративного сектору економіки перед негараздами світових фінансових і товарних ринків, неадекватність системи пруденційного регулювання діяльнос­ті банків і негативний вплив глобальних чинників запустили маховик дестабіліза­ції фінансової системи України, який з часом дедалі болісніше і з наростаючою швидкістю травмуватиме ключові сфери життєдіяльності суспільства.

Для зменшення гостроти фінансової кризи та нівелювання її руйнівного впливу на економіку України першочергове значення має проведення зваженої макроекономічної політики та дійових структурних реформ у банківському сек­торі.

Підтримання доступу банківських установ до джерел фінансування є ключовою умовою пом'якшення наслідків фінансової кризи. У період зменшення надходжен­ня іноземних позик, вилучення внутрішніх депозитів і стагнації ринку міжбанківських кредитів помітне місце серед таких джерел посідає рефінансування центрально­го банку. У кризових умовах Національний банк має взяти на себе відповідальність за підтримку достатньої ліквідності банківської системи.

Надання НБУ фінансової підтримки проблемним банкам неминуче пород­жуватиме проблему "морального ризику" серед банківських установ України. Для її пом'якшення Уряд і НБУ можуть використовувати такі механізми, як встанов­лення верхньої межі процентних ставок за депозитами, запровадження певних об­межень на операції банків, покладання витрат з фінансового оздоровлення бан­ку на плечі його акціонерів.

Законом України "Про першочергові заходи щодо запобігання негативним наслідкам фінансової кризи та про внесення змін до деяких законодавчих актів України" передбачено створення за рахунок надпланових надходжень від прива­тизації державного майна і цільового розміщення державних цінних паперів Ста­білізаційного фонду, кошти якого можуть використовуватися на надання креди­тів вітчизняним банкам та іншим суб'єктам господарювання з метою погашення, рефінансування та обслуговування ними іноземних кредитів (позик), одержаних до 15 вересня 2008 року.

Шляхом запровадження гарантій за банківськими зобов'язаннями уряд досягатиме таких цілей: відновлення довіри громадськості до банківської систе­ми, припинення процесу ерозії банківських пасивів, стабілізація фінансування банків у процесі їх реструктуризації, підтримання цілісності платіжно-розрахун­кової системи. Такі гарантії не повинні поширюватися на акціонерів банку і утри­мувачів субординованого боргу.

Залучення зовнішніх ресурсів у банківський сектор України вимагатиме впро­вадження додаткових заходів антикризового спрямування, зокрема проведення переговорів з кредиторами щодо реструктуризації (рефінансування) зовнішніх зо­бов'язань банків.

Уряд України має відігравати активну роль у процесі станов­лення договірних відносин між позичальниками та установами-кредиторами, ке­руючись мотивами збереження стабільності національної банківської системи та уникнення широкомасштабної фінансової кризи.

У 2009 році виникатиме ряд специфічних проблем, пов'язаних з управлінням зовнішнім державним боргом. Саме у 2009-му в рахунок погашення й обслуговування зовнішнього державного боргу має бути виплачено близько 2,3 млрд дол. з піковими платежами у серпні.

Досягнення стійкого фінансового стану банків — ключова умова макрофінансової стабілізації та повернення вилучених заощаджень до економічного кругообігу.

Список використаних джерел:

1.     Азаренкова Г.М. Аналіз фінансових потоків банків: регіональний аспект//Фінанси Ураїни. – 2008.-№8.-с.104-112.

2.     Барановський О.І. Стійкість банківської системи України.//Фінанси України.-2007.-№9.-с.75-87.

3.     Вахненко Т.П. Фінансова криза в Україні: фактори, механізми дії, заходи подолання//Фінанси України.-2008.-№10.-с.3-21

4.     Диба М.І., Осадчий Є.С. Капіталізація банківської системи як чинник підвищення надійності економіки України//Фінанси України.-2008.-№6.-с.77-79