Дрожжина С.В.
і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського
Підґрунтям
сучасних міжнародних конфліктів все частіше стають непорозуміння, пов’язані із
пошуком загальних культурних цінностей, моральних ідеалів. Ці конфлікти у
всьому багатоманітті їх проявів гальмують процес демократизації в суспільстві.
Культурна багатоманітність є одним із головних викликів нашої епохи. Про
важливість цієї проблеми говорить і звіт Програми розвитку ООН (PNUD), згідно з
яким біля мільярда осіб, тобто кожен сьомий житель Землі, належить до групи, що
в тій чи іншій формі є жертвою виключення за етнічною, расовою, релігійною або,
більш широко, „культурною” ознакою [1]. Одним із шляхів подолання напруженості
у полікультурних державах та варіантів вдосконалення, активізації процесу демократизації філософами, політологами,
правознавцями пропонується мультикультуралізм, який „розуміється не тільки як
терпимість по відношенню до культурного різноманіття, а й як вимоги
законодавчого визнання прав расових, релігійних і культурних груп” [2].
Розгляду
поняття „мультикультуралізм”, історії його виникнення, еволюції, позитивним та
негативним чинникам впливу на розвиток сучасних полікультурних, фрагментованих
суспільств присвячено широке коло досліджень. Але дослідження вчених йдуть, як правило, за
наступними напрямками: етнічні та мовні проблеми (Антонюк О., Биков О.,
Вардеккер В., Бомешко Е., Бондарук С., Воронов І., Котигоренко В., Саржан С.),
місце мультикультуралізму в освітньо-виховній діяльності (Перотті А., Рагозін
М.). Найбільш широкий дослідницьких спектр такого складного
суспільно-політичного явища, як мультикультуралізм, крізь призму соціальної
філософії представлено в роботах
російського філософа і політолога Малахова В., який розглядає можливість
втілення політики мультикультуралізму в сучасному російському суспільстві,
позитивні та негативні риси такої політики стосовно Росії.
Ронан де
Кодіак у загальному вигляді розглядає багатозначність терміну „мультикультуралізм”,
але дослідження ґрунтується на матеріалах Франції, яка є з точки зору
мультикультуралізму чистою іммігрантською країною, а це не дає повного уявлення
про позитивні і негативні риси мультикультуралізму в державах Східної Європи та
СНД [1]. Вважаючи на те, що мультикультуралізм можна визначити як ідеологію,
політику та соціальний дискурс, що визнає правомірність та цінність культурного
плюралізму, значимість різноманіття культурних форм, можна визначити мету
роботи, що пропонується до уваги, наступним чином: презентація
мультикультуралізму як а) ідеології; б) практичної реальності, політики.
Мета роботи
обумовила вирішення наступних завдань: розглянути мультикультуралізм як теорію,
практику і політику полікультурного суспільства, його моделі, типи, базові
принципи, роль ідентичності у розбудові практичної політики мультикультуралізму
та форми практичної політики, що
враховують культурне розмаїття суспільства. Об’єктом дослідження є
суспільні відносини, процеси, що складають, характеризують, реалізують
полікультурний стан сучасного суспільства. Предмет дослідження – теоретичні
засади мультикультуралізму.
Нагадаємо
деякі визначення мультикультуралізму, які найчастіше зустрічаються у сучасній
науковій літературі. Термін „мультикультуралізм” з’явився в кінці 80-х років ХХ
ст. Він означав поважне ставлення більшості до меншин, рівний статус різних
культурних традицій, право індивідів на вибір своєї ідентичності. В
мультикультурному суспільстві людина зберігає свою ідентичність попри впливи з
боку інших культур. Аналіз основних соціально значущих компонентів
культури (пізнавальних,
нормативно-ціннісних, оціночних, поведінкових та ін.) показує, що кожен індивід
може належати до кількох культур, і що представники меншин можуть повноцінно
інтегрувати в суспільство, зберігаючи хоча б частково сукупність власних
етнокультурних, психічних, ціннісних та інших специфічних національно
зумовлених ознак. Мультикультуралізм означає співіснування в єдиному
політичному суспільстві кількох помітних (видимих) культурних груп, які бажають
і, в принципі, здатні відтворювати свою специфічну ідентичність. Таке
визначення мультикультуралізму є дескриптивним, або описовим. В дескриптивному розумінні більшість сучасних
країн є мультикультурними.
