Право/10. Господарське право

Іваненко В.Л.

науковий керівник: к.ю.н. Позняков С.П.

Національний університет державної податкової служби України

Проблема співвідношення цивільно-правового та господарсько-правового підходів щодо регулювання лізингу

В Україні лізинг є порівняно новою і перспективною формою одержання основних фондів у тимчасове користування суб’єктів лізингових відносин, яка дозволяє враховувати їх фінансове становище, сприяє оновленню виробництва і розвитку економіки держави в цілому. Розвиток практики застосування лізингових операцій потребує ефективного нормативно-правового забезпечення. Проте із прийняттям Цивільного та Господарського кодексів України (далі – ЦК України та ГК України) постала проблема співвідношення цивільно-правового та господарсько-правового підходів щодо регулювання лізингу. Розмежування даних підходів на основі аналізу їх особливостей має практичне значення для запобігання виникненню проблем, пов’язаних із правозастосуванням у сфері господарювання взагалі і щодо використання лізингової форми одержання майна у користування зокрема.

Норми ЦК України встановлюють правовий режим лізингу як окремого виду договірних зобов’язальних відносин, якими опосередковуються відносини щодо передачі майна у тимчасове користування. Так, відповідно до положень глави 58 ЦК України лізинг виступає як один із видів договору найму (оренди) поряд з прокатом, наймом (орендою) земельної ділянки, будівлі або іншої капітальної споруди, транспортного засобу. За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (ч. 1 ст. 759). Вчені-цивілісти визначають наступні характерні ознаки лізингу: діяльність лізингодавця є підприємницькою; на момент укладення договору лізингу лізингодавець, на відміну від наймодавця у всіх інших видах договору найму, не є власником майна, що має бути передане ним у користування, і не уповноважений власником на таку передачу; договір лізингу укладається щодо речі, яку лізингодавець тільки має придбати для передання лізингоодержувачеві у майбутньому, після укладення договору лізингу; ризик випадкової загибелі або пошкодження речі – предмета лізингу несе лізингоодержувач, якщо сторони у договорі не врегулювали питання по-іншому; для лізингу характерне звуження кола обов’язків лізингодавця у порівнянні з наймодавцем у загальній конструкції договору найму; лізингові відносини опосередковуються двома договорами – договором лізингу та договором купівлі-продажу лізингового майна; суб’єктом відносин, пов’язаних безпосередньо з договором лізингу, виступає продавець майна [1, c. 211 - 212].

Нормами ГК України встановлюється правовий режим лізингу як виду господарсько-торговельної діяльності відповідно до норм глави 30 розділу VI та визначаються особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання (ч. 2 ст. 4). На думку В.С. Щербини, лізинг не можна зводити до звичайного договору майнового найму (його різновиду). Лізингові операції, на його думку, є комплексом організаційних, фінансових та майнових відносин, що вимагають відповідного комплексного нормативного регулювання [2, c. 426]. За визначенням учених у галузі господарського права, лізинг є не лише самостійним видом договору, що охоплює складний комплекс майнових відносин щодо передачі майна у користування, але й одночасно являє собою підприємницьку діяльність, спрямовану на інвестування засобів у речовій формі з метою одержання доходу [3, c. 627]. О.В. Трофімова визначає спеціальні ознаки лізингу як виду господарської діяльності, зокрема: триваючий (постійний) характер; здійснюється на професійних засадах, здійснюється спеціальним колом суб’єктів – лізинговими компаніями та іншими суб’єктами господарювання для яких надання лізингових послуг є одним з основних видів діяльності; інвестиційний та інноваційний характер; здійснюється з метою одержання прибутку; має публічно-приватний характер; характеризується публічно-правовим регулюванням порядку здійснення, бухгалтерського обліку, оподаткування та поєднанням приватних і публічних інтересів у процесі здійснення державного регулювання та підтримки лізингової діяльності в пріоритетних галузях економіки [4, с. 57-58].

Таким чином, проблема співвідношення цивільно-правового та господарсько-правового підходів щодо регулювання лізингу полягає у такому. ЦК України обмежується регулюванням лізингу як виду зобов’язальних договірних відносин щодо передачі майна у тимчасове користування, що має особистий майновий характер. ГК України встановлює комплексне регулювання відносин лізингу як виду господарської діяльності, що охоплює господарсько-виробничі, організаційно-господарські і внутрішньогосподарські відносини. Проблема визначається насамперед практичним урахуванням мети правового регулювання, природи суспільних приватних та економічних відносин у сфері лізингу, правовим режимом діяльності громадян та суб’єктів господарювання, виходячи із їх потреб. Вирішення зазначеної проблеми повинно здійснюватися із урахуванням мети, потреби і інтересу у проведенні лізингових операцій: з одного боку, громадян – щодо використання лізингу як засобу задоволення особистих потреб та інтересів, з іншого – суб’єктів господарювання щодо задоволення економічних інтересів. Ґрунтуючись на меті суб’єктів лізингу і враховуючи цивільно-правову та господарсько-правову природу суспільних відносин, механізм правового регулювання повинен включати відповідні норми реалізації права на захист (цивільно-правові або господарсько-правові).

Література:

1. Борисова В.І., Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін. Цивільне право України: Підручник у 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Т. 2. – 552 с.

2. Щербина В.С. Господарське право: Підручник. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 656 с.

3. Мамутов В.К., Знаменский Г.Л., Хахулин К.С. и др. Хозяйственное право: Учебник / Под. ред. Мамутова В.К. – К.: Юринком Интер, 2002. – 897 с.

4. Трофімова О. Поняття та ознаки лізингу як виду господарської діяльності // Юридична Україна. – 2005. – № 2. – С. 53-59.