Секція “Історія”

підсекція 1 “Вітчизняна історія”

Вєтрова Г.В.

Ізмаїльський державний гуманітарний університет

Соціально-економічне становище робітництва у Катеринославській та Херсонській губерніях (друга половина ХІХ ст.)

Процес розкладу феодально-кріпосницької системи, розвиток в її надрах капіталістичного укладу зумовили певні зміни в соціальній структурі суспільства. Одним з найважливіших підсумків реформи 1861 р. було утворення ринку найманої праці людей, які існували продажем своєї робочої сили. У пореформений період чисельність робочого класу в Росії зросла з 3 млн. чоловік у 1860 р. до 14 млн. у 1900 р. Згідно із підрахунками радянського історика Ф. Лося, в Україні кількість пролетаріату фабрично-заводських закладів без урахування підприємств гірничо-видобувної промисловості з 1879 р. по 1890 р. зросла з 87 518 до 119 260 робітників.

Збільшення лав найманого робітництва вимагало від уряду вироблення законодавчої бази для регламентування умов праці робітників та відповідальності підприємців. Комплекс буржуазних реформ 1860-1870-х років, здійснених вслід за відміною кріпацтва, мало торкнувся робітників. До 80-х рр. ХІХ ст. наймання робітників на фабрично-заводські підприємства практикувалося на основі "словесного" або письмового договору строком на рік. До закінчення встановленого терміну у робітників відбиралися паспорти.  Впровадження машинного виробництва призвело до подовження тривалості робочого дня до 12-15 годин на добу. У виробництві інтенсивно застосовувалася дешева праця жінок, малолітніх дітей і підлітків.

Протягом 1880-1890-х років було прийнято низку законодавчих актів, яка формувала систему організації праці на підприємствах. У 1882 році були видані "Правила про роботу малолітніх на фабриках, заводах і мануфактурах", за якими заборонялась праця на підприємствах дітей до 12 років, а підліткам в віці 12-15 років дозволялося працювати не більше восьми годин на добу. Було заборонено роботу малолітніх в нічні зміни, неділю та святкові дні. Для нагляду за виконанням фабричних законів у 1882 р. було створено фабричну інспекцію.

У червні 1885 року було прийнято Закон, який забороняв для жінок та підлітків, що не досягли 17-річного віку, нічну працю. 3 червня 1886 р. вийшли “Правила про нагляд за закладами фабричної промисловості та про взаємні відносини фабрикантів і робітників”, який зобов'язував власників регулярно сплачувати заробітну плату робітникам. Правила 1886 р. забороняли стягувати з робітників платню за медичну допомогу та сприяли врегулюванню справи страхування робітників у разі смерті від нещасного випадку, повної й часткової втрати працездатності. Характерною рисою фабричного законодавства цього періоду була слабка ефективність внаслідок відсутності чітких каральних санкцій, особливо по відношенню до підприємців.

Іншим важливим актом фабрично-заводського законодавства став закон від 2 червня 1897 року “Про тривалість і розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської промисловості”. Максимальна тривалість робочого дня встановлювалася в 11,5 годин, а в канун свят і по суботах – 10 годин. В нічну зміну робота не повинна була перевищувати 10 годин. Було встановлено 66 вихідних дня на рік – 52 недільних та 14 святкових. Підприємцям дозволялося назначати понаднормову працю не більше 120 годин на рік.

До введення в дію цього закону на підприємствах практикувалася двохзмінна праця тривалістю 12 годин на добу кожна. У закладах, які працювали в одну зміну, робочий день сягав 15 і більше годин. На відпочинок робітникам залишалося не більше 5-6 годин на добу, що було недостатньо для встановлення фізичних сил. Дуже важкими були умови праці у гірничозаводській промисловості. На Мар’ївському руднику Губоніна у Слов’яносербському повіті на Катеринославщині забійники у 80-х рр. працювали по 20 годин на добу. У шахтах французького Гірничого і промислового підприємства в Бахмутському повіті робочий день перевищував 12 годин. В Одеських каменоломнях праця тривала по 18 годин на добу.

У 80-90-х рр. у Катеринославській губернії швидкими темпами розвивалася металургійна промисловість. На заводах було зосереджено багато працівників, робота йшла безперервно у 2 зміни із невеликою перервою на їжу. На підприємствах Юза робота тривала 16 годин на добу. На заводі Брянського товариства в Катеринославі у 1893 р. робочий день тривав 13 годин – з шостої ранку до сьомої вечора, наднормова робота при цьому часто тривала 6 годин. На металургійному заводі Алмазного акціонерного товариства праця тривала із сходу і до заходу сонця, що означало, що влітку робочий день сягав 15 годин.

