Серпенінов С. А.

Науковий центр бойового застосування ракетних військ і артилерії Сумського державного університету, м. Суми

Договірне регулювання оплати праці в Україні

Трансформація економіки України на ринкові умови господарювання неможлива без формування відповідних соціально-трудових відносин, важливою складовою яких є відносини в галузі оплати праці.

На сьогодні дана галузь потребує суттєвого реформування, яке б дозволило усунути безліч проблем і недоліків, а саме:

- нераціональність міжгалузевої, міжрегіональної, міжкваліфікаційної диференціації заробітної плати;

- недосконалість нормативно-правової бази регулювання оплати праці, що призводить до порушення прав найманих робітників, зростання обсягів неофіційного працевлаштування, ухилення від сплати податків та відрахувань до фондів соціального страхування;

- неадекватна та недосконала система нарахування премій та надбавок (заробітна плата сьогодні перетворилася у різновид соціальної виплати, не пов’язаної з кількістю, якістю і результатами праці, що руйнує основи розвитку суспільства);

- відсутність чіткого розмежування державного і договірного регулювання оплати праці.

Відсутність концептуально цілісного й науково обгрунтованого механізму договірного регулювання оплати праці в Україні в період трансформації економічних відносин зумовлює необхідність і актуальність обраної теми дослідження.

Становлення договірного регулювання оплати праці в Україні є результатом відмови від централізованої планової економіки, розвиток ринкових відносин, що спричинили появу таких учасників соціально-трудових відносин, як роботодавці, яких представляють господарі підприємств різних форм власності, і наймані працівники. Природнім для трудових відносин між названими суб’єктами є виникнення конфлікту інтересів, основним джерелом якого виступає заробітна плата.

Концептуальні основи примирення, збалансування інтересів роботодавців і найманих працівників викладені в теоріях соціального партнерства і демократизації суспільства. Проведений аналіз теорій і практики соціального партнерства показав, що спочатку укладалися колективні договори, а в процесі осмислення суспільством необхідності об’єднання зусиль найманих працівників для вирішення ширшого кола питань почали з’являтись регіональні, галузеві, генеральні угоди.

Договірне регулювання оплати праці можна визначити як процес взаємодії найманих працівників і роботодавців (їхніх представників), спрямований на вирішення основного соціально-економічного питання з метою запобігання виникнення конфліктів та сприяння сталому розвитку організації, регіону, країни. Тобто механізм договірного регулювання оплати праці дозволяє створити такі умови, коли задовольняються потреби роботодавців у якісній роботі, одержанні прибутків та найманого працівника – гідні умови життєдіяльності.

В умовах лібералізації соціально-трудових відносин, зміни функцій держави в цій сфері договірне регулювання оплати праці набуло статусу пріоритетного напрямку реформування оплати праці. Враховуючи особливості трансформаційного періоду, договірне регулювання оплати праці стало складовою частиною соціальної політики країни: через механізм такого регулювання оплати праці відбувається соціальний захист працюючого населення.

Основою договірного регулювання оплати праці в Україні виступає генеральна угода. Одним із завдань генеральної угоди є захист реальних доходів працюючих. Потенційно договірне регулювання оплати праці на державному рівні має значні важелі впливу на політику оплати праці, які, на жаль, діють недостатньо ефективно.

Галузеві та регіональні угоди також є досить формальними, вони не сприяють поліпшенню соціально-трудових відносин на відповідних рівнях економіки. Практика свідчить, що регіональні угоди поширюються лише на підприємства, які підпорядковані місцевим державним адміністраціям або фінансуються з місцевих бюджетів. Галузеві угоди укладаються, як правило, між Міністерством (Комітетом) промислової політики або іншим органом державного управління та галузевою профспілкою. Лише в деяких галузевих угодах бере участь Союз промисловців та підприємців. Виходячи з цього і у відповідності до норм чинного законодавства, такі угоди поширюються здебільшого на державні, комунальні та акціонерні підприємства, де державна власність становить понад 50%. Таким чином, із системи договірного регулювання оплати праці на регіональному і галузевому рівнях вилучається значна кількість підприємств, власники яких не беруть участі в переговорних процесах.

Хоча колективними договорами, які укладаються на виробничому рівні, охоплено більше 60 відсотків працюючих в Україні, вони лишаються формальним інструментом захисту прав працівників. Навіть на підприємствах, де вони укладаються, договори можуть містити положення, які суперечать нормам чинного законодавства. Деякі колективні договори містять положення згідно до яких мінімальна місячна тарифна ставка (оклад) працівника встановлена на рівні нижчому ніж визначено галузевою угодою, що практично паралізує договірне регулювання оплати праці на відповідному рівні.

Проведене дослідження дає підстави стверджувати, що законодавча та нормативно-правова  база  України з договірного регулювання оплати праці  має безліч недоліків і потребує вдосконалення. Так, наприклад, Законом України “Про оплату праці” дозволяється оплата праці нижче від норм, визначених генеральною та іншими угодами, що руйнує механізм договірного регулювання оплати праці; Закон України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” не містить правових та організаційних механізмів подальшого розв’язання трудових спорів у разі, коли одна або обидві сторони не виконують рішення примирної комісії; Законом України “Про колективні договори і угоди” закріплюється положення про те, що умови колективного договору і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов’язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали, а це певною мірою демотивує підприємців щодо участі в переговорному процесі та інше.

Законодавча недосконалість сприяла тому, що на практиці не відбулося чіткого розмежування державного і договірного регулювання оплати праці, що обмежує можливості впливу кожного механізму на заробітну плату.

Отже, для підвищення ефективності договірного регулювання оплати праці, в першу чергу, потрібно розробити рекомендації по усуненню недоліків нормативно-правової бази. По-друге, вдосконалення потребує договірне регулювання оплати праці на виробничому рівні, а саме: підвищення відповідальності сторін за виконання зобов'язань, вдосконалення системи контролю, наповнення конкретними і обгрунтованими положеннями змісту колективного договору.