Наявність
етнокультурної та мовної розмаїтості ще не є підставою для визнання суспільства
мультикультурним в цілому. Для цього необхідно, щоб поряд з дескриптивними
ознаками мультикультуралізму були наявні ще й нормативні. Нормативний аспект
мультикультуралізму полягає у піклуванні держави про права, гідність і добробут
усіх її громадян незалежно від їх етнічного, расового походження,
віросповідання, мови тощо. Нормативний підхід стверджує виправданість і
необхідність для сучасних суспільств докладати зусиль в напрямку підтримки й
сприяння матеріальному й духовному процвітанню різних культурних груп, а також
поваги до їх ідентичності.
Отже, мультикультуралізм – це стан,
процеси, погляди, політика культурно неоднорідного суспільства, орієнтовані на
свободу вираження культурного досвіду, визнання культурного різноманіття;
культурний, політичний, ідеологічний, релігійний плюралізм, визнання прав
меншин як на суспільному, так і на державному рівні [3, 94].
Російський вчений Кирабаєв Н. характеризує мультикультуралізм як „теорію,
практику і політику неконфліктного співіснування в одному життєвому просторі
багатьох різнорідних культурних груп” [4, 20]. Мультикультуралізм, як вважає вчений,
утверджує повагу до розбіжностей, але при цьому не відмовляється від пошуку
універсальності. На думку Павлової О.Б., розвиток Європейського Союзу сьогодні
є яскравим прикладом орієнтації саме на мультикультуралізм з його врахуванням
розбіжностей, а не на розбудову загальної культурної ідентичності, адже ані
держави-члени, ані окремі регіони не демонструють явної готовності до єдності
ідентичності, до повної втрати самобутності [5]. Виникає справедливе питання:
якщо акцентувати увагу на розбіжностям, відмінностях, то як же зберегти
цільність, єдність полікультурного, фрагментованого суспільства? З точки зору
теорії тільки загальна національна (в політичному розумінні) ідея може
зцементувати таке суспільство. Там, де громадянське суспільство не бажає
об’єднуватись навколо такої ідеї, держава повинна втручатися в цей процес, але
таке втручання має бути настільки делікатним, науково, філософськи
обґрунтованим, щоб не підірвати ті стихійно сформовані у громадянському
суспільстві об’єднання, які здатні стати осередками об’єднання [6, 136].
Мультикультуралізм, заснований на загальнолюдських цінностях, на принципах
рівноправного співіснування різноманітних форм культурного життя, в тому числі,
субкультурних форм, може стати для полікультурного, фрагментованого суспільства такою поєднуючою ідеологією.
Ті, хто не
сприймає мультикультуралізм за філософську концепцію, хто не визнає його
чинником об’єднання суспільства та важелем демократизації, висувають тезис про
те, що жодне суспільство сьогодні не є мультикультурним у повному розумінні
цього поняття. Але ж ми не можемо назвати й жодного демократичного суспільства,
яке б повністю відповідало всім принципам і вимогам демократії як філософського
дискурсу. Отже, мультикультуралізм як ідею, що об’єднує полікультурне
суспільство, демократизує його в силу того, що він (мультикультуралізм)
заснований на загальнолюдських цінностях, ми можемо сприймати як теоретичну
модель, до якої може прагнути поліетнічне, поліконфесійне, багатомовне
суспільство.
Найбільш
активно заперечують проти мультикультуралізму як теорії, практики, політики
держави іммігрантські, в який іммігрантські хвилі погрожують поглинути титульну
націю. Кімліка В. розрізняє два основних різновиди культурного розмаїття.
По-перше, це – результат інтеграції, внаслідок розширення кордонів, культур,
раніше автономних і прив’язаних до однієї території. Такі культури, що
інтегруються, характеризуються тим, що прагнуть зберегти себе як окремі
спільноти, вимагають автономії, існують паралельно із суспільною більшістю.
По-друге, культурне розмаїття – це результат імміграції. Як правило, такі групи
іммігрантів орієнтовані на інтеграцію у суспільство, куди вони прибули, але
останнім часом їх адаптації в усе більшій мірі ускладнюється протистоянням із
приймаючою стороною [Цит.за: 1].
