Верховод І.С.

Мелітопольський державний педагогічний університет ім. Богдана Хмельницького

ОСВІТА – ШЛЯХ ДО ІНТЕГРАЦІЇ ІНВАЛІДІВ В СУСПІЛЬСТВО

Згідно з концепцією ООН, цивілізація – це розвиток людей (через освіту, здоров’я, харчування, соціальний побут) людьми (через особисту ініціативу та участь у вирішенні питань, що стосуються їхнього життя) задля людей (через надання усім можливостей для розвитку). Усім – це, насамперед тим, про кого цивілізоване суспільство повинне турбуватись особливо, хто з різних причин має обмежені фізичні або психічні можливості.

Пріоритетним напрямом державної соціально-економічної політики сьогодення має бути всебічне сприяння громадянам з інвалідністю в реалізації їхнього невід’ємного права на освіту та продуктивну працю в умовах свободи, рівності, безпеки та почуття власної гідності. Сприяння зайнятості інвалідів має певний ефект для національної економіки завдяки зменшенню витрат на допомогу з інвалідності та, відповідно, зменшенню бідності серед цієї категорії громадян. Продуктивна праця для інваліда, який за висновком МСЕК може працювати і хоче цього, визначає для нього найкоротший шлях інтеграції у суспільство, підвищення рівня матеріального забезпечення. Ось чому останній етап реабілітації, яким є працевлаштування – це нагальна і в той же час найбільш складна проблема в системі реабілітації інвалідів, і не тільки в практичному плані, але й у методологічному, так як вона безпосередньо пов’язана з професійним навчанням. У цьому системному контексті професійна підготовка інвалідів являє собою здобуття кожним інвалідом повноцінної освіти й професії, набуття фахових навичок, що обумовлюють його соціальну адаптацію, реалізацію своїх здібностей, подальшу інтеграцію у суспільно корисне життя шляхом працевлаштування та зайнятості.

Надходить час, коли людина постає в освіті як цілісність, і тому освіта інтегрує різні підходи до навчання і виховання, щоб людина, оцінюючи своє місце у світі та рівень реалізації життєвого сенсу, на кожному етапі була задоволена своїм життям в усіх її проявах.

Сьогодні у межах такої парадигми функціонує особистісно зорієнтована освіта, яка керується такими положеннями:

1) розгляд особистості (учня, педагога, керівника) як суб’єкта освітянської діяльності і суб’єкта відносин;

2) визнання людини складною системою, що саморозвивається;

3) сприймання особистості як цілі, а не засобу діяльності: особистісно орієнтована освіта спрямована в майбутнє особистості і повністю зумовлена її активністю, розумом і почуттями [1, с. 357].

Освіта має створити людину, здатну ставити запитання і самостійно знаходити шляхи їх вирішення. Освічена людина – це та, яка вміє мислити, висувати гіпотези, робити висновки. Якщо традиційна освіта займалась і займається передачею інформації, то сучасна освіта покликана стимулювати здібності, розвивати творчий потенціал людини.

Піднесення ролі людини, перетворення її на мірило і критерій суспільно-економічного прогресу, широкі розробки і впровадження найпрогресивніших інформаційно-інтелектуальних технологій мають своїм невичерпним джерелом розвиток науки і освіти. Наука генерує нові ідеї, нові знання, а освіта забезпечує оволодіння широкими масами людей і кожною людиною окремо знаннями, розвиває мислення, виховує уміння застосовувати і використовувати знання в суспільно-практичній діяльності [2, с. 56]. Соціально-економічна політика держави має всіляко забезпечувати їхній розвиток, створювати умови для формування і реалізації права кожного громадянина на отримання освіти і достатній життєвий рівень, у тому числі і людини з інвалідністю.

Модернізація освітнього процесу сучасного суспільства актуалізувала проблему побудови адекватних моделей вихованні і навчання, основною ланкою яких виступає людина як творчий суб’єкт. Виходячи з цього, можна дати визначення освіті як специфічній формі соціалізації, за якої здійснюється передача навичок, умінь, ідеалів, норм, зразків, знань тими, хто їх засвоїв, тим, хто ще не оволодів ними [ 3, с.6]. Тому, саме розвиток творчих здібностей через систему сучасної освіти слід вважати пріоритетним напрямом інтеграції інвалідів в суспільне життя.

