УЧЕТ ИННОВАЦИОННЫХ ПРОЦЕССОВ НА ПРЕДПРИЯТИИ

Секція: Історія/ Вітчизняна історія.

Чорнодід Л.В.

Криворізький технічний університет

УКРАЇНІЗАЦІЯ НАУКИ У 20-30-ТІ РОКИ ХХ СТ (ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ).

Суперечливою сторінкою української історії є період проведення політики українізації, яка була проголошена у квітні 1923 р. і втілювалася в життя ціле десятиріччя, охопила різні галузі життя суспільства. На протязі цього проміжку часу процеси українізації зазнавали трансформацій: вони то уповільнювалися то прискорювалися. Все це в значній мірі впливало на стан українського суспільства.

Політика українізації розпочалася «згори» і проводилася під безпосереднім керівництвом партійних і державних органів. Її початком стало залучення до управлінського апарату місцевих кадрів, а потім вона послідовна розповсюдилася на всі галузі суспільного життя, в тому числі і наукову сферу. Згідно з рішеннями ХІІ зїзду РКП/б/ і ІУ національної наради ЦК РКП/б/ було намічено ряд заходів по «коренізації». В документі під назвою « Заходи по втіленню в життя постанов з національного питання, прийнятих ХІІ з’їздом і національною нарадою» мова йшла про обов’язкове викладання національних мов як у республіканських радпартшколах, та і « у всіх без винятку навчальних закладах національних областей і республік», про « надання достатньої кількості місць « на робфаках вузів національних областей і республік представникам корінної національності …» [1]

Коренізацію в Україні очолили провідні державні і партійні керівники : О. Шумський, М. Скрипник, Я. Ряппо, Г. Гринько, В. Затонський та ін. Саме ця невелика група керівників України намагалася максимально використати офіційний курс коренізації ( українізації) в інтересах культурного національного відродження.

На початковому етапі українізація не набрала очікуваних темпів і не мала значних результатів. «У 1923 – 1924 рр. , - як зазначає С. Кульчицький , - українізація відбувалася уповільнено.»[2] Враховуючи повільні темпи проведення українізації ВУЦВК та РНК УРСР у квітні 1925 р. прийняли постанову « Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату», яким передбачалося з 1 січня 1926 р. всі державні установи перевести на українську мову ( діловодство і відносини з іншими закладами). Всі державні установи , а також і Академія наук та її науково-дослідні кафедри і лабораторії попадали під цю постанову.

Українізація Академії наук УРСР та її науково – дослідних установ знаходилася у введенні Наркомосвіти України та Упрнауки УРСР. У червні 1925 р. Політбюро ЦК КП/б/У заслухало доповідь Наркомосвіти УРСР про активізацію роботи по впровадженню української мови і розвитку української культури у всіх вищих учбових закладах , а також і наукових установах [3] На 1 грудня 1925 року стан українізації науково - дослідних установ був таким: основна частина наукових робітників, що володіли українською мовою була серед аспірантів (63%) , тоді як серед дійсних членів Академії, відсоток тих, хто володів українською мовою складав 26%.[4]

У 1926-1927 рр. українізація ВУАН та її наукових установ набуває більш широкого розмаху. Успіхи у цій справі відзначалися на засіданні Київського оркпарткому КП/б/У ( червень 1926 р.) [5]

Створювалися спеціальні гуртки по вивченню української мови, а також проводилися планові перевірки по здійсненню українізації в наукових і науково-дослідних установах.[6] Спеціально створені комісії по перевірці стану українізації приймали рішення про рівень знань і володіння українською мовою співробітниками установ. За незнання мови абро недостатнє володіння нею, вони мали право звільняти їх з посад, це прямим чином стосувалося наукових робітників.[7] Так, у 1927 р. комісія з українізації у Києві довела до відома Наркомосвіти України факт звільнення з посад 36 наукових робітників, які в визначений термін не оволоділи українською мовою[8]