У важким умовах доводилося працювати залізничникам. В майстернях і депо Катеринослава, Одеси, Олександрівська було зайнято від 500 то 2,5 тис. чоловік. В 70-80-х рр. робочий день тривав 15-17 годин. Відсутність на залізницях Правил тривалості чергування станційних службовців приводила до того, що вони чергували по 16-18 і, навіть, 24 години. Хронічна перевтома знижувала увагу працівників, що приводило до частих аварій. Закон 1897 р. вплинув на зменшення робочого дня в цій сфері. Чергування стрілочників, телеграфістів скорочувалося до 12 годин, на великих станціях – до 8 годин.

В тяжкому становищі знаходилися робітники тютюнових, сірникових, скляних, горілчаних, паперових та інших підприємств. В цих галузях до 1897 р. робочий день тривав від 11-12 годин на підприємствах із особливо важкими умовами праці до 20 годин на добу. У 80-х роках ХІХ століття змінна робота на папероробних підприємствах тривала дванадцять годин. У 90-х роках в цій галузі запроваджується тризмінний восьмигодинний режим. На одеському заводі по виготовленню скла працювали 7-8 – літні діти вдень і в нічних змінах. На шкіряному заводі Конрада і Сакса в Одесі у 1896 р. робочий день тривав по 14-15 годин. На тютюновій фабриці Лермана в Херсоні до 1897 р. праця тривала 14-15 годин, але з 1897 р. робочий день було встановлено в 11 годин, а з 1901 р. – 10 годин. Згідно з даними канцелярії Київського фабричного округу, до якого входила Херсонська губернія, у 1900 р. робочий день на підприємствах фабрично-заводського типу тривав в середньому 10,5-11,5 годин. Згідно із відомостями промислових підприємств Катеринославської губернії за 1900 р. на підприємствах, де виробництво йшло цілий рік, середня кількість робочих днів становила 280-290 днів.

У гірничозаводській промисловості розмір заробітної плати залежав від способу найму робітників (безпосередньо власником чи через підрядчика), від системи оплати праці – поденної, місячної чи відрядної. У 80-х рр. ХІХ ст. на шахтах Бахмутського повіту робітники отримували від 159 до 251 крб. на рік. Один гірник заробляв, в середньому, 19 крб. 50 коп. на місяць або 234 крб. на рік. Багато підприємців наймали для роботи на своїх шахтах і рудниках артілі із кількістю робітників від 12 до 30 осіб. Заробітна плата учасників артілей становила від 15 до 25 крб. на місяць. На шахтах “Новоросійського товариства” в Юзівці кожного робітника наймала сама контора. Вибійники заробляли в місяць по 25-30 крб., а відгортальники – по 0,8-1,10 крб. в день. Існував також підрядний засіб найма робітників. У 1888 р. на шахтах Слов’яносербського повіту підрядчик мав щоденного прибутку 7 крб. 63 коп., власник – до 90 крб., а робітник, в середньому, 58 коп.

Із інтенсивними темпами розвитку промисловості у 90-х роках ХІХ ст. було пов’язано підвищення середньорічної заробітної платні гірняків із 234 крб. у 80-х рр. до 343 крб. у 1900 р. За даними В. Крутикова, в 1901 р. витрати на утримання робочої сім’ї, яка складалася із шахтаря, його дружини і трьох дітей, при умові одержання безплатного житла від підприємства складали 35 крб. 43 коп. В той же час, середньомісячний заробіток основної маси гірняків становив 31 крб. 44 коп., що свідчить про те, що на початку ХХ ст. шахтарі отримували заробітну платню нижче прожиткового мінімуму. В цьому випадку робітники змушені були виконувати наднормові роботи.

Робітники металургійної промисловості також отримували невисоку заробітну платню. У 80-х рр. на заводі Юза основна маса робітників заробляла на місяць від 12 до 25 крб. На металургійному заводі Брянського товариства середній заробіток робітників складав 34 крб. 60 коп. На заводі “Південно–Російського Дніпровського металургійного товариства”, де у 90-х рр. працювало 6 662 робітника, заробітна платня на день становила 1,09 крб.

Разом з тим, серед інших регіонів України Південь виділявся досить високим рівнем заробітної платні. Згідно із підрахунками сучасного дослідника Південного регіону Ф. Турченка, у 1901 р. середньорічна зарплата працюючих в Росії в цілому становили 201 крб., в Петербурзі – 302 крб., на Півдні шахтарі отримували 300 крб., металурги – 375 крб. Дослідник вважає, що “зарплата південноукраїнських робітників була цілком пристойною навіть за західноєвропейськими мірками”.

