Педагогические  науки/Стратегические направления реформирова­ния системы образования.

 

Мігалуш А.О.

Національний технічний університет України

“Київський політехнічний інститут”

Освітня інтеграція як альтернатива традиційним формам виховання та навчання дітей з особливими потребами

Сьогодні найбільш проблемною соціальною сферою, яка потребує модифікації, є освіта, а особливо освіта дітей з обмеженими можливостями. Адже традиційна система спеціального навчання та виховання, що передбачає в більшості випадків направлення дитини до інтернату, не приносить користь, а лише завдає шкоди. Дітей навчають лише примітивним навичкам самообслуговування, їм дають мінімум знань з різних загальнонаукових дисциплін, батьки нажаль до виховання дитини залучаються рідко, інколи виховання в цих закладах межує з насиллям над особистістю. Діти виходять звідси непідготовленими до самостійного життя в жорстокому світі, та навіть не знають, що являє собою світ за межами їх інтернату. І це лише вершина айсбергу проблем тих людей, що виховуються і навчаються в ізольованих закладах.

Про проблеми спеціальної освіти і потребу відходу від неї почали говорити з кінця ХХ сторіччя. Причиною появи цього явища, на нашу думку, є поступовий відхід від медичної моделі сприйняття проблем людей з обмеженими можливостями і формування толерантного, антидискримінаційного ставлення до даної соціальної групи. Але, нажаль, вагомий голос, що вказує на потребу модифікації певних сфер соціального буття належить не громадськості, не політикам, не захисникам прав людини, не науковцям, а людям з особливими потребами та їхнім рідним. Саме вони дуже чітко вказують на прогалини в політиці, ті білі плями які не помічають пересічні громадяни. Свідченням тому виступають данні отримані в результаті дослідження проведеного 2005-2006 року Leonard Cheshire International. В ході роботи фокус групи з 222 людей з особливими потребами з 12 країн було визначено більше 20 проблем, які є своєрідними бар’єрами на шляху до їхнього повноцінного життя в суспільстві. Цікаво те, що більшість недоліків соціальної політики були зазначені вперше і на державному рівні ніколи не обговорювалися. Серед найбільш вагомих проблем молоді люди з особливими потребами відзначили: “доступ до освіти, недостатність зайнятості, дискримінація і нерозуміння з боку людей, що не мають особливих потреб, бідність закорінена на законодавчому рівні, відсутність доступу до медичного забезпечення”[1, с.1]. Що цікаво, проблему доступу до якісної освіти включають в п’ятірку найвагоміших не лише в Азії, Африці, Латинській Америці, а й в європейських розвинених країнах. “В Великобританії влітку 2007 року організація Матеріали для дітей з особливими потребами (Every Disabled Child Matters) зробила запит у даної вразливої соціальної групи з приводу того щоб вони хотіли б розповісти Прем’єр міністру. Більшість дітей і молоді з особливими потребами наголошували на їхніх правах на освіту і праві бути повністю включеними в неї” [2, с.6]. Отже, як ми бачимо, освіта – це найвагоміша і найбільш проблемна сфера в житті людей з обмеженими можливостями. Освіта виступає ніби індикатором кола інших проблем, адже як лакмусовий папірець виявляє такі проблеми як: доступність архітектурних споруд, транспортування людей з особливими потребами, комунікаційної обмеженості, матеріального забезпечення, працевлаштування в майбутньому… Освіта – це центр перетину всіх проблем. Але в їх вирішенні рухатись потрібно не від центру, а навпаки. Долаючи дрібні перешкоди ми поступово покращуємо доступність освіти, а отже сприяємо інтеграції людей з особливими потребами в неї.

В сучасній науковій літературі дуже часто зустрічаються поняття “інтегративна освіта” і “освітня інтеграція”, слід зазначити, що вони не є тотожними. В першому випадку інтеграція сприймається як “принцип реформування змісту освіти, що спрямовується на забезпечення “цілісності сприймання навколишнього” шляхом впровадження інтегративних занять і інтегрованих класів, які об’єднують різнорідні знання навколо певного поняття чи теми”[62, с.19]. Освітня ж інтеграція – це процес включення дітей в життєдіяльність класу, шкільного співтовариства, школи. Це об’єднання дітей в єдину, цілісну систему без будь яких прояві дискримінації за статтю, станом здоров’я, рівнем розумового і фізичного розвитку, етнічною приналежністю, фінансовим рівнем родини, політичними та релігійними поглядами…

Освітня інтеграція передбачає наявність контакту між учасниками процесу навчання: дітьми, батьками, вчителями, адміністрацією школи. Також вагомим є створення середовища яке відповідає потребам всіх освітніх акторів. Тобто освітня інтеграція передбачає не “вкидування” дітей в непідготовлене середовище, а включення в систему освіти, так що даний процес не наносить шкоди жодному з учасників. Не дивно, що в даному контексті це поняття в нашій країні вживається дуже рідко. В українській та російській науковій літературі інтеграція в контексті освіти дітей з обмеженими можливостями розглядається лише як найнижча сходинка на шляху до встановлення рівноправ’я між “здоровими” та “особливими” людьми. Отже як ми бачимо вчені розглядають інтеграцію як одну з форм освіти, на нашу думку, освітня інтеграція – це процес. Можна виділити три його новітні форми: мейнстримінг, інклюзія, дистанційна освіта.