У 1930 р. була створена комісія для перевірки стану українізації у Всеукраїнській Академії наук. До складу цієї комісії увійшли академіки, представники міськвиконкому, спеціалісти мовознавці з інституту українського мовознавства. Проведення українізації наукових установ стикалося з деякими труднощами. Складність полягала в тому, що вона здійснювалася директивним шляхом, в умовах відсутності термінологічних словників, спеціальної літератури і спеціалістів. Особливо складно процес українізації відбувався в тих закладах, які працювали над проблемами технічних і природничих наук. Деяка частина вчених хворобливо сприймала українізацію, про що зазначав В.П. Затонський у своєму виступі на ІІ Всеукраїнському з’їзді наукових робітників.[9]

Ігнорування деяких фактів у справі українізації призводило до того, що деяка частина вчених була не готова до переходу на ведення наукової справи українською мовою. Проблематично це було для тих вчених, що займалися викладацькою діяльністю. Так, у 1926 р. академік С.Н. Бернштейн ( математик) звернувся до ректора Харківського інституту народної освіти з відмовою викладати свій предмет українською мовою. З аналогічною заявою виступив академік Л.В. Писаржевський, який працював в Дніпропетровського гірничому інституті. [10] Форсування українізації у науковій сфері призвело до негативних наслідків: розпочався від’їзд деяких вчених з наукових центрів України(Дніпропетровськ) до інших республік (РРСФР, БРСР)

Проведення українізації у наукових закладах Академії наук України було об’єктивним процесом. Але деякі суб’єктивні фактори негативно впливали на її проведення ( брак спеціалістів, словників, відсутність термінологічних розробок, складності з науковими публікаціями), а також деяка поспішність в її здійсненні, саботаж з боку деякої частини наукових робітників – все це створювало труднощі в реалізації програми українізації науково-дослідних установ Академії наук.

Форсування темпів українізації наносило удар по частині старої наукової інтелігенції. Так, у 1927 р. серед 84 академіків Всеукраїнської Академії наук основну частину складали не українці. Серед 39 українських академіків тільки 20 писали свої наукові праці українською мовою. [11]

По своїй суті українізація була частиною « українського культурного процесу» і була направлена на створення науки в Україні в «національних формах». Це було оволодіння знанням української мови науковими робітниками, висування та підготовка українських наукових кадрів залучення широких кіл науковців до українського науково - культурного процесу. Політику українізації в науковій справі не можна обмежувати тільки цими проблемами. Одним з важливим напрямів українізації в науковій сфері стала розробка наукових проблем пов’язаних з Україною, на що зверталася увага на Всеукраїнській нараді по науці (1929 р.) Саме розвиток тематики, пов’язаною з виробничими силами України, прямим чином сприяло зміцненню її економіки, культури та добробуту трудящих України.

Незважаючи на велику важливість українізації в науково - дослідній роботі, на початку 30-х років з’явилися ознаки її згортання.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Борисьонок О.Ю. Обговорення проблем українізації вищим партійним керівництвом у 1922-1923 рр. // Український історичний журнал.- 2000.- №4.- С.98.

2. Кульчицкий С. Курс украинизация. // Родина. – 1999.- №8.- С.109.

3. Известия ЦК КП/б/У. - 1925.- №6.- С.47.

4. ЦДАГО України – Ф. 1., оп.20, спр.1977, арк.6.

5. Известия ЦК КП/б/У – 1925.- № 6.- С.47.

6. Державний архів Київської області(далі ДАКО)- Ф. 10408,оп.1, спр.52, арк.2.

7. Державний архів Дніпропетровської області(далі ДАДО) – Ф.7, оп. 1, спр.759, арк.1.

8. ДАКО – Ф.10408, оп.1, спр.74, арк.2.

9. ДАДО – Ф.7, оп.1, спр.765, арк.38.

10. Там само. – Ф. 7, оп.1, спр.765, арк. 78.

11. Комуніст України. – 1929.- №11-12.- С.99.