Отже,
мультикультуралізм можна розглядати не тільки як концепцію, практику та
політику іммігрантських країн, а й всіх сучасних полікультурних держав світу,
який глобалізується, адже меншини (етнічні, мовні, релігійні, політичні, мовні,
ін.) як іммігрантські, так і корінні, сьогодні висувають державі нові вимоги, в
основі яких лежить бажання „визнання”, тобто більшість таких груп не бажають
знаходитись під захистом ліберального суспільства, а бажають бути визнаними як
повноправні члени такого суспільства. При всіх недоліках таких вимог відомі
теоретики мультикультуралізму (Кімліка В., Малахов В., Фукуяма Ф.) вважають, що
теоретично надати такі можливості меншинам при мультикультуралізмі реально,
якщо дотриматися двох правил: одна група не може домінувати над іншою і неможна
дозволяти групі принижувати членів своєї ж групи, тобто має бути дотриманий принцип
свободи як між групами, так і в середині них (адже повсякденні практики і/або
системи цінностей деяких меншин вступають у протиріччя із демократичними
принципами і загальнолюдськими цінностями). Іншими словами, принципи
демократії, загальнолюдські цінності повинні лежати як в основі відносин між
групами, так і в середині групи.
Яку б модель мультикультуралізму
не брала країна за основу, базовим принципом цієї моделі на практиці, у
державній політиці є принцип культурної свободи, тобто надання індивідам права
жити у відповідності з власним вибором, маючи реальну можливість оцінити й інші
варіанти. „У соціологічному плані цей концепт відбиває специфіку суспільства
новітнього часу: рефлексивність та прагнення до особистісної автономії” [1]. Про таку
свободу можна говорити лише тоді, коли особа сама приймає рішення не вважаючи
на свою етнічну приналежність, мову колиски, релігію, до якої належить за волею
батьків, ін. У філософському плані мова йде не про примирення культурних
особливостей із загальнолюдськими цінностями, а про доповнення реєстру прав
людини, про зближення концепту свободи індивіду з ідеєю прав людини і прав
колективу.
Таким чином, в
сучасному світі спроби створення мультикультурного суспільства, яке ґрунтується
на загальнонаціональній ідеї захисту прав і свобод людини, захисті як
індивідуальних, так і колективних прав, може зіграти тільки позитивну роль,
якщо кожне суспільство буде враховувати й свої власні особливості.
Виходячи із сказаного вище, можна запропонувати наступні висновки:
1.
Сучасні філософи, політологи, правознавці визначають мультикультуралізм як
ідеологію, політику та соціальний дискурс, що визнає правомірність та цінність
культурного плюралізму, значимість різноманіття культурних форм. Цементуючим фактором полікультурного, фрагментованого
суспільства можуть стати тільки загальнолюдські цінності, дотримання прав
людини в усіх сферах життя (в тому числі, захист прав національних, мовних,
політичних, релігійних меншин), а значить – процес неухильної демократизації
суспільства. Саме мультикультуралізм, заснований на загальнолюдських
цінностях, на принципах рівноправного співіснування різноманітних форм
культурного життя, в тому числі, субкультурних форм, може стати поєднуючою
ідеологією.
2.
Мультикультуралізм можна розглядати не тільки як концепцію, практику та
політику країн іммігрантських, а й всіх сучасних полікультурних держав світу,
що глобалізується, адже меншини (етнічні, мовні, релігійні, політичні, мовні,
ін.) як іммігрантські, так і корінні, сьогодні висувають державі вимоги, в
основі яких лежить бажання „визнання”. Сучасні вчені розрізняють два основних
різновиди культурного розмаїття: розмаїття як
результат інтеграції, внаслідок розширення кордонів, культур, раніше
автономних і прив’язаних до однієї території і розмаїття як результат
імміграції.
3.
Яку б модель мультикультуралізму не брала країна за основу, базовим
принципом цієї моделі на практиці, у державній політиці є принцип культурної
свободи, тобто надання індивідам права жити у відповідності з власним вибором,
маючи реальну можливість оцінити й інші варіанти.
ЛІТЕРАТУРА
1.
Ронан де Кодак. Мультикультурализм [Электронный ресурс] / Ронан де Кодак. – Режим
доступа: http://www. immigranty.qxd
2.
Фукуяма Ф. Идентичность и миграция [Электронный ресурс] / Фукуяма Ф. – Режим
доступа: http://www.n-europe.eu
3.
Дрожжина С.В. Культурна політика
сучасної полікультурної України: соціально-філософський та правовий аспекти:
[монографія]/ Дрожжина С.В.– Донецьк: ДонДУЕТ, 2005. – 196 с.
4.
5-ый международный философский симпозиум „Диалог цивилизаций:
Восток-Запад”: доклады и выступления [«Культурная идентичность и глобализация»]. – М.: Изд-во РУДН, 2002. – 167 с.
5.
Павлова Е.Б. Идеи мультикультурализма в формировании идеологии
глобализирующегося общества. Теоретические аспекты / Павлова Е.Б. // Режим доступу до статті: http://www.sir.edu