Музыка и жизнь / 5. Музыковедение
Ст. викладач Даниляк Й.Т.
Дрогобицький
державний педагогічний університет імені Івана Франка, Україна
Інтонація,
інтонування, інтонаційність, інтонаційний – ці слова часто доводиться
зустрічати у назвах книжок, заголовках наукових і методичних статей та підручниках, чути у педагогічній практиці.
Та не зважаючи на таке велике поширення, термін “інтонація” не має семантичної
однозначності. Від вузького, звичайного до всеохоплюючого – такий діапазон
використання цієї категорії, що свідчить про її виняткове значення в мистецтві.
Що ж таке ладова інтонація? Чим зумовлена її
“багатоликість”? Аби відповісти на ці запитання, розглянемо інтонацію на різних
рівнях її виявлення.
Перший рівень,
назвемо його музично-технологічним, найчастіше використовується в музичній
педагогіці. Він пов’язаний із методичними проблемами, що виникають у процесі
музичного виховання, освіти, розвитку. Так, ідеться про “чисту” (або “нечисту”)
інтонацію скрипаля, співака; про інтонування на уроках сольфеджіо та виховання
інтонаційного слуху або ж про зіставлення в аналізованій мелодії її окремих
“інтонацій”. У цих та подібних випадках інтонація зводиться до двох різних взаємозв’язаних понять:
а) інтонація –
це звуковисотний бік мелодії чи іншого голосу;
б) інтонація –
це найпростіший мелодико-ритмічний зворот (мотив).
Таке вузьке
розуміння інтонації цілковито природне, оскільки воно акцентує звуковисотність
як головний специфічний музичний засіб, виділяє у звуковому комплексі його
провідний компонент, звуковисотну лінію. Проте це не пояснює ні величезної
популярності, довгого життя одних і швидкого забуття інших інтонацій, ні
дбайливого зберігання легенд про неповторно-індивідуальну виразність виконавської інтонації Н.Паганіні,
Ф.Шопена, Ф.Шаляпіна,
С.Крушельницької, ні численних проблем музичного життя, пов’язаних із
творенням, виконанням і сприйняттям
музики. Ймовірністю стоять не просто висотні співвідношення і мелодійні
вияви, а дещо значно більше, глибинне, що випливає із самої сутності
музичного мистецтва, його призначення.
Для з’ясування цього звернімось до генезису поняття “інтонація”, яке прийшло в
музику з мови.
Термін
“інтонація” походить від латинського “intono” – “голосно промовляю” – й
означає озвучування мови. Його головним виразником, так само як і в
співі, є людський голос. Здатність людини виражати голосом свій внутрішній
емоційний стан, реакцію на взаємодію із зовнішнім світом, його оцінку і ставлення до нього – той спільний корінь, з якого
виростає і мовна, і музична інтонація.
Звукові засоби
емоційного відображення людиною світу формувались у тісному зв’язку з
фізіологічними та фізично-акустичними властивостями людського організму як
джерела звука. Процес дихання й механізм звуковидобування для всіх людей,
водночас і спільні, і індивідуалізовані;
адже природа не створює двох абсолютно ідентичних біологічних матриць.
Зріст, вага, об’єм тулуба, грудної
клітки, діяльність м’язових і кісткових тканин, будова гортані, ротової,
глоткової, носової і лобової порожнин, губи, язик – усе це впливає на силу,
тембр, діапазон, артикуляцію звуків, створюючи їх неповторну палітру –
матеріальне джерело інтонації. Змістовим “наповнювачем” і “збудником” розвитку
інтонаційної звукової форми стало психічне життя людини, здійснюване механізмом
безумовно-рефлекторної діяльності. Так з’явились первинні праінтонації – сміх,
крик, плач, подих, стогін, вигук тощо. У концентрованому вигляді ми чуємо їх у
дитячому лепетанні, яке не є ні говором, ні співом, проте надзвичайно виразне й
для чутливого материнського вуха містить дуже насичену інформацію. В емоційному
розвитку свідомості людини кожна з праінтонацій, сягаючи в глибини
підсвідомості, ставала базою для розмаїття умовно-рефлекторних інтонацій, що
випливала з неї і набували дедалі
багатшого емоційного нюансування,
психологічної і ситуативної багатоваріантності, закріплюючись у мові та
музиці. Наприклад, із праінтонації плачу розвинулись інтонації душевного
страждання в безлічі індивідуальних відтінків: скорбота, відчай, безвихідь,
безнадійне упокорення, сум, жаль, каяття; з праінтонації сміху – інтонації
радості, що відображають настрої веселощів, безтурботності, життєлюбства, або
ж інтонації, в яких відчувались простий
гумор, витончена дотепність, тонка іронія, сарказм, гротеск, пародіювання тощо.
