Винокуров О.В., студент 3-го курс юридичного

факультету Національної академії

державної податкової служби України

Корупція як соціальне і правове явище

Корупція є однією з найактуальніших проблем сучасності. В останні роки в Україні у сфері протидії корупції зроблено багато значних заходів — прийнято спеціальний антикорупційний закон та низку інших законодавчих актів антикорупційного спрямування, схвалено Концепцію боротьби з корупцією, розроблено спеціальну антикорупційну програму, на політичному рівні проголошено курс на посилення протидії цьому злу [1, с.18]. Однак здійснені заходи не призвели до відчутних позитивних результатів у праві протидії корупції.

У Законі України „Про боротьбу з корупцією” під корупцією розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг [2, с.3]. Що стосується суті самої корупції, то її визначає низка моментів: по-перше, корупція розглядається як діяльність; по-друге, така діяльність пов’язується з протиправним використанням службових повноважень; по-третє, сфера цієї діяльності обмежується сферою державного управління; по-четверте, її відзначає чітко визначена корислива (матеріальна) спрямованість. Але слід погодитись із тими вченими і практиками, які вважають передбачене у Законі України „Про боротьбу з корупцією” поняття „корупція” не зовсім вдалим . Зовсім інше відображення це поняття знаходить у Концепції боротьби з корупцією на1998-2005 роки, затвердженій указом Президента країни від 24 квітня 1998 року №367/98. У ній сказано, що у правовому відношенні корупція становить сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю корупційних діянь, інших правопорушень (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушення етики поведінки посадових осіб, пов’язаних із вчиненням цих діянь [3, с.23].

Найнебезпечнішу групу корупційних правопорушень утворюють діяння, які закон визнає злочинними. Аналіз чинного кримінального законодавства дозволяє класифікувати всі корупційні злочини на безумовно корупційні і умовно корупційні. Безумовно корупційними злочинами є суспільно небезпечні діяння, всі ознаки яких, що вказують на їх корупційний характер, зазначені в законі чи за необхідності випливають з його змісту. До другої категорії відносяться так звані умовно корупційні злочини, до складу яких відносяться злочини, вчинення яких не завжди супроводжується ознакою корупційності – в одних випадках вони мають корупційний характер, в інших – ні. До останньої групи належать, зокрема: перешкоджання здійсненню виборчого права (стаття 159 КК України), порушення законодавства про референдум (стаття 160 КК України) та інші. За умови вчинення таких злочинів посадовою особою і переслідування корисливого мотиву є всі підстави визнавати їх корупційними [4, с.32].

Якщо брати до уваги механізм корумпованих відносин, то корупційні діяння можна розділити на три основні групи:

1) діяння, пов’язані з використанням особою, уповноваженою на виконання функцій держави, влади або службових повноважень для незаконного одержання нею грошей, матеріальних цінностей, послуг і переваг матеріального характеру;

2) діяння, які пов’язані з незаконним заволодінням службовою особою з використанням службового становища чужим майном (у більшості випадків державним або комунальним);

3) діяння, які вчиняє особа, уповноважена на виконання функцій держави, з використанням наданої їй влади або службових повноважень для задоволення особистих, у тому числі корисливих, вузько групових, корпоративних інтересів, інтересів третіх осіб, не пов’язані з одержанням матеріальної вигоди і з незаконним заволодінням чужим майном [5, с.28].

У Кримінальному Кодексі України немає статті, яка передбачала б відповідальність за корупцію, однак це не означає, що корупційні діяння не підлягають під дію кримінального закону. Кримінальний Кодекс містить склади злочинів, перш за все у сфері службової діяльності, що передбачають відповідальність за діяння, які охоплюються поняттям „корупція” [6, с.110].

Привертає увагу те, що іншим шляхом пішли законодавці іноземних держав. Зокрема, у Киргизтані корупція визнана самостійним складом посадового злочину . Здається, що такий підхід не зовсім вірний, оскільки термін „корупція” не кримінально-правовий, а кримінологічний та соціально-політичний, і запроваджений кримінологами для визначення низки складів злочинів і правопорушень, які підпадають під ознаки даного поняття.

У Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 рр., виділяючи хабарництво як одну з форм (видів) корупційних діянь, не було враховано те, що згідно з чинним КК України хабарництво вчиняється у сфері службової діяльності, тобто не лише у галузі публічної влади, а й у сфері здійснення організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків на підприємствах, в установах або організаціях незалежно від форм власності [7,с.117-118].

