Чорний А. В., Чорна Н.В.

Науковий керівник: Репужинська Т.І.

Буковинська державна фінансова академія

 

Основні проблеми та напрямки реформування системи міжбюджетних відносин в Україні

 

Система міжбюджетних відносин в Україні формувалася хаотично й непередбачувано, що значною мірою вплинуло на ефективність прогнозу­вання та управління бюджетними коштами. Від старої системи вона успадкувала деякі проблеми, що потребують нагального вирішення. Міжбюджет­ні відносини є важливим чинником вирівнювання розвитку адміністратив­них територій, забезпечення однакових умов доступу громадян до суспіль­них послуг незалежно від місцезнаходження. Важливо створити такий ме­ханізм міжбюджетних відносин, який би забезпечував ефективність скла­дання та виконання бюджетів усіх рівнів. Актуальність дослідження полягає насамперед у здійсненні бюджетної реформи, яка передбачає підвищення самостійності місцевих бюджетів та розвиток процесів децентралізації в умовах бюджет­ного унітаризму.

Метою статті є визначення основних проблем у сфері функціонування міжбюджетних відносин та зазначення напрямків вдосконалення міжбюджетних відносин. Досягненню поставленої мети сприятиме вирішення поставлених завдань: - визначення суті міжбюджетних відносин; - визначення проблемних аспектів функціонування сфери міжбюджетних відносин.

           Предметом дослідження виступають міжбюджетні відносини України. Об’єктом виступає механізм функціонування системи міжбюджетних відносин.

 Розробленню теоретичних і практичних питань міжбюджетних відносин приділяли увагу такі вітчизняні та зарубіжні вчені-економісти:  С.Буковинський, О.Кириленко, В.Федосова, І.Чугунова, С.Юшко, Я.Цимбаленко, К.Салямон – Міхєєва, Н.Парижак, А.Буряченко, Н. Бабій.

 

У Бюджетному кодексі України міжбюджетні відносини тлумачаться саме як відносини між державою, Автономною Республікою Крим та міс­цевим самоврядуванням щодо забезпечення відповідних бюджетів фінан­совими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією та законами України [2, 37].

 Із введенням у дію Бюджетного кодексу України запроваджено нову ідеологію організації міжбюджетних відносин, а значна частина негативних наслідків старої системи міжбюджетних відносин усунена. Певної стабіль­ності досягнуто у взаємовідносинах Державного бюджету України з місце­вими бюджетами, а також у підходах до визначення їх фінансових ресурсів. Відбувся перехід від старої системи фінансування місцевих бюджетів на основі розподілу податків, їх закріплення за певним рівнем бюджетної сис­теми. Але міжбюджетні відносини ще не повною мірою задовольняють по­треби адміністративно-територіальних утворень. Остаточно не вирішене питання подолання істотних відмінностей у рівнях їх соціального та еконо­мічного розвитку. Делегування місцевим органам влади значної частини нових функцій не завжди супроводжує відповідне фінансове і правове за­безпечення, особливо на рівні базових бюджетів районного підпорядкуван­ня. Усе це зумовлює необхідність подальшого реформування міжбюджетних відносин [6, 88].

Важливим показником удосконалення бюджетної системи є частка трансфертів бюджету центрального рівня в бюджетах місцевого самовряду­вання. За їхньою питомою вагою в доходах місцевих бюджетів можна ви­значити міру залежності від державного бюджету. Пито­ма вага бюджетних трансфертів у структурі надходжень місцевих бюджетів в унітарних країнах є вищою, тоді як у федеративних — вона значно менша. Це — недолік системи, адже процес щорічного розподілу дотацій місцевим бюджетам був непрозорим і відбувався на підставі суб'єктивних оцінок роз­ривів між прогнозованими обсягами доходів та видатків бюджету. Трансфертне фінансування місцевих бюджетів свідчить про інтенсивний перерозподіл національного доходу з метою усунення диспропорції у роз­витку регіонів [4, 21].