У 80-х рр. робітники служби шляхів Харківсько-Миколаївської залізниці отримували, в середньому, 164,2 крб. на рік, а робітники служби руху – 367,3 крб. Робітники Донецької кам’яновугільної залізниці, відповідно, 159 та 342,7 крб. У 1894 р. найменший річний заробіток на Харківсько-Миколаївській залізниці отримували сторожі (51,5 крб.), найбільший – начальники станцій та їхні помічники (467 крб.).

На підприємствах цукрової, борошномельної, цегляної, тютюнової, лісопильної та інших галузей промисловості у пореформений період також активно використовувалася наймана робоча сила. У 1898 р. в Одесі, на підприємствах, що підлягали нагляду фабричної інспекції, середній заробіток одного працівника становив 266 крб. на рік. Середньорічний заробіток у Чернігівській губернії становив 84 крб., в Харківській – 170 крб. на рік. У 80-х рр. середня заробітна платня по всіх виробництвах в Харківському фабричному окрузі, до складу якого входила Катеринославська губернія, становила для чоловіків – 13,5 крб. на місяць, для жінок – 7 крб., підлітків – 3, 25 крб.

Умови праці робітництва Півдня України описані в літературі досить детально. Вони характеризуються як надзвичайно важкі. Типовим для гірничозаводський промисловості був високий травматизм робітництва, зумовлений тривалим робочим днем, важкими умовами праці, низьким рівнем механізації виробництва. За підрахунками В. Крутикова, у вугільній промисловості Півдня України тільки за 1895-1900 рр. мали місце 2717 нещасних випадків, в тому числі 772 – із смертельним результатом. За 1887-1899 рр. в металургійній промисловості на Півдні мали місце 4845 нещасних випадків, 192 з них завершились смертю постраждалих. Поганий стан шляхів сполучення, відсутність охорони праці на залізницях сприяли частим аваріям і нещасним випадкам. У 1882 р. на Харківсько-Миколаївській залізниці отримало травми 16 осіб, 6 з яких загинуло. У 1895 р. на цій самій залізниці загинуло 9 із 41 травмованого. В інших галузях промисловості нещасні випадки із робітниками відбувалися внаслідок вибухів парових котлів, несправності машин, праці у шкідливих для здоров’я галузях виробництва та пожеж. Так, згідно із даними Одеської жандармської управи, у 1893 р. було зареєстровано пожежу на фабриці взуття Проломського, у 1894 р. – на фабриці по переробці винного каменю купця Левіна, у 1896 р. – на паперовій фабриці вдови Рафалович, у 1897 р.– на цукерній фабриці купців Крахмальникових та ін.

Житлові умови робітництва у другій половині ХІХ ст. не були задовільними. Для житлового фонду були характерні скупченість людей, антисанітарія і непридатність для життя приміщень, де мешкали робітники. Особливо поганими житлові умови були у шахтарів. Історик М. Слабченко з цього приводу писав: “В Одеських підземних каменоломнях робітники... спали...на соломі, котру поливали водою, щоб вона пріла й через це зігрівала тіло”. На підприємствах Юза у 80-х рр. робітники мешкали у тісних землянках, на кожні 3,5 метра приходилося по 1-2 чоловіка. В схожих умовах проживали робітники тих галузей промисловості, де виробництво було сезонним або існувала висока плинність кадрів. На виробництвах, де переважали постійні кваліфіковані робітники, житлові умови були кращими.

Важливим напрямом урядової політики з робочого питання в цей період було соціальне страхування. Першими необхідність грошової компенсації робітникам у разі травмування або загибелі на виробництві визнали гірничопромисловці Півдня Росії. На VII з'їзді гірничопромисловців в Харкові, який відбувся у 1882 р., було схвалено план створення допоміжної каси гірничим робітникам. В липні 1884 р. було затверджено устав Товариства допомоги гірнякам Півдня Росії та родинам загиблих. З 1884 р. по 1907 р. воно видало грошової допомоги на суму 470,4 тис. крб.

Товариство допомоги гірничим робітникам багато років було єдиною організацією, яка допомагала інвалідам праці. Тільки 2 червня 1903 р. було прийнято закон, який зобов’язував підприємців надавати допомогу скаліченим робітникам та їхнім родинам. Відрахування підприємців на соціальні потреби робітників в Україні в 1900 р. становили всього 0,44% вартості виробництва. На Півдні ці витрати складали 0,47%. Найвищий рівень забезпечення робітників в Україні спостерігався в Катеринославській губернії – 0,69%, в Херсонській – 0,35%. В обох губерніях найбільша увага приділялася лікарняній допомозі та страхуванню робітників. Соціальні витрати підприємців цих двох промислово розвинених губерній становили майже 60% всіх відрахувань по Україні.

