Секція “Політологія”

підсекція № 2

Северинюк В. М.

Гуманітарний університет “ЗІДМУ”

(м. Запоріжжя)

Конфліктологічна складова теорії політичної поведінки

У сучасній політологічній літературі для характеристики різноманітних виявів політичної суб’єктності вживається чимало наукових понять, термінів-словосполук, назви яких починаються з прикметників “політична”, ”політичний”, “політичне”: політична діяльність, участь (неучасть, антиучасть), активність (пасивність), функціонування (дисфункціонування), мобільність (іммобільність), апатія, відчуження, абсентеїзм, нігілізм тощо. Усі ці терміни вказують на певні рівні і типи політичної поведінки. Саме категорія політичної поведінки стосовно вищезазначених понять є за змістом найширшою, родовою, інтеграційною. Вона надає їм єдиного теоретико-методологічного й функціонального смислу, утворюючи терміносистему, що характеризує численні реакції інституціональних й неінституціональних політичних суб’єктів (індивідів, суспільних груп, спільнот, організаційних об’єднань) на функціонування політичної системи, сукупність рівнів, станів, типів і форм суб’єкт-об’єктних взаємодій у сфері політики.

Категорію політичної поведінки, безумовно, слід вважати однією з фундаментальних політологічних категорій, якій належить роль важливого методологічного засобу в дослідженні найсуттєвіших явищ суспільно-політичного життя поряд з такими поняттями, як: “політична система суспільства”, “політична влада”, “політична культура”, “політична соціалізація”, “політичний порядок”, “політичний процес” та ін.

Основи дослідження політичної поведінки були закладені представниками біхевіористичного (поведінкового) напряму в політології, що набув надзвичайного розвитку в 50–60-х роках XX ст. насамперед у США. Своєю появою політичний біхевіоризм завдячує досягненням психологічної науки, предметом якої у першій чверті XX ст. стало, зокрема, вивченням поведінки людини як цілісного явища, сукупності психофізіологічних реакцій на впливи (стимули) зовнішнього середовища. Стосовно політологічних досліджень, то використання біхевіористичних методик для аналізу політики сформувало у послідовників цього напряму переконання, що суспільне життя має перш за все індивідуальний вимір, а уявлення про групові соціально-політичні феномени можна вивести з узагальнення поведінки окремих індивідів, поєднаних внутрішньогруповими зв’язками.

Класичний біхевіоризм у політичній науці був надзвичайно залежним від позитивістської методології, що зобов’язує суспільствознавців максимальну увагу концентрувати на узагальненні емпіричного матеріалу, аналізові “чистих фактів життя”, звільнитися від впливу “абстрактних” філософсько-етичних й ідеологічних проблем і тим самим убезпечити свої праці від недостовірних висновків з приводу “закономірностей суспільного розвитку”, які, на думку позитивістів, мають імовірнісний, а отже, строго кажучи, ненауковий характер.

Однак недооцінка проблем політичних цінностей, питань, пов’язаних з вивченням перспектив суспільних змін, зосередженість на аспектах стабільності й констатації фактів виявили слабкі сторони політичного біхевіоризму. Зокрема, його методика і результати майже не враховували ситуації суспільних криз, причин зародження, перебігу та шляхів подолання політичних конфліктів. Але саме в подібних ситуаціях політичні проблеми тягнуть за собою необхідність прийняття рішень стосовно цілей, меж і смислу політики, коли різко видозмінюється і стає більш рельєфною поведінка політичних суб’єктів, раптово втрачають сенс одні та виникають інші форми взаємодії, загострюються поняття політичної етики і політичної доцільності, модернізуються суспільні цінності, формуються нові ідеали, або ж навпаки беруть гору консервативні, традиціоналістські ідеї.

З кінця 1960-х років, дякуючи зусиллям розробників методу системного аналізу в політології – Т. Парсонсу, Р. Мертону, Д. Істону, почало помітно слабшати надмірне захоплення біхевіористів “математизацією” суспільних процесів. У наукових колах з’явилось поняття постбіхевіоризму. Його головна ідея полягала у відновленні в політологічних дослідженнях престижу і ролі теоретичних узагальнень і висновків, в усвідомленні необхідності аналізувати політику як системний утвір, у якому важливе місце належить соціокультурним, політично-ціннісним чинникам. Та попри це залишалася незмінною провідна тенденція біхевіоризму – аналізувати явища політичної поведінки переважно як проблему електоральної політичної участі громадян.

