К.і.н. Дерев’янко І.П.

Національний авіаційний університет

Інститут міжнародних відносин,Україна

ФОРМУВАННЯ КОНФЛІКТНОГО ВУЗЛА В НІМЕЦЬКОМУ

ПИТАННІ ТА СПРОБИ ЙОГО РОЗВ’ЯЗАННЯ

Протистояння у форматі «холодної війни» між Заходом і СРСР трагічно позначилося на долі Німеччини, через яку пройшла лінія ідеологічної конфронтації між «вільним світом» і «соціалістичним світом». Це примусило Захід переоцінити роль своїх окупаційних зон. Західнонімецька держава мала перетворитися із ворога в союзника і надійну опору Заходу.

Сталін не довіряв Г.Трумену і К.Еттлі – особливо після того, як вони об’єднали свої окупаційні зони в Німеччині. Було схоже, що дві держави мають намір проводити в німецькому питанні узгоджену політику, не координуючи її з Москвою. Відтак німецьке питання стало джерелом напруги у відносинах між провідними державами. Рада міністрів закордонних справ не в силах була здолати протиріччя в німецькому питанні. Спроби врегулювати його в 1947 р. на двох чергових сесіях РМЗС успіху не мали. Четверта сесія в Москві 10 березня – 24 квітня і, тим більше, п’ята сесія в Лондоні 25 листопада – 15 грудня 1947 р., засвідчила неспроможність сторін досягнути компромісу. Лондонська конференція – «конференція останнього шансу» зазнала ще більшої невдачі, ніж Московська. Вона фактично поставила крапку у діяльності РМЗС.

Фронтальний наступ американської дипломатії до середини 1948 р. продовжував наростати. Адже військова готовність СРСР до конфлікту із Заходом оцінювалася низько. А тим часом в західних зонах йшла інтенсивна підготовка до проголошення західнонімецької держави, доля якої остаточно вирішилася на Лондонській конференції 1948 р. Остання затвердила план державотворення на основі «помірної федералістської концепції». Оскільки радянська дипломатія не змогла запобігти відверто сепаратним переговорам Заходу в німецькому питанні, було вирішено вдатися до більш радикальних заходів. 1 квітня 1948 р. СРСР ввів обмеження на комунікації між Берліном і західними зонами. Проте Захід і не думав відступати, який провів 18 червня 1948 р в західних зонах сепаратну грошову реформу. У відповідь Радянський Союз висловив протест і 22 червня оголосив про проведення грошової реформи в радянській зоні. Але Москва на цьому не зупинилася. Щоб запобігти економічному хаосу в своїй зоні окупації Радянський Союз 24 червня 1948 р. ввів транспортні обмеження між Берліном і західними зонами. Маршал Соколовський прямо заявив, що блокада Західного Берліну буде тривати доти, доки західні держави не відмовляться від створення західнонімецького уряду. Прийнявши 2 серпня західних дипломатів, Сталін обіцяв останнім зняти блокаду як тільки Захід відмовиться від «своїх грошей» – «марки – Б» в Західному Берліні.

Незважаючи на зростання напруги, конфліктуючим сторонам все ж вдалося уникнути збройного конфлікту. США і Великобританія організували повітряний міст між західними окупаційними зонами і Західним Берліном, завдяки чому населення було забезпечене усім необхідним. Тривала блокада на Захід не подіяла, який навідріз відмовився піти на поступки СРСР.

Конфронтація навколо Берліна тривала до 23 травня 1949 р., коли розпочала свою роботу шоста сесія РМЗС в Парижі. На сесії дипломатам так і не вдалося дійти згоди у суперечливих питаннях. На мінорній ноті 20 червня 1949 р. завершилась робота останньої сесії РМЗС. Отже, кризу було врегульовано ціною розколу Німеччини.

Наприкінці 50-х років тактика радянської дипломатії поєднувала в собі мирні ініціативи і періодичні демонстрації сили і погрози в адресу західних країн. Ремілітаризація ФРН порушувала умови Потсдаму на що радянське керівництво не могло не реагувати. 27 листопада 1958 р., радянський уряд направив США, Великобританії і Франції ноту різкого змісту, в якій пропонував перетворити Західний Берлін на «вільне демілітаризоване місто». На роздуми СРСР давав Заходу шість місяців. Інакше радянський уряд планував передати контроль над комунікаціями між ФРН і Західним Берліном урядові НДР.

На Заході сприйняли жест Москви як загрозу відновити блокаду міста. Хоча ставлення західних держав до ультиматуму Хрущова не було одностайним. Між тим «ультиматум Хрущова» створював серйозний міжнародний дискомфорт. Усвідомлюючи це Хрущов пішов на поступки. На початку січня 1959 р. у Вашингтоні Мікоян у бесіді з Даллесом зазначив, що радянські вимоги від 27 листопада не є ультиматумом, а лише рекомендацією.

Загалом радянське керівництво виявилося неспроможним розв’язати дипломатичним шляхом берлінську проблему. Груба дипломатія Хрущова лише сприяла ескалації напруженості в німецькому питанні. Західний Берлін залишався відкритим анклавом капіталізму в середині соціалістичної НДР, що не могло не дратувати уряди НДР і СРСР. Ситуація навколо Західного Берліна набувала загрозливого характеру. Щодня потоки східних німців прямували у західну частину міста. Цей процес необхідно було зупинити. Тож СРСР вирішив діяти радикально. У ніч з 12 на 13 серпня 1961 р. уздовж всього периметру між Східним та Західним Берліном була зведена стіна. Доступ в західну частину міста був дозволений тільки через контрольно-пропускні пункти. Радянський Союз діяв в рамках власної «зони впливу». «Берлінський мур», який згодом став символом «холодної війни», викликав моральне засудження на Заході. Проте політична реакція західних держав на цю акцію була стримана. Вони не розглядали дії СРСР як агресію. Факт блокади Західного Берліна був відсутній, хоча контроль Москви над межами міста став майже повним. Позиція Заходу розчарувала Аденауера. Таке вирішення берлінської кризи не могло не вплинути на західнонімецькі пріоритети.

Серпневі події 1961 р. хоча і не сприяли врегулюванню німецької проблеми, проте вони зняли з порядку денного берлінське питання, до якого радянська дипломатія вже не поверталася.