Право/13. Международное право

К.ю.н. Романюк О.І., Кравцова К.М.

Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського

Рішення Європейського суду з прав людини як прецедент тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод

Право сучасної України переживає період входження у європейський правовий простір. Важливим з огляду на необхідність приведення українського права у відповідність з нормами та принципами міжнародного права є вивчення європейського правового досвіду та європейської правової доктрини. Одна з проблем, яка досліджується сьогодні, - проблема джерел та форм права. Це є особливо актуальним з огляду на прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», в ч.1 ст.17 якого зазначається, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права [1].

В. Палюк вважає, що Конвенцію та рішення Суду необхідно застосовувати не у будь-якому випадку, а лише за наявності певних умов, зокрема:

1. У разі невідповідності національного законодавства положенням Конвенції та протоколів до неї;

2. За наявності в національному законодавстві правових «прогалин» щодо прав людини та основних свобод, визначених у Конвенції та протоколах до неї;

3. Для кращого розуміння тих положень національного законодавства, до яких було внесено зміни або доповнення на підставі рішень Суду;

4. Для реалізації на практиці таких основних принципів Конвенції, як «верховенство права», «справедливість», «справедливий баланс», «справедлива сатисфакція», оскільки в законодавстві нашої країни це досить нові критерії [2].

О. Климович вважає, що за своєю юридичною природою рішення Суду є офіційним тлумаченням стосовно конкретної справи. А саме тлумачення Конвенції, здійснене Судом у мотивувальній частині рішень щодо конкретних держав, стає «джерелом права Конвенції» [3]. Вважаємо, що таке формування є не досить коректним: адже наразі скоріш Конвенція є джерелом. А рішення Суду можна назвати джерелом її тлумачення. Так, стосовно діяльності Суду, Б.Зімненко зазначає про створення ним не правових прецедентів, що містять норми права, а прецедентів тлумачення. Суд наділений Конвенцією можливістю не тільки застосовувати відповідні міжнародні договори, а й тлумачити правові норми, що містяться в цих документах. Професор А. Венгеров зазначає: «У теорії права, крім судового прецеденту, виділяються і прецеденти тлумачення правових норм. Цей результат виникає у процесі тлумачення правових норм судовими органами. Прецедент тлумачення трохи відрізняється від судового прецеденту своєю орієнтацією на логічні проблеми змісту того чи іншого закону»[4]. Названий автор вважав, наприклад, постанови Пленуму Верховного Суду СРСР своєрідним прецедентом тлумачення правової норми та бачив його мету у виробленні визначеного, сталого положення про застосування норми права в аналогічних справах. Він доводив, що прецедент тлумачення є істотно відмінним від судового прецедент, бо прецедент веде до створення нової норми права.

Л.Корчевна у контексті преторіанського правосуддя доводить, що тлумачення є джерелом права [6]. Однак С.Зівс заперечує правотворчу природу тлумачення, зазначаючи, що прецедент тлумачення пов’язаний виключно з роз’ясненням вже існуючої норми права: «А. Венгеров бачить мету прецеденту тлумачення у виробленні визначеного, «устояного» положення про застосування норми права в аналогічних справах [4]. Але саме в цьому і зміст, і мета судового прецеденту». С. Зівс веде мову про те, що в сучасних умовах, навіть в англо-американській системі, судовий прецедент зовсім не створює правової норми на голому місці, а сам являє собою, власне кажучи, прецедент тлумачення норми права [5]. Питання у ступені обов’язковості подібного прецеденту для наступного застосування норми нижчестоящими судами, тобто у відповідності правилу stare decisis.

Необхідно звернути увагу, що Суд у своїй практиці дотримується не самого прецеденту як такого, він ставить відповідні правові питання та відповідає на них у процесі тлумачення Конвенції. Результати вже не оспорюють, вони існують об’єктивно і переходять на якісно вищий рівень: вони стають правовими позиціями, на які Суд посилається в наступних рішеннях, називаючи прецедентами. Таким чином, дійсно є всі підстави вести мову про прецеденти тлумачення. Необхідно згадати рішення «Голдер проти Сполученого Королівства», яке є досить значимим щодо питання тлумачення п.1 ст.6 Конвенції і яке вважається класичним прецедентом Європейського суду з прав людини. У ньому, розв’язуючи проблему доступу до правосуддя, Суд зазначає: «Суд покликаний встановити за допомогою тлумачення, чи є доступ до правосуддя складовою частиною або аспектом вказаного права».

Наразі в правничих виданнях неодноразово зверталася увага на те, що текст Конвенції про захист прав людини та основних свобод як такий – в силу передусім надзвичайно узагальненого характеру формулювань – не може слугувати самодостатнім інструментам правозастосування, а тому потребує тлумачення через практику Європейського суду з прав людини.

Отже, можна погодитись із запереченням судової нормотворчості, бо все вказує на тлумачення: розширювальне, динамічне, але тлумачення. А ключові рішення Суду, що виносяться на підставі тлумачення Конвенції, на які він посилається у подальшому під час розгляду аналогічних справ та називає прецедентами, і є, таким чином, прецедентами тлумачення.

Література:

1.Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» // Відомості Верховної Ради України. – 2006. - №30. – ст.260.

2. Палюк В. Чи можуть судді України у своїх рішеннях посилатися на рішення Європейського суду з прав людини // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2005. - №3 – С. 234.

3. Климович О. Застосування прецедентної практики Європейського суду з прав людини судами України // Адвокат. – 2002. - №2. – С.38.

4. Венгеров А. Б. Теория государства и права: Учеб. для юрид. вузов. – М., 1998. – С.421.

5. Зивс С.Л. Источники права. – М., 1981. – С. 179.

6. Корчевна Л.О. Проблема різноджерельного права: дослід порівняльного правознавства: Автореф. К., 2005. – С.6.