История / 4. Этнография

Кисельова І. Ю.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Трансформація ставлення українців до відьом

Трансформація традиційних міфологічних вірувань та уявлень українців розпочалася ще за радянської доби разом із руйнуванням основ традиційного селянського способу життя і зі зміною духовної культури етносу загалом. Багато образів, зокрема вовкулаки, чаклуна, перелесника, водяника, лісовика, зникли взагалі. Та деякі міфологічні персонажі трансформувалися. Зокрема, це істоти суто людського походження та створіння, що існують безпосередньо поруч із людиною і є частиною її повсякденного життя — знахар, відьма, «ходячий» небіжчик та домовик [2].

Мета роботи: простежити, як змінювалося ставлення українців до відьом.

Ярлик «відьма» могли приклеїти й жінки, й до чоловіка. Не було чіткого стереотипу особи, яку могли вважати відьмою. Але зазвичай репутацію відьми отримували, якщо людина полюбляла сварки, а після чергової сварки з тим, кому адресували прокльони, ставалося лихо. Тож відьму пов’язували з насланням хвороб, каліцтв, смертей, неврожаїв тощо. Хоча поширеними були й магічні практики для корисної мети чи лікування — проте осіб, які ними займалися, називали знахарями, «бабами», ворожбитами, чарівниками тощо [5].

Але в народних оповіданнях відьма — це найчастіше сусідка чи родичка середнього віку, переважно заміжня чи вдова (порівняно з Росією, скандинавськими країнами, де серед звинувачених у відьомстві кількість чоловіків переважала кількість жінок). Жодного разу не звинувачувалася чиясь дочка, тобто, можна припустити, що на українських теренах звинувачення не висувались проти дівчат, тобто відьма — стара, або, принаймні, середнього віку [1]. Жінки більше за чоловіків були заінтересовані в знаннях для повсякденного життя: вилікувати дитину і худобу, вчасно посіяти й посадити [3].

Якщо розглядати природу відьом, слід звернутися до праці «Украинская ведьма» Оксани Кісь. Авторка підкреслює двоїсту природу відьми: її одночасну належність до двох світів — людського (реальна особа з селища) і потойбічного. Також відьом розрізняли за засобами надбання надприродних здібностей. Якщо жінка успадковувала здібності від когось з близьких, таку називали «родимою», якщо ж навчилася в нечистого й укладала з ним угоду на шкоду людям, таку називали «навченою» («вченою», «робленою»), і ставлення до неї було гіршим. Хоча К. Диса пише, що в історичній літературі магічна діяльність класифікувалася як «відьомство» (магічні здібності, зазвичай успадковані, використовувані винятково на лихо — «зачаровувати», «зурочувати») і «чарівництво» (ширше коло магічних практик, яким вчаться і які можна застосовувати й для добрих справ) [3].

Щодо звинувачень: в Україні, як і в Західній Європі, звинувачення часто було результатом давнього конфлікту з сусідами. Особливістю свідчень проти звинуваченого у відьомстві було перш за все те, що вони передавали не стільки побачене, скільки почуте, а отже, звинуватити можна було навіть на підставі звичайних пліток. Випадкові розмови на вулиці, в церкві, в шинку могли серйозно підірвати репутацію будь-кого і «створити відьму». З іншого боку, досить легко таку справу можна було спрямувати проти позивача, звинувативши його в наклепництві, що траплялось дуже часто. Розпускання пліток могло бути також своєрідним захистом від зачарування — людина, яка вважає, що на неї чи на когось із її родини наслано чари і має щодо когось підозри, розповідає всім про існування в їхньому селищі відьми [1].

Перші ж згадки про суди проти відьом на західноукраїнських землях датуються ІІ пол. ХVI ст. Найбільше відомих документів про переслідування українських відьом походить з міст і містечок Кам’янця-Подільського, Вижви, Олики, Кременця, Дубна. Всі дослідники історії відьомства в Україні — від В. Антоновича і К. Штепи до К. Дисої — погоджуються, що тут переслідування й суди не набули такої поширеності й жорстокості, як у Західній Європі [4].

Головною відмінністю українських судів за чари (яких було значно менше) від західноєвропейських аналогів було покарання не за зв’язок з дияволом, боговідступництво й зраду церкві, а за ту шкоду, яку, як вважалося, зробила підозрювана (наприклад, у сусідської корови зникло молоко). Причому українські суди були значно поблажливіші: страт було менше, часто карали побиттям або штрафами (приблизно 20 тисяч руських жінок покарали за звинуваченням у відьомстві). Складається враження, що судді зазвичай прагнули не довести провину звинуваченої особи, а поновити мир і спокій між сусідами й родичами, які продукували найбільше звинувачень у чарах. Тому звичною була вимога попросити пробачення один в одного, сплатити штраф і більше не турбувати суд. Судів, які завершилися стратою відьом, не більше за десяток (з майже 300 опрацьованих справ). У такому разі оголошували, що за приписами міського права відьму мали б спалити, але судді дозволяли замінити цю страту на «милостиву» смерть «від меча». Серед інших суворих покарань — побиття різками й вигнання з міста [1].

