Секція „Філософія”,

Підсекція № 4

Козаченко Світлана Миколаївна

Хмельницький національний університет

Діалектика індивідуального і соціального в моралі.

Сучасний світ складається з різних суспільств, культур, звичаїв, норм і правил. Люди, народжуючись в певних умовах, спочатку приймають ці норми і правила як даність, а потім вільно чи невільно несуть на собі відбиток цих моральних культур. Своєрідність сучасності полягає в тому, що вона потребує таких ціннісних орієнтирів, які б забезпечували тверде підґрунтя духовної культури. В наш час руйнуються традиції, нівелюються цінності, якими людство керувалось на протязі всієї історії.

Золотухіна-Аболіна відмічає, що в ХХ ст. універсальною стала ідея цінності індивіда, особистості, її прав і можливостей. Ця ідея витіснила суспільно-колективістську орієнтацію, типову в моральному житті більшості народів, гіпертрофувала інтереси індивіда, призвела до моральних та психологічних потрясінь в нашому житті[1,с.432].

Протиставляти суспільне та індивідуальне не має сенсу. Протягом століть в етиці в різній формі, з різною мірою глибини і драматизму обговорюється питання про те, яким чином одиничний природний індивід розгортає себе як суспільну істоту, свої претензії на індивідуальне щастя поєднує з родовими обов’язками [2,с.46].

Можливість проектувати власну „лінію поведінки” людина отримала, користуючись світоглядними уявленнями про сенс життя, ідеал, щастя, що склалися в суспільстві. Навіть соціальні перешкоди, що виникали на шляху індивідуальною життя, стимулювали розвиток особистості як суб’єкта моралі.

Урізноманітнення індивідуального буття, соціального досвіду у формах його індивідуального здійснення виступають важливим фактором прогресу. Досвід соціального, втілюючись у індивідуальне буття, збагачується в процесі зворотної трансляції (від індивіда до суспільства) і, викристалізовуючись у загальноприйняті форми діяльності, в свою чергу, стає джерелом нових надбань в індивідуальному розвитку. Саме цей рух (від соціального до індивідуального і від індивідуального до соціального) сприяє виникненню в суспільному житті певної духовної сфери, духовної культури як особливої системи цінностей. З наявністю в суспільстві духовної культури як системи цінностей пов’язане виникнення ціннісного ставлення до особистісного змісту індивіда. В свою чергу в особистісному змісті людини, тобто в індивідуальному бутті соціального, поступово формується власна система цінностей, яка виступає регулятором, орієнтиром індивідуальної поведінки.

Історія моральності демонструє процес становлення індивідуального як цінного і домінуючого в моралі. Але завжди особистісно-індивідуальне органічно вписано в базову соціальну структуру і культурну парадигму свого часу. Перший в історії етики мораліст-просвітитель Сократ своєю смертю обстоює право людини мати власні переконання і одночасно, визначаючи необхідність підкорення законам суспільства (навіть неправильним), доводить, що ці переконання повинні слугувати загальному благу. Ідея врятування душі – домінуюча в свідомості і поведінці людини епохи Середньовіччя – конструювала суспільну та індивідуальну моральну свідомість: добро – це життя за божим словом, це прийняття будь-яких випробувань, страждань заради спокути гріхів, смиренність – найголовніша доброчесність, зло – це гордість, себелюбство, жага земного щастя. Навіть буржуазний індивідуалізм ґрунтувався на раціоналізмі як світоглядному принципі і стимулювався розвитком товарних відносин, що звільнились від оков феодальної влади і релігійних забобонів.

Сучасний світ не має абсолютного фундаменту, спільної духовної та соціальної субстанції, яка б визначала його обличчя в цілому. Так, інститути, цінності, чесноти, різноманітні знання, смаки і т.п. не мають опори в вищих сферах буття, в переживанні священного, в існуванні Абсолюту, з вимогами якого ми узгоджуємо власні думки, вчинки. Істинність знання, краса твору мистецтва, справедливість конституції, добра воля людини вже не мають спільного коріння в одній субстанції. Всі вони можуть засновуватись на своїх власних принципах. Тому Макс Вебер назвав сучасний світ по суті політеїстичним, в якому кожна сфера має власне божество.