Індивідуалізм властивий і так званому “необіхевіоризму”. Його представники (Б. Скінер та ін.) вбачають природу соціальних і політичних конфліктів лише в суперечностях між особистістю і соціальним середовищем, в суто індивідуальних поведінкових реакціях на несприятливі зовнішні впливи. Звідси робиться висновок про можливість запобігання суспільних конфліктів шляхом штучного, за допомогою спеціальних технологій, виховання в членів соціуму індивідуальної “автоматично правильної поведінки”. Її передумовою має бути “раціональне мислення” громадян, що формує постійну готовність особи дбати про колективні інтереси, строго дотримуватися встановлених дисциплінарних норм тощо. Подібні теоретичні настанови за, здавалося б, привабливою ідеєю суспільної солідарності приховують спробу обґрунтувати доцільність методів маніпулювання свідомістю людини замість того, аби шукати дійсні причини суспільних конфліктів, засоби їх попередження та розв’язання.

У той час як у політичній науці набирав сили біхевіористичний напрям, зароджувалася й теорія конфліктів. На середину XX ст. конфліктологія стала одним з найважливіших розділів західної теоретичної й прикладної політології. Особливого поширення набули концепції: “загальної теорії конфлікту” (К. Боулдінг), “позитивно-функціонального конфлікту” (Л. Козер), “конфліктної моделі суспільства” (А. Дарендорф), “теорія принципових переговорів” (Дж. Бертон, Р. Даль, Р. Фішер) та ін.

Було подолано обмеженість традиційного розуміння конфлікту як взаємодії між суб’єктами політики, побудованій виключно на застосуванні сили для досягнення перемоги над суперником. Основна теза сучасної конфліктології базується на тому, що конфлікт не обов’язково є суспільно деструктивним та однозначно шкідливим за своїми наслідками для його учасників. Випливаючи з протилежності інтересів, конфлікти, за умови їх конструктивного розв’язання, здатні впорядковувати політичний процес, народжувати нову якість суспільного життя. При наявності спільних рис у своїй структурі (умови виникнення, учасники, інтереси сторін, інтенсивність, методи розв’язання, наслідки тощо) конфлікти протікають у різних формах, що вказують на їхній характер. Американський політичний соціолог А. Раппопорт виділив три основні “моделі” конфліктів: 1) боротьба (сутичка); 2) суперечка (дебати); 3) гра (маневр).

Теорія конфліктів відкрила нові можливості у вивченні проблем політичної поведінки, з’явилися додаткові методологічні підстави для класифікації поведінкових явищ, визначення їхніх типів і форм. Загалом можна погодитися з тезою, що головною підставою типологізації політичної поведінки є характер відносин, що складаються між суб’єктами політики. Але невірно зводити всю сукупність таких відносини лише до певного типу (моделі) конфлікту. Подібний підхід формує надто вузький погляд на поняття політичної поведінки, не дає змоги класифікувати її за такими критеріями, як: рівень самостійності, усвідомленості, публічності, відповідності основним цінностям політичної системи тощо. Він недостатньо враховує ту обставину, що явище політичної поведінки охоплює не лише динамічні, а й статичні і навіть перехідні (невизначені, латентні) стани суб’єкта. Як інтеграційна наукова категорія поняття “політична поведінка” дає змогу розкрити особливості взаємодій, у тому числі крізь призму конфліктології, на різних рівнях політичної суб’єктності – політичної діяльності, участі, відчуження. На наш погляд, конфліктологія має бути визначена як частина загальної теорії політичної поведінки. (Синонімічною назвою такої теорії може бути термін “системний біхевіоризм”). Адже якими б за природою не були політичні конфлікти і як би вони не протікали, усі вони лежать в руслі політичної поведінки. Конфліктологія пояснює насамперед механізм протидії в політиці групових й індивідуальних інтересів, надає можливість передбачити наслідки певних типів суб’єктної політичної поведінки.

Довідка про автора:

Северинюк Валентин Матвійович

кандидат історичних наук, доцент

місце роботи: Гуманітарний університет „Запорізький інститут

державного та муніципального управління”,

кафедра гуманітарних дисциплін

адреса: 69002, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 70-б

телефон: 8-050-298-07-92