З розвитком суспільства поступово змінювалось і значення відьом та знахарів у житті людей. У часовий проміжок від традиційного суспільства до сучасності (від кінця XIX — початку XX ст. до початку XXI ст.) суттєво змінилися значення понять «знахар», «відьма», «ворожка». Поняття «знахар» стало тотожне «відьмі», його вживають у негативному значенні — людина, що шкодить, на відміну від традиційного суспільства, де знахарі протиставлялися відьмам, бо допомагали людям і діяли від Бога. Наприклад, знахаркою можуть називати жінку, яка відбирає молоко в корів та може перетворюватися на жабу. Зокрема, на Рівненському Поліссі побутують історії про чоловіків і жінок, які «ведьмарували» та «знахаровали», тягли молоко від корів, перетворювалися на жаб та вужів. Повсюдними є історії про те, що такі люди важко вмирали, і треба було розбирати стелю над ними, щоб полегшити відхід душі. Людей, які лікують, називають «шептухами» або просто «бабами».

Проте віра в знахарів, шептух, характерна для сучасної міської культури, що стосується загалом малоосвічених верств суспільства, які довіряють інформації, надрукованій у сумнівних виданнях.

Та найбільш стійкою в українському соціумі залишається віра у відьму. Ще в середині — 2-й половині XX ст., були відьми, що могли перевертатися на кішку, колесо, теля, свиню, козу, черепаху. Вони не хворіли, і в них надто швидко, як для звичайних людей, згортувалася. Літні люди пам’ятають випадки у власних селах, коли відьми важко вмирали, бо не могли передати свої знання, і доводилось на хаті розбирати стелю. Поширеними в Україні були бувальщини про те, як жаба, кіт чи свиня залазять у хлів або хату, господар це бачить і б’є тварину чи відрубує їй ногу, а наступного ранку виявляється, що сусідка, родичка чи «просто якась баба» (чоловік) лежить хвора, з перебитими кінцівками чи «стає кривою». Нині, правда, вже не вірять у те, що вона може літати чи чаклувати, або ж спілкуватися з чортами та «нечистю», красти зірки з неба та росу. Сьогодні відьмою вважають звичайну жінку, можливо, сусідку, родичку чи знайому, яка може вчиняти дії надприродного характеру, спрямовані на шкоду людям. Найчастіше відьма зваблює чужого чоловіка, «накидає» на немовлят хвороби, сварить людей, відбирає молоко у корів [2].

На сьогодні в Україні ставлення до магічних сил досить спокійне. Майже в кожному сучасному селі або у сусідньому є «бабка», яка може визначити, чи «пороблено», відвести «лихе око», дати «приворотне зілля» тощо. Українські жінки не ображаються, коли про них кажуть, що вони відьми. Наприклад, відома київська письменниця Лада Лузіна відкрито всюди оголошує, що вона є відьма, і очолює «Спілку київських відьом». Чоловіки теж захоплюються жінками із «бісиками», вважаючи це за ознаку сексапільності, і охоче говорять, що їх «причарували». Спостерігаємо всесвітнє захоплення молоді Гаррі Поттером, у дитячому видавництві «Веселка» перевидають твір В. Милорадовича «Українська відьма» не як казку, а як «серйозну» публікацію [3].

Детальніше розібрав цю тему усвідомлюємо, що відьма – це не від’ємна частина української культури. В усі часи відьми були: їх не визнавали, ганьбили, жахались, обходили стороною, подавали на них в суд, страчували, але все ж таки вірили в їх надприродні здібності. І хоч не завжди вірили, але чомусь звертались за допомогою у найскрутніших ситуаціях, намагались не афішувати це. В ході розвитку суспільства трансформувалось і ставлення українського народу до відьом та знахарів: від люті та ненависті до поваги та всезагальної потреби в цих людях. Поняття «знахарка» стало тотожне поняттю «відьма». Крім ставлення до них змінюється і саме розуміння їхньої ролі в житті кожного: спочатку вбачали потворну стару жінку (зазвичай), що мала зв'язок із дияволом та робила тільки шкоду, а вже незабаром (в наші часи) починають шанувати їх, звертатися по допомогу вже не приховуючи це, ставати в черги на прийоми і вірити, що ця «бабка» зможе вирішити всі ваші проблеми. Але ні в якому разі не варто забувати, що справжня відьма ніколи не буде викривати свої здібності, брати гроші за допомогу та розголошувати свої таємниці. А ми, українці, як завжди вірили у надприродні сили, так завжди і будемо вірити, хто б що не казав.

1. Адамус Т. Соціальна звинувачених у відьомстві (на матеріалах Правобережної України XVIII ст.) : [Електронний ресурс] / Адамус Т. — Режим доступу : old.pinchukfund.org/storage/students/works/2007/170.doc

2. Буйських Ю. Трансформація міфологічних уявлень українців у сучасному суспільстві : [Електронний ресурс] / Буйських Ю. — Режим доступу : www.ualogos.kiev.ua/text.html?id=1728&number=73&category=6

3. Орлова Т. Українська відьма у віддзеркаленні вітчизняної історіографії : [Електронний ресурс] / Орлова Т. — Режим доступу : http://www.uk.xlibx.com/4istoriya/5932-16-istorichna-panorama-zbirnik-naukovih-statey-chnu-specialnist-istoriya-rik-zasnuvannya-zbirnika-2004-vipusk.php

4. «Цікаві книжки» з Вахтангом Кіпіані : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://tsn.ua/analitika/tsikavi-knizhki-z-vahtangom-kipiani-13.html

5. Ярлик «відьма» могли приклеїти як на жінку, так і на чоловіка : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.pohlyad.com/news/n/51