Найбільша сума коштів на кожного робітника припадала в Катеринославській (13,10 крб.), Херсонській (8,8 крб.) та Харківській (8,56 крб.) губерніях. До групи середньої забезпеченості відносилися підприємства Волинської (7,9 крб.), Київської (5,12 крб.) і Полтавської (5,04 крб.) губерній. Найменше відрахувань на соціальні потреби робили підприємці Таврійської (4,49 крб.), Подільської (3,13 крб.) та Чернігівської (2,78 крб.) губерній. На Півдні соціальні витрати промисловців на одного робітника становили 10,52 крб., на Україні – 8,33 крб., а в європейській Росії – 9,82 крб.

Отже, внаслідок розвитку ринкових відносин в промисловості у другій половині ХІХ ст. відбувається зростання чисельності найманого робітництва. Протягом 1880-1890-х років урядом було вироблено низку законодавчих актів для регламентування умов праці робітників на підприємствах. Робітники Півдня, як і всієї країни, знаходилися у важких економічних умовах. Разом із тим, наявність значних промислових потужностей сприяли дещо вищому розміру заробітної платні в південноукраїнських губерніях, ніж в інших регіонах. На Півдні виникли перші організації, які надавали допомогу постраждалим на виробництві робітникам. Відрахування промисловців Катеринославської та Херсонської губерній на забезпечення соціальних потреб робітників були найбільшими в Україні.

1. Богатчук С.С. Залізничний транспорт України у другій половині XIX - на початку XX ст. (Соціально-економічний аспект): Дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Харківська академія залізничного транспорту України; Київський ін-т залізничного транспорту. – К., 2000

2. Днепропетровску 200 лет. 1776-1976. Сборник документов и материалов / Ред. кол.: И.В. Васильев. – К., 1976

3. Крутиков В.В. Буржуазія України та економічна політика царизму в пореформений період. – Дніпропетровськ, 1992

4. Купріянова Л.В. Российские предприниматели и проблемы социального страхования 1880 – 1905 годы // Отечественная история. – 1996. – №5

5. Лазанська Т.І. Витрати підприємців України по забезпеченню соціальних потреб робітничого класу наприкінці ХІХ ст. // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2000

6. Лось Ф. Формирование рабочего класса на Украине и его революционная борьба в конце ХІХ и в начале ХХ ст. (конец ХІХ ст.-1904 г.). – К., 1955

7. Музиченко П.П. Історія держави і права України. – К., 2000

8. Парасунько О.А. Положение и борьба рабочего класса Украины (60 – 90-е гг. ХІХ в.). – К., 1963

9. Рабочий класс России от зарождения до начала ХХ в.– 2-е изд., испр. и доп. / Отв. ред. Ю.И. Кирьянов, М.С. Волин и др. – М., 1989

10. Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії України ХІХ ст. – Т.2. – Х., 1927

11. Турченко Ф.Г. Південь України: модернізація, світова війна, революція (кінець ХІХ ст. – 1921 р.): Історичні нариси / Ф. Г. Турченко. – К., 2003

12. Указатель действующих в империи акционерных предприятий и торговых домов / Под. ред. В.А. Дмитриева – Мамонтова. – СПб., 1905. – Т.1

13. Херсону 200 лет. 1778-1978. Сборник документов и материалов. – К., 1978

14. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі – ЦДІА України в м. Києві). – Ф. 385. – Оп. 1, Т.І – Спр. 520

15. ЦДІА України в м. Києві. – Ф.385. – Оп. 1, Т.І – Спр. 567

16. ЦДІА України в м. Києві. – Ф. 385. – Оп. 1, Т.І – Спр. 609

17. ЦДІА України в м. Києві. – Ф.575. – Оп. 1. – Спр. 87

18. ЦДІА України в м. Києві. – Ф.575 – Оп. 1. – Спр. 94

19. ЦДІА України в м. Києві. – Ф.575. – Оп. 1. – Спр. 106

20. ЦДІА України в м. Києві. – Ф.575. – Оп. 1. – Спр. 212

21. ЦДІА України в м. Києві. – Ф.2090. – Оп. 1. – Спр. 4

22. Шепелев Л.Е. Царизм и буржуазия во второй половине ХІХ века: проблемы торгово-промышленной политики. – Л., 1981