Серед видів трансфертних ресурсів останнім часом перевага надається дотаціям, які мають збалансувати дохідні й витратні частини місцевих бю­джетів. Зростання питомої ваги трансфертів у дохідних джерелах місцевих бюджетів обумовлене тенденцією збільшення числа дотаційних областей. Відображення питомої ваги трансфертів у доходах місцевих бюджетів дає узагальнену збалансовану картину отримання регіонами фінансової допомоги з центру і не враховує індивідуальних потреб у ній кожної облас­ної адміністративно-територіальної одиниці. За рівнем дотаційності бюдже­тів областей їх можна класифікувати за трьома групами: найменш дотацій­ні (0-20 % у загальному обсязі кожного бюджету області), середньо дотаційні (20—40 %), найбільш дотаційні (40-60 %). До першої групи належать: Автономна Республіка Крим, Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Київська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Сум­ська, Харківська області, міста Київ і Севастополь; до другої - Вінницька, Івано-Франківська, Рівненська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області; до третьої - Волинська, Житомирська, Закарпатська, Кіровоградська, Тернопільська області [3, 66].

Нелогічним є те, що трансферти отримують абсолютно всі регіони, у той час як теоретичною метою трансфертів є підтримка лише тих регіонів, які цього потребують. Великі обсяги трансфертів в Україні свідчать про недо­статні власні доходи місцевих бюджетів. На сьогодні стає зрозумілим (і це підтверджує статистика), що переважна більшість адміністративно-територіальних одиниць, які формують бюджети базового рівня, неспро­можні самостійно забезпечувати навіть мінімальні соціальні потреби своїх жителів.

Розмежування витрат між державним і місцевими бюджетами, а також між окремими рівнями місцевих бюджетів повинно грунтуватися на прин­ципах економічної ефективності і соціальної справедливості. Фінансуван­ня певного виду видатків має закріплюватися за тією ланкою, яка може забезпечити їхнє найефективніше надання. Ефективність тих чи інших ви­дів видатків доцільно оцінювати з позиції того, наскільки правильно об­рано об'єкт фінансування, чи дійсно забезпечується одержання визначених бюджетом послуг державного сектора і, нарешті, наскільки вагомим вия­виться економічний та соціальний ефект [1, 28].

Найсуттєвішою проблемою, породженою старою системою, була неза­цікавленість місцевих органів влади у збільшенні частки власних надхо­джень. Через це основна частка доходів місцевих бюджетів формувалася шляхом відрахувань від загальнодержавних податків і зборів, нормативи яких щорічно змінювалися. Відсутність стимулів до нарощування дохідної бази бюджетів на місцевому рівні спричиняла негативний вплив на ефек­тивність функціонування системи міжбюджетного фінансування. Тому з метою посилення зацікавленості місцевих рад у зміцненні дохідної бази місцевих бюджетів, насамперед за рахунок власних коштів, скорочення дотаційності місцевих бюджетів потрібно розширити права місцевих Рад народних депутатів щодо встановлення місцевих податків і зборів. Щоріч­ні зміни у нормативах відрахувань від регульованих доходів не дають мож­ливості місцевим органам влади здійснювати повноцінне бюджетне плану­вання на наступний рік.

Серед інших проблем міжбюджетних відносин варто назвати: низький рівень обґрунтованості й прогнозованості дохідної частини місцевих бю­джетів; неврегульованість відносин на рівні район — місто районного зна­чення, селище, село; невнесення до місцевих бюджетів коштів, необхідних на утримання об'єктів соціальної інфраструктури, що переходять у кому­нальну власність; невирішеність питань подолання заборгованості між бюджетами різних рівнів за взаємними розрахунками [5, 124].

Основу організації ефективної системи міжбюджетних відносин стано­вить чітке визначення кола обов'язків органів влади різних рівнів та ефек­тивність виконання ними своїх функціональних повноважень. Однак система органів влади України передбачає більшу централізацію, ніж це допускає ступінь незалежності, наданий місцевим органам влади. Тому важливим кроком до зміцнення системи міжбюджетних відносин має ста­ти досягнення консенсусу в питаннях визначення кола обов'язків для кож­ного рівня влади та пов'язаного з ним ступеня відповідальності. Відпові­дальність органів влади певного рівня слід привести у відповідність з їхніми правами щодо прийняття рішень.

