РЕГІОНАЛЬНА ІННОВАЦІЙНА СИСТЕМА В КОНТЕКСТІ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОГО РОЗВИТКУ ТУРИСТИЧНОГО БІЗНЕСУ.

                                                                                                                                   Феєр В.П.                                                                                                                                                                                                                              Мукачівський технологічний інститут

  УДК 332.021(477)

  Проаналізовано питання становлення і функціонування регіональної інноваційної системи. Розглянуто теоретико-методичні проблеми інноваційної стратегії розвитку. Визначено основні шляхи здійснення інноваційної політики з точки зору оцінки інноваційного потенціалу та інноваційної активності території.

  Ключові слова: регіональна політика, науково-технічна діяльність, інновації, національна конкурентоспроможність, регіональна інноваційна система.

 

I. Вступ. За сучасного формування глобальної економічної системи на постіндустріальних засадах економічне зростання окремих країн та їх міжнародна конкурентоспроможність визначальною мірою обумовлюються інтелектуалізацією основних факторів виробниц­тва та наявністю потужного інноваційного потенціалу.

Досвід високорозвинених країн світу засвідчує, що створення постіндустріального суспільства можливе ли­ше на інноваційній основі при максимальному використанні інноваційного потенціалу регіонів та з урахуванням особливостей кожного з них. З цього приводу Маниліч М.І. зазначає, що найбільш сучасним вважається регіонально-комплексний підхід до розуміння соціально-економічної суті регіону. Значення зазначеного підходу зростає у зв’язку з реформуванням управління економічною і соціальною сферами в регіонах на основі розширення їхніх прав, самоврядування і самофінансування [3, 13].

Необхідність переходу України до інноваційної стратегії розвитку доводить М.Павловський. Він зазначає, що важливим у цьому процесі є належне забезпечення державного регулювання економіки [4,168].  На думку Семів Л.К., інноваційний шлях розвитку пов’язаний з конкурентоспроможністю економіки і передбачає ефективне функціонування науково-технічної, виробничої, фінансової, соціальної, мотиваційної, духовної сфер, природного середовища життєдіяльності людини та важливих суспільних інститутів [6,8]. У зв’язку з цим домінуючим принципом в інноваційно-інвестиційній  політиці регіону стає принцип „кластерності”. Кластерний підхід дає можливість активізувати діяльність регіональної ланки управління із залученням місцевих фінансів. Як зазначає Бутко М.П., сучасному регіональному розвитку бракує ефективності використання матеріальних та інтелектуальних ресурсів, рівня прибутковості виробництва, досконалої структури експорту та детінізації економіки. Тому значна увага має приділятись переходу регіонів виключно до інноваційної моделі розвитку [1,10]. До того ж, щоб не втратити інноваційний потенціал, окремі складові якого сьогодні є конкурентоспроможними на світовому економічному просторі, необхідно на належному рівні розвивати політику інноваційної якості людських ресурсів.

Доцільно  зазначити, що на сьогодні плідно працюють у напрямку дослідження інноваційної складової регіонального розвитку, яка пов’язана з оцінкою конкурентоспроможності, такі вчені: М.Долішній, М.Чумаченко, Д.Стеченко, І.Лукінов, Я.Побурко, В.Пила та ряд інших.

II. Постановка завдання. Регіональна іннова­ційна стратегія є потужним інструментом для успішного розвитку місцевої економіки, особливо доцільним для регіонів, що мають високий інноваційний потенціал. Тому головною метою є дослідження функціонування регіональної інноваційної системи, яка передбачає створення в регіонах належної інноваційної інфраструктури, підтрим­ки венчурних підприємств, а також інститутів для партнерсь­кого співробітництва між дослідницькими установами і комерційними компаніями та місцевими органами влади.

Досягнення цієї мети передбачає поєднання принципів регіоналізації та централізації управління, комплексного використання таких важелів, як державна інноваційна і регіональна політика. При цьому необхідно активізувати інноваційну діяльність на основі залучення фінансових ресурсів у високоліквідні пілотні проекти; заохочення високотехнічного експорту; стимулювання нових форм організації виробництва; запровадження нової системи прискореної амортизації; задіяння ефективного механізму кредитної підтримки інноваційного оновлення капіталу. Виходячи із зазначеної мети, визначено наступні завдання:

-        оцінити роль регіональної інноваційної системи як складової державного розвитку;

-        виявити специфіку інтеграції держави у світовий інноваційний простір;

-        визначити особливості проведення регіональної інноваційної політики. На цій підставі розробити та запропонувати методику оцінювання інноваційної сприйнятливості регіону;

-        запропонувати шляхи ефективної регіональної економічної підтримки інноваційних процесів.