З метою усунення цього протиріччя доцільно було б внести зміни до чинного КК, а саме включити статтю, яка передбачала б відповідальність за вчинення корупційного підкупу, тобто „хабарництво” у сфері здійснення організаційно-розпорядчих функцій на підприємствах, в установах незалежно від форм власності. Відповідальність за вище зазначений підкуп, зокрема, встановлена у КК Російської Федерації (ст.204 КК РФ). У такому разі поняття „хабарництво” буде повністю охоплюватись поняттям „корупція”.

Розглядаючи далі проблему реформування антикорупційного законодавства, слід звернути увагу на законодавче визначення суб’єкта корупції. Для того, щоб це поняття вичерпно охоплювало всіх осіб, які можуть брати участь у вчиненні корупційних злочинів, пропонується додати до статті 2 Закону України „Про боротьбу з корупцією” наступне визначення суб’єкта корупції: це посадова особа, а також особа державної сфери управління, уповноважена на виконання функцій держави. Це – керівники банків, підприємств та організацій усіх форм власності, державні службовці, працівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, працівники ОВС, прокуратури, СБУ, слідчі, судді; працівники контролюючих органів; працівники митної служби ; військовослужбовці, політичні діячі.

Зважаючи на те, що боротьба з корупцією є одним із основних напрямів державної діяльності, потрібно обов’язково підвищити міру покарання за корисливі злочини, як це зроблено в інших країнах. Порівнявши, зокрема, санкції за одержання хабара за КК 2001р. (ч.1 ст.368) і КК 1960 р. (ч.1 ст.168), побачимо, що у новому КК санкція значно менша.

Отже, недосконалість та протиріччя в законодавстві щодо боротьби з корупцією не дають нині можливості на державному рівні здійснювати вплив на подолання корупції. Високий рівень корумпованості чиновників від влади, їх згуртованість мають здобути адекватне відображення і в розробці законів, інших нормативно-правових актів, які не тільки оберігатимуть наше суспільство від корупції, а й допомагатимуть правоохоронним органам в боротьбі з нею. І тоді питання, чому даємо і беремо, стояти не буде [8, с.10-12].

Зараз Міністерством юстиції України розробляється велика кількість нормативно-правових актів, покликаних „залікувати” вищезазначені прогалини в законодавстві. Окремо слід наголосити на такому важливому документі, як проект Указу Президента України „Про концепцію подолання корупції в Україні „На шляху доброчесності”, який 15 червня був схвалених Кабміном. Положення даного документа дозволяють чітко визначити зміст діяльності держави на найближчий період в аспекті подолання корупції, і хотілося б сподіватись, що Концепція найближчим часом буде подана на розгляд Глави держави [9, с.7].

Окрім цього, звичайно ж, система антикорупційної діяльності включає в себе комплекс заходів політичного, економічного, соціального, організаційно-правового характеру, спрямованих на випередження появи передумов для вчинення корупційних злочинів, їх послаблення, нейтралізацію та усунення[10, с.18].

Література

1. Кальман О.Г. Взаємозв’язок організованої злочинності і корупції у сфері економіки // Вісник Академії правових наук України, 1997. - №4. - С.18.

2. Закон України „Про боротьбу з корупцією” // ВВР України, 1995. -№ 34.-С.3.

3. Камлик М.І., Невмержицький Є.В. Корупція в Україні. – К.: Знання, КОО, 1998. - С.23.

4. Мельник М.І. корупційні злочини: сутність і поняття // Право України, 2000. - № 11. - С.32.

5. Мельник М.І. Корупція: проблеми визначення сутності і поняття // Вісник Академії правових наук України, 1999. - №3 - С.28.

6. В.Чепелюк. Корупція та хабарництво: проблеми співвідношення понять // Право України, 2004. - № 10. - С.110.

7. М.Хавронюк. Кримінальна відповідальність за хабарництво: європейський досвід // Право України, 2005. - №6. - С.117-118.

8. Галкін О. Антикорупційне законодавство потребує кардинальних змін // Прокуратура. Людина. Держава. – Київ, 2005. – №8 (50). - С.10-12.

9. Анищенко А.А. Шляхи реалізації державної антикорупційної політики // Юридичний Вісник України. – 1998. - №6. - С.7.

10. Камлик М.І., Невмержицький Є.В. Про результати дослідження проблем, що пов’язані з протидією корупції в Україні // Боротьба зорганізованою злочинністю (теорія і практика), 1999. - №2. - С.18.