Наука и образование – 2007

Педагогические науки

Методические основы воспитательного процесса

Бондаренко Валентина ( Полтава)

Гуманістичні погляди на освіту і виховання

Димитрія Ростовського (Д.С.Туптала)

Докорінні зміни, що відбуваються в усіх сферах життя українського суспільства, спостерігаються й у сфері освіти. Відродження національних традицій, історії, культури, зокрема педагогічної, прагнення повернутися до першоджерел навчання і виховання викликають необхідність вивчити творчу спадщину педагогів минулого, увести до наукового обігу колись безпідставно забуті імена.

У статті ми ставимо за мету показати внесок вихідців з України в становлення підвалин майбутнього російської світської освіти через поширення ідей гуманістичної педагогіки.

Добре відомо, що на рівень духовної культури будь-якого народу має вплив стан освіти та поширення наукових знань. Ці процеси активно відбувалися у ХVІІ ст., яке відзначилося як загальною кризою феодально-середньовічного сприйняття, так і переходом від схоластики до культури Нового часу, нових гуманістичних форм освіти, піднесення ролі наукових знань. Саме в розглядуваний період у Європі схоластичні школи починають втрачати своє значення. Як зазначав дослідник історії педагогіки епохи Відродження Б. Год, „Найбільш підготовленими до сприйняття ренесансного гуманізму виявилися Україна, Литва і Білорусія, які входили до складу Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої” [1, с.51]. У той час при монастирях і церквах зосереджувалися освічені люди, діяли елементарні школи та почали утворюватися греко-слов’яно-латинські навчальні заклади. Даний тип школи став визначальним у розвитку освіти на східно-слов’янських землях упродовж тривалого часу.

У другій половині ХVІІ ст. на російському освітньому просторі визначилися чотири основні підходи до навчання і виховання: латинофільський, візантійсько-руський, слов’яно-греко-латинський і старообрядно-начотницький. Саме в цей період у Росії з’являються перші школи підвищеної освіти як наслідок західного впливу. Як стверджував Є. Прилєжаєв – один із дослідників історії освіти ХІХ ст., у Слов’яно-греко-латинській академії, новгородській школі митрополита Іова та школі Димитрія Ростовського почала формуватися російська система освіти [5, с. 405]. Провідна роль у цьому процесі належить вихованцям Києво-Могилянської колегії, таким її представникам як: Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Данило Туптало.

Інтерес до спадщини останього – відомого церковного діяча, мислителя, поета, проповідника не згасає більше ста років. Його етичне вчення осмислювали В. Нічик і С. Йосипенко; літературну спадщину вивчали – Л. Андреєв, Є. Болховітінов, І. Голеніщев-Кутузов, М. Грушевський та інші; діяльність у контексті культури – Д. Антонович, М. Драгоманов, І. Крип’якевич, В. Литвинов, Я. Стратій. Спеціальних досліджень педагогічної і просвітницької діяльності Д. Туптала майже не існує. Окремі аспекти розглядалися у роботах Е. Дніпрова, архиепіскопа Антонія та І. Огієнка.

Д. Туптало залишив багату спадщину у різних галузях гуманітарної науки. Про це свідчить бібліографія його наукових праць: догматичні твори: „Дослід над розкольничою бринською вірою”, „Зерцало Православного исповедания”, „Рассуждение о Образе Божии и подобии в человеце”; духовно-моральні: „Апология в утешении печали”, „Алфавит духовний, или Увещания по письменам алфавитным начинаемые” , близько ста проповідей; історичні: „Жития святых”, „Літопис, або Збірний хронограф”, „Руно орошенное”, „Діарій”; поетичні: духовні драми „Рождествеская драма”, „Ростовскоє дійство”, „Успінська драма”, „Грішник кающійся”, „Димитрієвська драма”, „Есфір і Агасфер”, „Великодня драма” та вірші, у яких абстрактно-християнські мотиви поєднуються з осмисленням соціальних проблем.

У ростовській єпархії митрополита Димитрія вразило моральне здичавіння і темнота не лише простого народу, а й самого духовенства. Невігластво було породженням того, що „ ...иереи глупы, а люди неразумны…”[2, с. 226]. У першому своєму зверненні до пастви митрополит проголосив: „Я прийшов до вас не собі догоджати, але навчати непорядних, потішати слабодухих, заступатися за немічних, добрих любити, злих милостиво карати, старатися про користь для всіх, шукати для всіх спасіння, за всіх молитися.”[3, с. 104]

Відомо, що стараннями митрополита Димитрія у його резиденції для загальної користі 1702 року була відкрита школа, яка за принципом організації і змістом навчання віддзеркалювала традиції Києво-Могилянської колегії, що сформувалися під впливом єзуїтського освітнього руху.