Слід відзначити, що незважаючи на актуальність визначеної теми дослідження деякі питання ефективності діяльності регіональних інноваційних систем залишаються й досі нерозв’язаними. Тому як окреме завдання дослідження доцільно виділити обґрунтування вдосконалення інноваційної політики держави з урахуванням регіональних пріоритетів розвитку.

Для вирішення основних теоретичних і методологічних завдань використовувалися прийоми і засоби діалектики, теоретичного узагальнення, порівняльний, статистичний аналіз, системний та історичний підходи.

III. Результати. Надзвичайно важливим для України, в контексті становлен­ня і розбудови її національної інноваційної системи та інтеграції у світовий науково-технічний простір, є узагальнення досвіду країн Європейського Союзу щодо створення єдиного інноваційного простору. Як відомо, із середини 90-х років Європейська Комісія стимулює і під­тримує розробку регіональних інноваційних стратегій, з допомогою яких більш як 120 європейських регіонів отримали підтримку досвідчених консультантів з аналізу інноваційного потенціалу та розробок регіональних інноваційних стратегій. З допомогою регулярних єв­ропейських конкурсів фінансувались регіональні інноваційні проекти, при чому депресивні території отримували 75 % фінан­сових засобів. Крім того, ЄС значні зусилля докладає при ство­ренні мережі для обміну інформацією між регіонами [2; 60].

Важливим кроком на шляху інтеграції України у світовий інноваційних простір є розбудова власної на­ціональної інноваційної системи та активна регіональна політика.

Інноваційну політику необхідно здійснювати різними метода­ми: програмно-цільовими та економічними; розробити ефективну регіональну інноваційну систему, використовуючи великий сві­товий досвід; створити потужну систему фінансування інноваційної діяльності, з усіх можливих джерел, в т.ч. із залученням венчурного капіталу, як невід’ємної підсистеми НІС; сприяти по­дальшому розвитку регіональної інноваційної інфраструктури із сучасними інформаційними центрами для обміну інформацією, технопарками, технополісами, центрами передачі технологій, бізнес-інкубаторами та інше.

Не зважаючи на значні доробки в теоретичній базі досліджень інноваційних процесів, у даній сфері залишається багато нерозв’язаних проблем. Однією із найактуальніших є формування ефективної державної інноваційної системи. У даному разі необхідно оцінити інноваційний потенціал регіонів України, визначити їх інноваційну сприйнятливість та запропонувати шляхи вдосконалення регіональної інно­ваційної політики.

Інноваційний потенціал залежить від специфіки та масштабів діяльності суб’єктів, а рівень розвитку визначає їх реальні інноваційні можливості, сприйнятливість до нововведень та інноваційну активність (іноді потенційні можливості створення інновацій не обов’язково відповідають реальній потребі їх впровадження). То­му необхідно виокремити в „інноваційному потенціалі” таку під­систему як „інноваційна сприйнятливість”, що відбиває реальний рівень інноваційності та характеризує можливості швидкої комер­ціалізації новинок і створення для цього необхідних умов.

На нашу думку, інноваційну сприйнятливість регіону доціль­но визначати, використавши коефіцієнти випередження іннова­ційного розвитку (або інноваційної сприйнятливості) на етапі ви­робництва та споживання. Коефіцієнт випередження інноваційного розвитку на етапі виробництва визначається таким чином:

                                                                                            (1)

де ТІП% – темпи зростання питомої ваги інноваційної продукції в загальному обсязі промислової продукції суб’єктів господарю­вання регіону

                                                                                              (2)

де ,  – питома вага інноваційної продукції в загальному об­сязі продукції в періоди 1,1-І (%);

ТВІ – темпи зростання витрат дослідження і розробки у про­мисловості регіону

                                                                                                (3)

де ,  – витрати на дослідження і розробки на промислових підприємствах регіону в періоди 1,1-І.

Якщо питома вага інноваційної продукції зростає швидше, ніж витрати із різних джерел на її здійснення, то відбувається зростання інноваційної сприйнятливості і коефіцієнт випере­дження інноваційного розвитку більше одиниці.

Якщо темпи зростання витрат випереджають темпи зростання інноваційної продукції, то це характеризує погіршення ефективності інноваційної діяльності і відповідно сповільнення інноваційного розвитку.