Ускладнення
самовираження людини супроводжувалось процесом інтонаційного добору, тобто
закріплення в суспільній свідомості виражальних та соціально значущих
інтонацій. Так з’явилися засадові інтонаційні формули, з яких складався арсенал
художніх засобів музики та мистецтв, пов’язаних зі словом (поезія, театр).
Причому сила їхнього впливу, їх життєвість, довголіття, щирість та загальна
значущість забезпечувалися саме взаємовпливом умовного й безумовного,
біологізованого й соціального, чуттєвого й раціонального, нового та
традиційного. Ці типові інтонації формували інтонаційні словники епох,
напрямів, стилів, жанрів, складали підґрунтя художнього спілкування.
Спільність
психофізіологічної природи й соціально-комунікативної функції мовної і музичної
інтонації зумовлює їх глибоку внутрішню спорідненість. У чому ж конкретно вона
виражається?
Наведемо
цікаві фрагменти спогадів сучасниці О.Мандельштама про інтонацію, з якою поет
читав чужі і власні вірші: “Було дивно чути знайомі рядки в стрімкому темпі й
патетичній інтонації Мандельштама... у нього взагалі був свій мотив. Одного
разу у мене вдома якимось вітром підняло неочікувано його з місця й занесло
до рояля, він заграв знайому мені з
дитинства сонатину Моцарта з точно такою ж нервовою інтонацією, що злітала
вгору. Як він цього досягав у музиці, я не розумію, тому що ритм не порушувався
в жодному такті. Мабуть, тут вся справа у незвично швидкому темпі й
фразуванні”. І далі: “Він вів вірші як мелодію, від форте до піано, з
підвищенням... і зниженням..., строфа звучала
як баркарола. Ще деякі рядки віршів Мандельштама у його виконанні я
запам’ятала назавжди, наприклад, глибоко резонуючи звук “О” у слові “СоприрОдные”, підтриманий першим односкладовим “тАк”. У читанні
Мандельштама ця строфа з “Фаетонщика” звучала як обрамована двома голосними –
стакато (штрих) “А” й розтягнутим “О”.
ТАк в Нагорном Карабахе,
хищном городе Шуше,
я изведал эти страхи,
СоприрОдные душе.
Дивні у нього були обертони на
нижніх регістрах [6,195].
У наведених
рядках схоплено виразну єдність мовної і музичної інтонацій, детально описано
конкретні особливості виявлення її, що опираються на такі фізичні властивості
звука, як тембр, висота, гучність, тривалість, артикуляція. Із взаємодії цих
загальних звукових якостей виростає ціла система інтонаційно-виражальних
засобів. Висота реалізується в інтервальних співвідношеннях, звуковисотній
лінії (“злітаюча вгору інтонація”, мелодія з підвищеннями й зниженнями), у
регістрі й діапазоні (“дивні обертони
на нижніх регістрах”); тривалість – у темпі (надзвичайно швидкому в
Мандельштама), ритмі, агогіці (прискорення й уповільнення). Гучність набуває
безлічі градації, створюючи динамічну лінію інтонаційного руху від форте до
піано (від голосно, до тихо). Тембр індивідуалізує інтонацію, забарвлює її
багатством обертонів. Артикуляція (стакато “А” й розтягнене “О”,) розкриває
витонченість і артистичність інтонації Мандельштама, красу й завершеність
звукової форми (строфа, обрамована двома підкресленими голосними: тАк – соприрОдние).