За даними інформаційно-обчислювального центру Мінпраці, у 2008 році кількість працюючих інвалідів складає 515,6 тис. осіб (235,2 тис. – жінки, 280,4 тис. – чоловіки) або 40% від загальної чисельності інвалідів працездатного віку (тобто 1,32 млн. інвалідів). Основною причиною відмови роботодавців у працевлаштуванні інвалідів є низький рівень освіти інвалідів.

Таблиця 1

Рівень охоплення інвалідів вищою та професійно-технічною освітою та кількість вільних робочих місць для них в Україні у 2001-2008 роках

Показник	Роки
	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2007	2008
Всього дорослих інвалідів, тис. осіб	2236	2260,7	2229.2	2247,5	2372,6	2363,9	2391,9	2390,6
Кількість вільних робочих місць для інвалідів	2590	4405	2043	2654	10033	11483	13783	9353
Чисельність інвалідів, які навчаються у професійно-технічних навчальних закладах (на кінець року)	3826	3793	4026	4167	4537	4434	5024	5046
Чисельність інвалідів серед студентів вищих навчальних закладів (на початок навчального року)	6062	6999	7929	9134	9723	10564	12262	13433

Ст. 22 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» передбачено, що у разі складання вступних іспитів (вступних випробувань) з позитивним результатом до вищих навчальних закладів I-IV рівнів акредитації зараховуються поза конкурсом діти-інваліди, яким не протипоказане навчання за обраною професією (спеціальністю) та спеціалізацією. Під час навчання цієї категорії громадян стипендія та пенсія (державна соціальна допомога інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам) виплачується в повному розмірі.

На місцевих рівнях приймальні комісії вищих навчальних закладів розглядають питання про можливість зарахування до числа студентів дітей, не спроможних відвідувати навчальний заклад з правом навчання їх за місцем проживання. Для них створюються умови проходження курсів дистанційного навчання або навчання за екстернатною формою. В організації цього навчального процесу розробляються і впроваджуються блоки дисциплін (модулі), методичні підходи до забезпечення цієї форми навчання. Розроблені навчальні програми, завдання для виконання контрольних робіт. Але слід зауважити, що значною перешкодою для впровадження дистанційного навчання є відсутність у студентів-інвалідів комп‘ютерів вдома. У зв‘язку з цим, особливої актуальності набувають питання забезпечення дітей-інвалідів домашніми комп‘ютерами та підключення до Інтернету.

Розвиток освітньої системи в Україні повинен призвести до:

появи нових можливостей для оновлення змісту навчання та методів викладання дисциплін і розповсюдження знань;

розширення доступу до всіх рівнів освіти, реалізації можливості її одержання для великої кількості молодих людей, включаючи тих, хто не може навчатись у ВНЗ за традиційними формами внаслідок браку фінансових або фізичних можливостей, професійної зайнятості, віддаленості від великих міст, престижних навчальних закладів тощо;

реалізації системи «безперервної освіти» «через все життя»;

індивідуалізації навчання при масовій освіті.

Цілісна реабілітаційна системна має свою мету, досягнення якої здійснюється шляхом виконання сукупності взаємопов’язаних завдань. В цій сукупності професійне навчання (підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації) інвалідів вирішують завдання професійної адаптації до ринку праці конкурентоздатного робітника, як обов’язкової умови досягнення мети Концепції комплексної реабілітації осіб з обмеженими можливостями здоров’я. Тому конкретне завдання, яке стоїть перед професійною підготовкою інвалідів та кореспондує до мети цілісної реабілітаційної системи, взагалі полягає в забезпеченні інвалідами реальної рівноправності у повсякденній життєдіяльності, успішній інтеграції їх в суспільство шляхом працевлаштування та зайнятості.

Література:

Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект: Монографія. – К.: Твім інтер, 2003. – 391 с.

Борецька Н.П. Стратегія менеджменту соціальної політики у постіндустріальній економіці // Вісник Донецького університету, сер. В: економіка і право, спецвип., Т. 2, 2006. – С. 54 – 61.

Любар О.О., Стельмахович М.П., Федоренко Д.П. Історія української педагогіки // За ред.. М. Г. Стельмаховича. – К.: ІЗМН, 1988. – 356 с.