Найточніше цей показник можна визначити з допомогою співвідношення темпів зростання питомої ваги принципово нової продукції в загальному обсязі продукції над темпами зростання витрат на дослідження та розробки. Проте дані статистики не дають змогу розрахувати його в регіональному розрізі. Тому найдо­цільніше даний показник використовувати на рівні окремих суб’єктів або як один із макроекономічних показників інноваційної сприйнятливості.

Пропонуємо розраховувати коефіцієнт результативності ін­новаційної діяльності як:

                                                                                                      (4)

де QІП – обсяг продукції, що освоєна вперше за останні 3 роки, млрд. грн.;

QПДР – обсяг прикладних досліджень та розробок у галузі технічних робіт, млрд. грн.

Цей показник відображає збалансованість попиту та пропози­ції на ринку інновацій. Чим вищий цей коефіцієнт, тим кращий інноваційних клімат у регіоні.

Ще одним показником, який характеризує інноваційну сприйнятливість, може слугувати кое­фіцієнт випередження інноваційного розвитку (на етапі спо­живання):

                                                                                                        (5)

де відповідно ,  – темпи зростання обсягів інноваційної продукції та темпи зростання витрат на технологічні інновації:

                                                                                                           (6)

де Qt, Qt-1 – обсяги інноваційної продукції, грн.

                                                                                                              (7)

де tt, tt-1 – витрати на технологічні інновації.

зростання інноваційної сприйнятливості регіону відбувається у випадку значення цього коефіцієнта більше одиниці.

За рахунок коштів місцевого бюджету (спеціального фонду бюджету, фонду розвитку підприємництва тощо) місцеві органи повинні підтримувати такі напрямки розвитку підприємництва:

1) інформаційно-методичне забезпечення підприємницьких структур, особливо новостворених, підготовка рекомендації щодо напрямків діяльності цих структур у соціально-економічному розвитку регіону;

2) надання інформаційних і консалтингових послуг новоствореним підприємницьким структурам;

3) створення і забезпечення з боку місцевих органів функціонування бізнес-центрів і бізнес-інкубаторів;

4) налагодження системи кредитування підприємницьких структур за двома напрямами:

а) за рахунок бюджету (державними асоціаціями і спілками підприємців, які діють у масштабі країни і місцевих-регіональних спілок та окремим підприємствам та підприємцям);

б) банківських кредитів з наданням гарантії з боку органів місцевої влади (через місцевий бюджет).

Серед економічних засобів визначальний вплив на регулювання регіонального розвитку мають фінансові і грошово-кредитні методи. Вони передбачають надання одноразових, тимчасових і постійних субсидій, дотацій, позик, кредитів, премій, грантів, режиму прискореної амортизації, податкових пільг. Їх застосування дасть можливість сформувати модель впровадження цих засобів при прийнятті законодавчих актів про засади регіональної політики та практичної їх реалізації. 

Фінансове забезпечення інноваційної діяльності залежить від інвестиційного клімату держави, який охоплює велику кіль­кість різних факторів. Основним джерелом фінансування інно­вацій в Україні є власні засоби, що становлять в останні роки понад 80 %, кошти держбюджету та місцевих бюджетів – 2,9 %, кредити – 6 %, вітчизняні та зарубіжні інвестори – 4,8 %, інші джерела – 2,4 %. Розподіл загального обсягу фінансування інноваційної діяльності за регіонами дав змогу згрупувати всі області у три класифікаційні групи. Перша група об’єднує сім регіонів і ста­новить 72 % загального обсягу фінансування інновацій. Друга включає 9 регіонів і, відповідно, 21 % загального обсягу фі­нансування, а третя група – 11 регіонів та 7 % фінансування [5;48].

Виходячи із аналізу інноваційної сприйнятливості регіонів України, можна зробити висновок, що на регіональному рівні форми і методи державного управління науково-технічною діяль­ністю належно не відпрацьовані. Унаочнені тенденції однозначно свідчать про те, що все ще не створено дієвої системи заохочення інноваційної активності суб’єктів господарювання на регіональ­ному та державному рівнях, а тому необхідна спеціальна широка система регуляторів цього процесу, які б активізували інновацій­ну діяльність.

Негативні тенденції, що склалися в інноваційній сфері, по­требують гнучких підходів до формування інноваційної політи­ки та забезпечення правового регулювання інновацій. Враховуючи нерівно­мірність науково-технічного потенціалу країни, регіональні ін­новаційні системи є надзвичайно ефективним інструментом територіального роз­витку. На нашу думку, стратегія науково-технологічного прори­ву не може відбуватись без розбудови державної інноваційної системи. Важливим є стимулювання інноваційної активності суб’єктів господарювання на всіх рівнях – від уряду до місцевих орга­нів влади, створення режиму найбільшого спри­яння виконанню робіт, спрямованих на реалізацію відповідних пріоритетних напрямів, концентрації на них фінансово-економіч­них та інтелектуальних ресурсів.