Усе це разом створює внутрішній тон мови (“нервова інтонація”), її
індивідуальну своєрідність (“у нього взагалі був свій мотив”), емоційний тон
(патетична інтонація), жанровий характер (“строфа звучала як баркарола”).
У цьому
аналізі визначено загальні виражальні засоби, що об’єднують мовне й музичне
інтонування. На їх основі ґрунтується багатоманіття функцій інтонації, з яких
ми виділяємо ті, що найбільш близькі між собою і в мові, і в музиці:
характеристичну, емоційну, логічно-смислову, синтаксичну та жанрово-ситуаційну.
Характеристична
функція інтонації виявляється у створенні “образу мовця”. Відомий афоризм
Сократа “Говори, аби я тебе бачив” безпосередньо вказує на це. Справді, мовна
інтонація дає максимум інформації про
неповторну індивідуальність людини. У наведених спогадах про О.Мандельштама
характеристична функція інтонації настільки яскрава, що викликає у нашій уяві
цілісне враження про зовнішній і внутрішній образ поета: стрімкі, поривчасті,
різкі рухи, активне чоловіче начало, розкута артистична манера поводження і,
водночас, – внутрішня музикальність, витонченість і чутливість сприйняття,
підвищена збудженість, відкрита емоційність, нервовість, яскравий художній
талант.
Музична
інтонація ще інформативніша. Вона
здатна в стислій звуковій формі подати образ людини в єдності
її біологічної (стать, вік, темперамент, фізичний та психологічний стан) і
соціальної (національність, соціальний стан, історична епоха, в якій вона живе)
сторін.
Емоційна
функція інтонації тісно пов’язана з характеристичною, часто являючи собою її
невід’ємну частину.
У мові
емоційність має два прояви: як інформація про внутрішній психологічний стан
мовця і про його ставлення до того, про що він каже (прихований підтекст
виголошуваних слів), і як чинник емоційного впливу на співбесідника – слухача, що сприяє засвоєнню змісту словесного
тексту. В музиці ця подвійність зникає, оскільки в музичній інтонації поєднано
функції і слова (тексту), і мовної інтонації (підтексту). Тому емоційна функція
музичної інтонації виявляється надто сильно. “Інтонація – прямий провідник
людського почуття”, – писав Б.Асаф’єв [1,211-365]. Будь-яка, навіть найбільш абстрагована, інтонаційна формула
завжди емоційно забарвлена, хоча, звичайно, далеко не рівною мірою: чим ближча
інтонація до первинного безумовно-рефлекторного (вродженого) начала, тим
сильніший у ній чуттєвий бік.
У процесі
свого розвитку музичне мистецтво виробило дивовижне багатство інтонаційних форм, які виражають різноманітні
емоційні стани. При цьому кожна епоха
має своє коло типових інтонацій зі стійкою семантикою (у ній закладене
образно-смислове начало).
Емоцій на функція музичної інтонації накладає
свій відбиток на всі інші функції.
Особливо тісна її взаємодія з логічно-смисловою функцією. Саме цей зв’язок став
основою інтонаційної теорії Б.Асаф’єва,
для якого музика є “мистецтвом інтонованого смислу” [1,211-365]. Річ у
тому, що звукова емоційна реакція на
навколишній світ є й у тварин. Однак лише в людини інтонаційний вияв пов’язаний
із мовою, з її конкретним змістом,
логікою розгортання думки, вольовим спрямуванням.
Інакше кажучи, як у мові, так і в музиці
смисл завжди має емоційний підтекст, а емоція завжди осмислена. Про
інтелектуальні емоції, які може викликати музика, писав Б.Асаф’єв [1,211-365]. Багатство інтонаційно-виражальних засобів
(темп, ритм, образність тембру, паузи, довжина звукових хвиль, текстура,
характер звукової лінії, динамічні відтінки і т. ін.) допомагає засвоєнню
змісту мови. Інтонаційно-смислові акценти виділяють у мові особливо важливі
слова, а в музиці, у загальному інтонаційному потоці, – його окремі
найяскравіші, найзначущіші елементи.