Сучасна моральність ґрунтується на свободі як первинній цінності, цінності, яка не є субстанцією, а швидше – відсутністю субстанції. (Протилежний приклад: Бог, на якому був заснований весь християнський світ, є абсолютною субстанцією і абсолютною цінністю, джерелом будь-якої істини, справедливості, порядності краси). Сартр образно сказав, що нас вкидають у свободу, тобто в ніщо, в сітку можливостей, без певного призначення, яке в до-сучасному світі соціально визначалося від народження. Ми відповідальні за наш моральний характер і за наш характер в цілому, тому що він формується не на безсумнівних речах. Сучасні люди на суд розуму виносять традиційні цінності, чесноти, звичаї, які не витримують цього суду. З однаковим успіхом можна довести як істинність, так і хибність всіх цінностей, конкретних норм і конкретних етичних суджень. „В якомусь місці треба перестати ставити запитання, хоча б одну цінність треба визнати безумовною, якщо ми хочемо досягти твердого підґрунтя і почати будувати нову етику із старого каміння...”[4, с.30].

Роль такого основоположного принципу не може виконувати ніяка конкретна норма, цінність чи моральне переконання, а тільки особистість, котра самовизначаючись наповнює себе етичним змістом. „Етика ...розробляє свого роду культуру меж – тверезу й зосереджену культуру свідомого самовизначення людського суб’єкта” [3, с.28]. В логіку сучасності, як зауважує А.Хеллер, добре вписується уявлення про те, що єдине вільне обмеження особистості є обмеження, що приймається самим собою [4, ст.3]. Щоб такі обмеження, що визнаються різними людьми, мали спільну основу, кожна особистість має в першу чергу, як пропонував К’єркегор, вибрати себе як моральну особистість. Індивід не вибирає доброту чи чесність, він не вибирає якусь чесноту чи цінність, він вибирає себе як добру, чесну людину. Моральні цінності доводять свою значущість і правильність не раціональними спекуляціями, а самим існуванням порядних і чесних людей. Сократ доводив тезу про те, що краще перетерпіти зло, ніж спричинити його. Але в той же час він добре розумів, що протилежне твердження також можна довести переконливими аргументами. Безсумнівним залишається те, що для Сократа, тобто для порядної і чесної людини, ця теза залишається істинною. І для будь-якої людини, що обрала себе як порядну і добру, теза Сократа буде істинною, і теоретично, і практично. Людина обрала себе як моральну безсумнівність в тій мірі, в якій обрала себе доброю людиною. На цьому тільки й може ґрунтуватися моральний критерій розрізнення між добром і злом.

Таким чином, ціннісна увага сучасного суспільства до індивідуальності, що зумовлена „полікритеріальністю” цінностей духовних і соціальних, є результатом об’єктивного розвитку. Історія змінила погляд на роль особистості в духовній культурі. В традиційній етиці обґрунтовувалось існування моральних вимог, ідеалів, принципів, заохочувалось прагнення індивіда інтериоризувати їх задля самовдосконалення. Етика сучасності засновується на етиці особистості, де безсумнівністю має визнаватись існування порядної людини, а цінності набувають сенсу тому, що їх обирає і тим самим відповідає за свій вибір індивід.

Література

1. Золотухина-Аболина Е.В. Современная этика: истоки и проблемы. – Ростов н/Дону: «Март», 2000. – С.431. – 440.

2. Левицька О.І. Моральний розвиток особи. – К.: Політ-во. України, 1990. – С.27-54.

3. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 2000. – С.15-28.

4. А.Хеллер «Два столпа современной этики»//Вопросы философии №3. – 2004. – С.28-36.