Митрополит Димитрій як духовний учитель навчав, проповідував, наставляв і сповідував. Найулюбленішою темою його проповідей була: „Любов вища над усе!” Вона переважала і в діяльності ростовської школи, де панував батьківський, родинний дух, м’який і вимогливий водночас, дух гри, радості та максимальної свободи. Школа Димитрія Ростовського жила на кошти отримані за продаж хутра з архієрейської скарбниці. Її троє учителів-студентів із Києва отримували платню. За власний кошт митрополит придбав підручники, карти та два глобуси. Ідея Я.А. Коменського – „усіх учити та всьому”, як одна з основних ідей гуманізму, збігалася із прагненнями просвітителя. Димитрій Ростовський був добре знайомий із працями Я.А. Коменського й мав у власній бібліотеці деякі з його творів. Серед двохсот учнів – більшість були дітьми духовенства, школу відвідували й представники інших груп населення, які навчалися безкоштовно. Як заохочення за навчання учням видавали постійну грошову допомогу – „по деньге в день нищим которые учитися будут русской грамоте” – і „по две деньги на день” – учням, які вивчали грецьку і латинську мови [7, с. 328-329]. Заохочували учнів і до розвитку творчих здібностей. Учень, який краще за усіх написав твір, прирівнювався до кедра ліванського, другий – до кипариса, третій – до фініка, а для всіх інших – напучення на майбутнє: „Аще кто от вас на высшее место не пересадится, будет простою ракитою или горькою осиною” [2, с. 226]. У школі запроваджувався принцип змагальності у навчанні. Такий досвід мав місце у Києвській братській школі та поширювався і в ростовській. Щотижневе шкільне урочисте гасло „Здрастуй, новий імператор!” супроводжувало найкращого учня .

Шкільний курс розрахований на три роки, був „граматичним”, де засвоювали російську, грецьку, латинську мови та риторику. Читанню вчилися на молитвах, вивчали церковний спів по нотах. Цінувалася там і грецька мова, як „начало есть и источник всему любомудрию… от того во вся премудрая учения во вся языки произыдоша…”. Не в меншій пошані була й латинська, бо навіть кращий клас називали латинським, а за ним ішов клас грецький. Латина у школі викладалася на такому рівні, що учні писали на ній вірші, вільно проголошували промови та читали складене Димитрієм тлумачення на книгу „Буття” [4, с. 262]. До мовознавчих текстів для перекладу включали матеріали й на світську проблематику: „Градоначальник в Ростове – воєвода. Преступников в России ссылают в Сибирь. Пресветлейший взял Азов, возьмет и Ригу” [2, с. 226].

Тогочасні засади шкільництва були спрямовані не лише на навчання, але й на релігійне і моральне виховання. Близьким Димитрію було вчення Дж. Локка, який вважав, що душа людини „чиста дошка”, на яку можна впливати вихованням. Подібний вислів ми знаходимо і в творах митрополита Ростовського: „Мала дитина – подібна до дошки, виготовленої для картини: який образ намалює на ній митець, добрий образ чи поганий, святий чи грішний, янгола чи біса, – такий назавжди і залишається…” [6, с. 116]. До системи виховання включалися діалоги, організовувалися вистави, які пропагували необхідність освіти, піднімали церковні проблеми. З нагоди різних подій державного, релігійного та місцевого характеру учнями та вчителями готувалися публічно-звичаєві вистави. У ростовській школі однією з перших була поставлена „Різдв’яна драма”, автором якої вважають митрополита Димитрія. До репертуару включали й польських авторів. А з нагоди іменин митрополита підготували п’єсу вчителя російської мови Е. Морогіна „Вінець Димитрію”[4, с. 262]. Дітей залучали і до малювання декорацій та підготовки костюмів. Як бачимо театральні вистави, спів і музика сприяли естетичному вихованню учнів.

Сімейний дух, який панував у ростовській школі, ефективні способи навчання сприяли збільшенню кількості учнів ростовської школи. Проте, політика Петра І, спрямована на утиск церкви, на обмеження її майнових прав привела до того, що у 1705 році на утримання школи не було коштів і її закрили. З цього приводу Димитрій писав новгородському митрополиту Іову: „ ...завів був грецько-латинську школу. Учні повчилися років зо два й більше, і вже почали були добре розуміти граматику... Годуючий нас розгнівався, ніби забагато витрачається на школу й на учнів, і відняли все, чим би мав годуватися Архієрейський Дім...” [3, с. 111]. Усвідомлюючи неминучість закриття школи, у своїй незакінченій праці „Келейний літописець” Димитрій залишив „ ... чадцям моїм люб’язним ...” настанову продовжувати навчання через вивчення вітхозавітної історії [4, с. 263].

Як підсумок відзначимо, що ідеї гуманістичної педагогіки були тісно переплетені з традиційними для того часу ідеями християнської моралі та стали вагомим фактором розбудови російського освітнього простору. Ростовська школа митрополита Димитрія наслідувала київські освітні традиції. Вона вважалася своєрідним ланцюгом між давньоруськими училищами і петровськими школами.

Література:

1. Год Б. В. Україна, Росія, Білорусія: культурно-освітні зв’язки ХVІ-ХVІІ ст. // Слов’янський збірник.– вип. 4. – 2004. – С. 50-59.

2. Жизнеописание достопамятных людей земли русской Х-ХХ вв.: Сб. / Сост. С.С. Бычков. – М.: Московский рабочий, 1982. – 345 с.

3. Митрополит Іларіон. Святий Димитрій Туптало. Його життя й праця: Історико-літературна монографія. – Вінніпег: Віра й культура, 1960. – 214 с.

4. Очерки истории школы и педагогической мысли народов СССР с древнейших времен до конца ХVП в. / Отв. ред. Э.Д. Днепров. – М.: Педагогика, 1989. – 479 с.

5. Прилежаев Е.М. Школьное дело в России до Петра Великого и в начале ХУШ в. // Странник. – 1881. – № 1-3. – С. 405

6. Сірополко С. Історія освіти в Україні. – К.: Наукова думка – 912 с.

7. Шляпкин И.А. Св. Димитрий Ростовский и его время ( 1651-1709 гг.). – СПб., 1891. – С. 385.