Логічно-смислова
функція виявляється й у формуванні певних смислових типів інтонації: питальних,
стверджувальних, окличних, резюмуючих тощо. Особливого значення в музиці
набуває логічний інтонаційний зв’язок “запитання – відповідь”, формалізований
класичним стилем як типова питально-відповідна структура, що набула широкого
розвитку й в інших стилях.
В епоху
романтизму питально-відповідна логіка зазнала трансформації. Смисловий і
емоційний акцент переносився на питальну інтонацію, яка стає болюче напруженою,
насичується безліччю найтонших емоційно-психологічних нюансів, символізуючи
тугу й нудьгу за недосяжним ідеалом, тендітність і нездійсненність мрії, що
тане під фатальними ударами долі, незавершеність вольових устремлінь і
поривань.
Логічно-смислова
функція інтонації прямо пов’язана з її
синтаксичною функцією, яка роздрібнює й упорядковує інтонаційний рух, посилюючи
комунікативний вплив мови. Синтаксична організація у європейських мовах досягла високого розвитку і набула функції у
вигляді розділових знаків писемної мови. Досвід сприйняття людиною мовного
синтаксису відбився на становленні й розвитку синтаксису в музиці, що не тільки
логічно організує процесуальний бік музичного інтонування, а й суттєво впливає
на формування граматичних систем музичної мови – ладу, гармонії, метра.
Спільність синтаксису в мові й музиці
привела до збігу понять фрази й речення, а також до частих аналогій між
фонемою, словом і мотивом, абзацом і періодом. Це пояснює також і особливе
значення мотиву як найважливішої синтакичної і водночас інтонаційної одиниці
музичної мови.
Спорідненість
синтаксичного розподілу проявляється не тільки у вокальній, а й інструментальній музиці. Цікавим, наприклад, є той факт, що дослідження середньої
довжини мовних і музичних фраз
засвідчили майже буквальний їх збіг: шість-сім складів мовної фрази в
інструментальній музиці. Вочевидь, синтаксис мови у процесі еволюції музики
відіграв роль прообразу музичного синтаксису. І в цьому ще раз виявився
звичайний фізичний смисл закономірностей дихання, голосу, руху, які формували і
виразність, і логіку передачі думки. Наростання, кульмінації, спади, згасання,
гальмування, зупинки – все це, увібравши в себе руховий, енергетичний досвід
людини, реалізувалось у логічному розгортанні крупних контурів мелодичного руху
(як у мові, так і в музиці), допомагало виявленню плану думки, активізувало,
концентрувало увагу співбесідника.
Жанрово-ситуаційну
функцію визначають умови його учасників і характер спілкування, чисельність
учасників, життєвий контекст. Зміст спілкування впливає на вибір інтонаційних
засобів, загальний емоційний тонус, синтаксис, форму мови. Так виникають
характерні жанрові типи інтонації: ораторська чи оповідна, інтонація бесіди чи
монологу, сварки чи примирення, художньої
прози чи поезії тощо. У жанровій характеристиці можуть яскраво
виявлятися соціально-історичні й національні риси особливості. Жанр у мистецтві відіграє надзвичайно
важливу роль. Складна система жанрових класів, родів, видів та різновидів
породжує свої стійкі типи інтонацій, що узагальнюють семантику жанру, вбирають
його видову сутність.
У мовній
інтонації музика запозичила принципи логічної організації (синтаксис), а також
більшу конкретність і деталізованість семантики (слово виступає в ролі
уточнювального чинника). Єдність музичної і мовної інтонації має велику
концентрацію емоційної виразності, єдності слова і його звукової форми.