Мейнстримінг розглядається як стратегія, за якої учні з особливими потребами, спілкуються з однолітками на святах, у рамках різних програм дозвілля але при цьому можуть навіть навчатися в різних школах. Дану форму освіти слід вважати інтегративною лише при розгляді виховання та навчання дітей з важкими патологіями розумового і фізичного розвитку тобто дітей, яких, нажаль, суспільство ще неготове прийняти як рівних в усіх сферах життя. В нашій країні таких особливих дітей часто ізолювали і не допускали їхніх контактів зі “здоровими” тому за даних умов для них навчання та спілкування з однолітками хоч декілька разів в місяць це вже прояв “інтеграції”. Взагалі то така форма навчання в рамках дозвілля є найпримітивнішою освітньою інтеграцією але в деяких випадках нажаль вона є єдиною. 

Інклюзія передбачає присутність дітей з особливими потребами в класах і включення їх в роботу зі “здоровими” дітьми на рівних. При цьому засвоєння навчального матеріалу визначається не просто перевірками або за результатами екзаменів, а шляхом спостереження за змінами в поведінці та знаннях дитини. 

Вагомою формою освітньої інтеграції є дистанційна освіта. Нажаль сучасні дослідники проблем дітей з особливими потребами не приділяють достатньої уваги саме цьому способу виховання та навчання, а він є дуже дієвим і необхідним для дітей які не можуть відвідувати навчальні заклади.

Дистанційне навчання це також “технологія, що базується на принципах відкритого навчання, широко використовує комп’ютерні навчальні програми різного призначення та сучасні телекомунікації з метою доставки навчального матеріалу та спілкування, у тому числі, в реальному часі”[4, с.21].

В дійсності дистанційна освіта сьогодні за допомогою сучасних інформаційних технології дозволяє не лише отримувати завдання від викладача, а й виконувати їх разом з іншими студентами, спілкуватися з іншими учасниками навчального процесу. Також дана форма освіти допомагає людям з особливими потребами не тільки інтегруватися в освітнє середовище, а й в світове комунікативне поле. Отже з впевненістю можна назвати дистанційну освіту інтегративною.

Взагалі вищезазначені три форми освітньої інтеграції виділені з урахуванням особливостей включення в середовище “здорових” однолітків різних груп дітей з особливими потребами. Мейнстримінг є незамінною формою навчання для дітей яких суспільство поки що не готове приймати як рівних але вже робить перші кроки на цьому шляху. В нашій країні це діти з вадами розумового розвитку і важкими комплексними порушеннями. Інклюзивна освіта дає можливість тим хто має незначні відхилення в розвитку або ж порушення які адекватно сприймаються суспільством отримувати знання разом з однолітками. Дистанційна ж освіти є інтегративною для дітей які за станом здоров’я не можуть залишати дім.

Виходячи з принципів прав і свобод особистості дані форми виховання та навчання сприяють інтеграції лише конкретних груп. Тобто, якщо дитина має слабкий зір або слух, але може навчатися на рівні зі “здоровими” однолітками, то для неї є прийнятною інклюзія, а мейнстримінг і дистанційна освіта будуть сприйматися як прояв дискримінаційної політики. Якщо ж дитина майже прикута до ліжка про яку інклюзію можна казати, в такому випадку більш доцільним способом інтеграції є дистанційне навчання. Зрозуміло ж таки, що впровадження даних форм освіти залежить від позиції громадськості: батьків, дітей, вчителів, адміністрації навчальних закладів та пересічних громадян. Адже суспільна позиція стосовно людей з особливими потребами та їхніх проблем визначає політику держави щодо них, а отже й фінансування інновацій.

 

Література:

1)    Jabulani Ncube, Peter Macfadyen. Young Voices on the UN Convention on the Rights of Persons with Disabilities. – London: Leonard Cheshire International (LCI), December 2005 – June 2006. –20 р.

2)    Richard Rieser. Implementing Inclusive Education: A Commonwealth Guide to Implementing Article 24 of the UN Convention on the Rights of People with Disabilities. - Commonwealth Secretariat, 2008 – 196 р.

3)     Клепко С.Ф. Інтегративна освіта і поліморфізм знання. – Київ-Полтава-Харків: ПОІПОПП, 1998. – 360 с.

4)     Олійник В.В. Дистанційна освіта за кордоном та в Україні: Стислий аналітичний огляд. – К.: ЦІППО, 2001. – 48 с.