Секція «Історія»

Підсекція 1

Гудима Н.П.

Черкаський державний технологічний університет

Економічне становище православних монастирів Правобережного регіону Середнього Подніпров’я у XVIII ст.

Процеси бурхливого релігійного відродження в Україні, що розпочались у 90-pр. XX ст. і активно тривають й досі, актуалізували потребу в дослідженні історії православної церкви. На особливу увагу заслуговує розгляд кола питань, пов’язаних з умовами існування та діяльності православних монастирів правобережної частини Середнього Подніпров’я. В даному випадку автор робить спробу огляду стану економічної діяльності та чинників, що впливали на рівень монастирського господарювання упродовж XVIII ст.

Серед наукових робіт кінця XIX - початку XX ст., присвячених даній темі, вирізняються дослідження Є. Крижанівського, Ф. Титова, В. Пархоменка. В пострадянський період з’явились праці О.П. Крижанівського, В.В. Ластовського, Ю.Ю. Мариновського, в яких розглядаються аспекти економічної діяльності православних монастирів окресленого регіону.

Однією з важливих складових діяльяності монастирів, після збереження ними національно-релігійних традицій, була економічна діяльність. Безпосередній вплив на динаміку економічного розвитку монастирських господарств мали особливості політичної ситуації, діяльність адміністративних структур та місцевих можновладців. Так, економічний стан православних монастирів правобережного регіону залежав від внутрішньої політики Польщі та взаємовідносин з представниками як світської влади, так і з католицьким чи уніатським духовенством.

Серед напрямків економічної діяльності монастирів у XVIII ст. найрозвинутішим залишалося сільське господарство. На початку XVIII ст. велика кількість православних монастирів, що розташувались по правий бік Дніпра, мали в своєму розпорядженні значну кількість земельних угідь. Це, насамперед, орна земля, пасовиська, ліси, ставки та населенні пункти разом із селянами. В цей час, як великі монастирі-землевласники, відомі: Ірдинська (Виноградська) обитель, Трахтемирівський, Канівський, Вознесенський Мошногірський, Троїцький Мотронинський монастирі та інші. На монастирських землях вирощували різні зернові, городні культури. Кожна обитель мала фруктовий сад, де вирощували яблука, груші, вишні, сливи, волоські горіхи. Наявність пасовиськ давала змогу займатися тваринництвом. У монастирських господарствах вирощували велику та малу рогату худобу, свиней, коней. Розвинуте було, також, птахівництво. Широке розповсюдження отримало бджільництво [3, 165; 4, 66].

Промислове виробництво упродовж XVIII ст. мало дрібнотоварну форму та напряму було пов’язане з сільським господарством. Одними з найбільш поширених промислів були млинарство, гуральництво та пивоваріння, з яких монастирі мали порівняно непоганий прибуток. Так, у 1787 р. Онуфріївський Жаботинський монастир від продажу горілчаних напоїв отримав 13,55% від загальної суми прибутку [2, 99].

Маючи надлишки виробленої продукції, монастирі починають все активніше займатися торгівлею, орієнтуючись в своїй діяльності на ринки Лівобережної України та Запорізької Січі. В середині XVIII ст. Мошногірський монастир двічі на рік, навесні та восени, відправляв свої товари на Січ для продажу, купуючі натомість сіль, засолену рибу, вино. Паралельно з розвитком торгово-грошових відносин практикувався примітивний обмін товарами, що свідчить про незначні об’єми торговельної діяльності [3,169-171]. Значну роль в господарському житті монастирів відігравали прибутки, отримані від святкових пожертвувань, торгівлі предметами культу та виконання церковних таїнств. Так, за даними Онуфріївського Жаботинського монастиря у 1787р. прибутки від добровільних пожертвувань склали 37,33% від загальної суми, грошові збори за відправлення церковних служб – 21,80% (для порівняння: прибутки від продажу власної продукції – 4,8 %, від продажу живності – 7,36%) [2, 99-102].