На рівні регіону управління інноваційною політикою необ­хідно здійснювати програмно-цільовими та економічними мето­дами. Адже регіоналізація дає змогу залучати в господарський механізм додаткові фактори розвитку суб’єктів господарювання, що зумовлено територіальним поділом праці, нерівномірністю розвитку продуктивних сил, а також – наукового потенціалу регіонів. Необхідно визначити довгострокову стратегію інноваційного роз­витку регіонів та розробити регіональні науково-технічні прог­рами, що користуються регіональною підтримкою. Економічні методи управління повинні охоплювати:  пряме фінансування, пільгове кредитування інноваційних проектів, фінансову підтрим­ку інфраструктури тощо.

Існує достатньо багатий досвід ефективної регіональної еко­номічної підтримки інноваційних процесів, який може бути ви­користаний і в Україні. Особливе значення належить регіо­нальному податковому стимулюванню, яке має різні цілі: залу­чення фінансових засобів у наукомісткі виробництва; сприяння венчурному бізнесу; залучення підприємців та висококваліфіко­ваних наукових кадрів у депресивні регіони; створення потужних високотехнологічних кластерів, технополісів, інноваційної ін­фраструктури та ін. Тому доцільно звільняти малі інноваційні підприємства від сплати місцевих податків на визначений термін, а також різні позабюджетні фонди, які інвестують свої засоби у інноваційні проекти регіону.

З метою підвищення статусу регіональних наукових центрів важливо залучати до співпраці всі організації й інститути, які займаються інновацій­ною діяльністю і мають вільні кошти. До того ж доцільно створити потужну систему фінансування інноваційної діяль­ності  з усіх можливих джерел. Ними можуть бути регіональні венчурні фонди, бюджети, засоби юридичних та фізичних осіб, іноземні інвестиції тощо. Управління процесами регіональної підтримки венчурного бізнесу доцільно здійснювати силами об­ласних держадміністрацій з допомогою науково-координаційних рад, експертних органів. Ради визначатимуть фінансування нау­ково-технічних та інноваційних проектів регіону, а також міру допомоги венчурним структурам. Крім того важливо створити центри розвитку венчурного бізнесу при органах виконавчої вла­ди, при науково-координаційній раді.

Необхідна всебічна підтримка розвитку міжрегіонального співробітництва в сфері науково-технічної діяльності. Для реалізації пріоритетів розвитку надзвичайно важливим є міжрегіональ­ний обмін результатами наукової діяльності. Розширення співро­бітництва доцільно проводити завдяки створенню спільних підприємств у високотехнологічних галузях промисловості та залученню кош­тів іноземних інвесторів.

IV. Висновки. Наукова новизна роботи полягає у новому підході до оцінки регіональної інноваційної системи. Для того, щоб економіка держави функціонувала в світовому господарстві як технологічно динамічна, спроможна і в майбутньому забезпечувати свою конкурентоспроможність, вона повинна побудувати інноваційну систему таким чином, щоб по­єднувати науково-технічний потенціал регіонів із комплексом економічних заходів, які покликані сприяти швидкій комерціалі­зації на внутрішніх та зовнішніх ринках.

Перспектива подальших наукових розробок у цьому напрямку полягає у вдосконаленні методики оцінювання інноваційної сприйнятливості регіонів та її адаптації до сучасних умов трансформаційного періоду.

 

Література:

1.                     Бутко М.П. Передумови трансформації та механізми регулювання регіональних економік // Економіка і прогнозування. – 2004.- №2.- С.10.

2.                     Колодко, Гжегож В. Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних країн. – К.: Основні цінності, 2002.- 248с.

3.                     Маниліч М.І. Трансформація регіонального економічного механізму: Монографія. – Чернівці: Книги – XXI, 2004.- 164с.

4.                     Павловський М.А. Макроекономіка перехідного періоду: Український контекст. – К.: Техніка, 1999.- 336с.

5. Савчук С.І. Рівень конкурентоспроможності та результати конкурентної боротьби: потреба коректного використання показників // Актуальні проблеми економіки. – 2004.-   № 6 (36).- С.48

6.                     Семів Л. К. Стратегія інноваційного розвитку держави та її вплив на людські ресурси // Регіональна економіка. - 2004.-  №2.- С.8.