Неузгодженість бюджетного законодавства, часті зміни й доповнення до нього не сприяють ефективному функціонуванню бюджетної системи, не забезпечують прозорості бюджетного процесу. Для зміцнення правової та інституційної бази міжбюджетних відносин доцільним є перегляд чинних нормативно-законодавчих актів та їх гармонізація [6, 94].

Отже, вдосконалення новоствореної системи міжбюджетних відносин має відбуватися шляхом подолання недоліків, що притаманні країнам із перехідною економікою та з урахуванням досвіду тих зарубіжних країн, які досягли значного прогресу на шляху децентралізації. Формування дієвої моделі міжбюджетних відносин є запорукою, з одно­го боку, створення регіональної економіки, що стабільно розвивається, а з другого - гарантією того, що кошти державного та місцевих бюджетів ви­трачатимуться ефективно.

На сьогодні можна виділити такі основні напрями реформування між­бюджетних відносин:

-  формування децентралізованої моделі організації міжбюджетних відносин, що має грунтуватися на таких принципах, як закріплення в законодавчому порядку розподілу дохідних джерел для виконання

видаткової частини бюджету, розширення прав місцевих органів влади

при формуванні власних бюджетів, розвиток фінансової автономії місцевого самоврядування;

-         розширення ресурсної бази регіонів завдяки закріпленню за місцевими бюджетами коштів, достатніх для виконання власних і делегованих повноважень органами місцевої влади, зростання ролі місцевих по­датків і зборів у соціально-економічному розвитку регіонів;

-     організація ефективного казначейського обслуговування місцевих бюджетів і контролю за використанням місцевими органами влади фінансових ресурсів, що надаються у вигляді трансфертів [5, 123];

-        чіткий розподіл відповідальності за видатками між органами держав­ної та місцевої влади. Необхідно чітко розподілити в законодавчому порядку повноваження між органами державної та місцевої влади, знизити частку трансфертів у доходах місцевих бюджетів і підвищити податкові гарантії органів місцевого самоврядування. Це дасть змогу збалансувати місцеві бюджети за доходами та видатками [3, 66].

 Проведення реформи у міжбюджетних відносинах має базуватися на заздалегідь визначених принципах і єдиних підходах та забезпечуватися прийняттям відповідних законодавчих актів на рівні всіх гілок влади. Ви­значальним у реалізації цієї реформи є не тільки створення концепції, але й чітке додержання її положень при подальшому провадженні норм як на законодавчому рівні, так і на рівні її виконання.

Список використаних джерел

1.    Бабій Н. Стан і проблеми міжбюджетних відносин в Україні / Н. Бабій // Наукові праці НДФІ. – 2008. – №4 (45). – С. 23 – 35;

2.    Буряченко А. Стан і перспективи фінансової взаємодії бюджетів / А. Буряченко // Ринок цінних паперів України. – 2009. – №9-10. – С. 33 – 39;

3.    Парижак Н. Міжбюджетні відносини в Україні: оцінка і напрямки реформування / Н. Парижак // Світ фінансів. – 2009. – №4 (21). – С. 60 – 68;

4.    Салямон – Міхєєва К. Міжбюджетні відносини, як механізм держави. – Економіка. Фінанси. Право. – 2009. – №3. – С.19 – 25;   

5.      Цимбаленко Я. Шляхи реформування міжбюджетних відносин в Україні / Я. Цимбаленко // Держава та регіони: Серія: Державне управління. – 2010. – №1. – С. 121 – 126;

6.    Юшко С. Організація міжбюджетних відносин в Україні: стан, проблеми і перспективи / С. Юшко // Фінанси України. – 2009. – №1. – С. 86 – 97.