Слова
оперують значеннями, які потрібно знати, а музична інтонація –
цілісним смислом, який слід уміти сприймати. Для розуміння мови важливі знання;
для розуміння інтонаційної вражальності в музиці необхідна загальна художня
культура людини, її життєвий досвід, уява, розвиток конкретно-чуттєвого
мислення та сприйняття. Тому музична і мовна інтонація завдяки своїй єдності й
синкретичності мають невичерпний смисл і надають людині надзвичайних
можливостей для вираження її
особистісної неповторності.
Мова виявилась
для музичної інтонації найважливішим джерелом смислу, виразності й краси.
Комунікативні здатності слова – голосу, своєрідно синтезовані музичною
інтонацією, зумовили внутрішній зв’язок двох “мов” – словесної, музичної, що
стали основою для найліричніших видів мистецтва – поезії та музики.
Інтонація – це
синкретична єдність усіх її виражальних елементів. Синкретична єдність їх,
втілена у високому мистецтві давньогрецької трагедії, через два тисячоліття
відродилася в оперному жанрі, створеному спадкоємцями італійського відродження
– митцями Флорентійської камерати. У ХХ ст. правічні зв’язки музичної інтонації
зі сценічним мистецтвом (тобто з театрально-візуальним началом) посилились та
розширились внаслідок бурхливого розвитку театру, опери, а також впливу нових
художньо-візуальних засобів кіно, телебачення.
Отже,
підкреслимо ще раз, що зазначені функції проявляються різноманітно й
комплексно. Важливість їх полягає в тому, що вони утворюють відповідні типи
музичної інтонації: емоційні, характеристичні, логічно-смислові, синтаксичні,
жанрові. Ці типи формують інтонаційний
словник епохи, важливі ознаки стилів і художніх напрямів. Усвідомлення їх
значно поглиблює сприйняття музичного змісту.
Близькість
функцій мовної та музичної інтонації допомагає з’ясувати їх єдину сутність,
пов’язану з відображенням внутрішнього світу людини; пояснює їх тісну взаємодію
і взаємовплив не тільки на початку становлення європейської художньої культури
(наприклад, у синкретичному мистецтві Давньої Греції), а й у наступні епохи,
коли музичне мистецтво вже набуло своєї самостійності. Зацікавлення втіленням
мовної інтонації в музиці то згасало, то спалахувало з новою силою, зумовлене
або вимогами жанру (в опері чи інших вокальних жанрах), або особливою
естетичною позицією композитора, пошуками нових засобів вираження цілого
художнього напряму (“Sprechgesang” – “мовний спів”) – в експресіоністських творах
композиторів нововіденської школи.) Наприклад, “Свідок із Варшави” А.Шенберга,
опера А.Берга “Воццек” та ін.
Синтез мовної та музичної інтонацій полягає в тому, що вони мають глибоку
спорідненість між собою, хоча музичне інтонування має і деякі відмінності та
виконується за своїми системними закономірностями.
Закони інтонаційного мислення об’єднують усі види мистецтва.
Занурення в глибини інтонаційної природи мови та музики і її розуміння допоможе
бути тактовним духовним наставником у процесі осягнення визначних творів
музичного мистецтва.
Література:
1.
Асафьев Б.В. Музыкальная форма как процесс. – Л., 1971. – Кн. 2. Интонация. – С.211-365.
2.
Асафьев Б.В. Путиводитель по
концертам. – М., 1978. – С.54-57.
3.
Блинова М. На пути к
физиологическому изучению интонациональной выразительности // Вопросы
и эстетика музыки. – Л., 1967. – Вып. 5. – С.170-190.
4.
Вендрова Т. Музыка в школе и
интонациональное учение Асафьева // Сов. музыка.
– 1980. – №6. – С.87-89.
5.
Вендрова Т.
Художественно-педагогический анализ на уроке
музыки // Музыка в школе. – 1989. –
№3. – С.10-15.
6.
Герштейн Э. Слушая О.Мандельштама
//Новый мир. – 1987. – №10. – С.195.
7.
Медушевский В.В. Человек в зеркале
интонациональной формы // Сов. музыка. – 1980. – №9. – С.39-48.
8.
Медушевский В.В. Интонациональная
форма музыки. – М., 1993.