Право/ 10. Господарське право
Глівінська Д.А.
Науковий керівник: Меленко
О.В.
Буковинська державна фінансова акдемія, Україна
Проблема законодвачого регулювання факторингу
Договір факторингу (contract of factoring)
зародився в середині минулого століття в практиці компаній США і років через
десять став звичайним явищем у багатьох країнах. Основних причин, що обумовили
появу факторингу, було дві:
1) широкі поширення на Заході комерційного
кредиту;
2) збільшення числа випадків, коли комерційні
кредитори відчували фінансовий дефіцит ще до закінчення строків кредитування. [6]
Наслідком цього стала поява спеціалізованих компаній, які почали отримувати доходи (як різницю між сумою, сплаченою боржником в час настання сторку оплати і ціни права на вимогу виконання зобов’язання) від переуступки прав вимоги на погашення дебіторської заборгованості. «Фактором» (від англ. factor - агент, посередник, комісіонер) – саме так почали називати людей, що займалися такого роду операціями. Вона хоч і не зовсім вдала (оскільки фактори частіше діють за свій рахунок, ніж за рахунок клієнтів), але все-таки дозволяє відрізняти факторингові компанії від звичайних посередників, називаних «агентами» (agent). [6]
Отже, факторинг – це різновид торгово-фінансових операцій, поєднаних з
кредитуванням оборотного капіталу клієнта(постачальниками), придбання банками
(чи їх дочірніми фактор-фірмами) права вимоги щодо виплат за фінансовими зобов’язаннями,
скупленими в різних суб’єктів господарської діяльності. [4]
В Україні факторингові операції поширились в порівнянні із Заходом не так давно в 1992-1993 роках, тому законодавчі акти, прийняті в той час не враховують чимало нюансів в договорах такого типу.
Якщо в міжнародному законодавстві чітко визначені ознаки факторингу, то в українському існують значні прогалини. Зокрема закони, прийняті в різний час дають зовсім різні визначення поняття «факторинг», інколи навіть в межах одного законодавчого акта.
Так, у п.6 ч.2 ст.47 ЗУ
«Про банки і банківську діяльність» факторинг визначається як придбання права
вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані
послуги, з прийняттям набувачем ризику виконання таких вимог та прийому
платежів. За цим визначенням факторинг являє собою купівлю-продаж грошових
вимог, належних первісному кредитору за поставлені товари чи надані послуги.
Незвичне формулювання є очевидним наслідком калькування з англійської, тобто
становить юридико-технічну помилку. [5]
Суперечливим вбачається
визначення, що дає ч.1 ст.350 ГК України: «Придбання банком права вимоги у
грошовій формі з поставки товарів або надання послуг з прийняттям ризику
виконання такої вимоги та прийом платежів (факторинг) є банківською операцією,
що здійснюється на комісійних засадах на договірній основі».
Суперечливість полягає у тому,
що, з одного боку, вказівка на прийняття ризику виконання вимоги має означати
договір купівлі-продажу вимоги, з іншого – такий договір виключає здійснення
факторингу на комісійних засадах. При цьому на комісійний характер факторингу
вказують і правила частин 2, 3 цієї статті, які передбачають передання банком
коштів у розпорядження клієнта за плату (з чого можна зробити висновок, що
йдеться про надання банком клієнту кредиту або позики, а не про купівлю вимог)
та надання клієнту додаткових консультаційних та інформаційних послуг. [5]
Не менш суперечливим є і
регулювання, встановлене главою 73 «Факторинг» ЦК України. Відповідно до абзацу
першого ч.1 ст.1077 ЦК України договір факторингу передбачає, що:
-
фактор
передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за
плату;
-
клієнт
відступає або зобов’язується відступити факторові свою грошову вимогу до
третьої особи (боржника).
Перша з цих умов означає,
що за договором факторингу має надаватися позика або кредит. Друга з цих умов є
неповною, оскільки не містить можливої підстави відступлення грошової вимоги. [5]
У ст.1084 ЦКУ зазначається – грошова вимога може
відступатися у зв’язку з її продажем клієнтом фактору або з метою забезпечення
виконання зобов’язання клієнта перед фактором. В ч.2 ст.1084 ЦК України фактор
має право у разі невиконання клієнтом зобов’язання одержати задоволення за
рахунок грошової вимоги до боржника. Отже, договір факторингу в частині
забезпечення вимог фактора відповідно до ст.572 ЦК України передбачає заставу
грошової вимоги до боржника.
Таким чином, договір
факторингу поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору і
елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової
вимоги. Договір, який не поєднує таких елементів, не є договором факторингу.
Тому до такого договору не можуть застосовуватись положення глави 73 ЦК
України, зокрема, положення частин 2, 3 ст.1079 ЦК України, якими
встановлюються обмеження за суб’єктним складом сторін договору факторингу.
Наприклад, договір купівлі-продажу грошової вимоги, який не передбачає надання
покупцем вимоги позики або кредиту продавцю вимоги, може бути укладений
будь-якими суб’єктами цивільного права.
Тому й виявляється, що
встановлені правила щодо договорів, які поєднують елементи договору позики або
кредитного договору та елементи договору застави грошової вимоги є помилкою
хоча б тому, що для таких різнорідних відносин не можна встановити єдиного
регулювання. [5]
Для того, щоб законодавство України
щодо врегулювання договорів факторингу відповідало міжнародним конвенціям
потрібно виключити всі
положення, які намагаються регулювати відносини факторингу як такі, що
пов’язані із спеціальним поіменованим договором.
Отож, потребують вдосконалення
законодавства стосовно [5]:
-
становища боржника в
разі зміни кредитора;
-
відступлення грошових
вимог (податковому і валютному законодавстві);
-
відмови
від допустимості договірної заборони відступлення грошової вимоги, крім
випадків, коли боржником є споживач.
Література:
1.
Господарський кодекс
України.
2.
Цивільний кодекс
України.
3.
ЗУ «Про банки і
банківську діяльність» із змінами і доповненнями від 31.10.2008
4.
Стельмах В.С., Альошин В.Б. та ін.
Енциклопедія банківської справи України. – К.: Видавництво «Молодь». С.264.