На рівні економічного розвитку прямим чином позначилася ситуація, що склалася в середині XVIII ст. навколо питань монастирського землеволодіння. В 60-ті рр. різко загострилися міжконфесійні відносини на Правобережжі і, саме, православні монастирі все частіше ставали жертвами загарбницької політики польської шляхти. В цей період значна кількість земель православними монастирями була втрачена. Це відбулось, насамперед, через утиски польської адміністрації та уніатського духовенства. Так, численні землеволодіння Ординської (Виноградської) обителі, які напочатку XVIII ст. простягнулися „...від Будищ... до греблі Медяникової, а по другій стороні поля і ліса до Старосілля...”, гребля Козелкова, орні поля „понад Марковським берегом до самих великих Будищ, хутори Баклійські та Орловські”, територія неподалік від Млієва та частина лісу біля Білозір’я, вже у 60-ті рр. XVIII ст. належали трьом польським латифундистам – князям Любомирському та Яблуновському, графу Мнішку. За монастирем же лишилось урочище Старе Монастирище та сад під Будищем [1, 35-36; 1, 71-72]. Почастішали випадки пограбувань православних монастирів. Мотронинський монастир після нападу жаботинського губернатора Стемпківського у 1766 р., втратив 150 голів великої рогатої худоби, 65 овець; усього було завдано збитків на суму 1568 р. [5, 34].

Монастирі, чия земля перейшла у власність польських латифундистів, опинились на межі зубожіння. Господарства розпоряджалися незначною кількістю реманенту. Ченці Канівського монастиря в цей час мали лише 4 вози, 2 сокири, 2 заступи та 2 коня. Одержаних врожаїв не вистачало аби задовольнити власні потреби. Кількість ченців у таких обителях зменшувалась. Так, в різні роки II половини 18 ст. в Ірдинській обителі перебувало від 7 до 15 ченців, в Канівському монастирі від 10 осіб у 1768 р., до 6 осіб у 1772 р. [4, 65]. Головним джерелом прибутку збіднілих монастирів залишались добровільні подаяння та кошти, отримані за виконання релігійних обрядів. За таких умов такі монастирі, як Трахтемирівський, Канівський, Лисянський та багато інших, припиили своє існування .

Треба відзначити, що частина православних монастирів Правобережжя спромоглася зберегти свої земельні володіння, але це були поодинокі виключення. Вознесенський Мошногірський монастир лише частково втратив свої угіддя. Троїцький Мотронинський монастир займав хоча й невелику площу в 1777 р,- ”окружність саженів 400” і фруктовий сад, та ще використовував у власних цілях 7 млинів, що знаходились на річках Медведівка та Тясмин і поблизу містечка Жаботин. Цікаво, що 6 із 7 млинів монастиря, були куплені або побудовані за період від 1753 по 1761 рр. Завдячуючи політичній діяльності ігумена Троїцького Мотронинського монастиря, Мельхиседека Значка-Яворського, обитель в скрутні часи мала доволі стабільне економічне становище. Господарство монастиря у 1777 р налічувало 169 голів великої рогатої худоби, 213 голів малої рогатої худоби, 45 свиней, 11 коней [6, 10].

Отже, упродовж XVIII ст., особливо в II половині, простежується тенденція зменшення рівня доходів та поступового занепаду значної кількості православних монастирів. Головною причиною ситуації, що склалася, були безкарні пограбування обителей та захват їх земельних угідь, здійснювані представниками польської світської влади на місцях та уніатським духовенством, за підтримки політики Польщі відносно земель Правобережжя України.

Література

1. Виноградский Ирдынский Успенский монастырь //КЕВ. – 1862. - № 2.

2. ДАЧО. – Ф. 149, оп.1, спр. 97.

3. Крижанівський О. П., Плохій С. М. Історія церкви та релігійної думки в Україні. - Кн.. 3. – К., 1994.

4. Ластовський В.В. Православна церква у суспільно-політичному житті України XVIII ст. (Переяславсько-Бориспільська єпархія). – Черкаси, 2002.

5. Мариновський Ю. Ю. Черкаська минувшина. – Кн. 1: Православні монастирі на терені сучасної Черкаської області до 1917 року. – Черкаси, 1997.

6. ЦДІАУ. – Ф.180, оп. 1, спр.7.