Філософія 3/ історія філософії

К.ф.н. Майданюк І.З.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Природне право як милостивий дар Божий у середньовічній суспільній моралі

Проблематика природного права і його концептуальних засад є традиційною для всієї історії світової філософської думки, адже "ідея природного права зустрічається вже у грецьких філософів, повторюється у римських юристів, розвивається в середньовіччя і панує в літературі нового часу, не зникнувши безвісти й у наші дні ” [6, с.1], тому її аналіз у найсуворіші для історії часи і нині залишається на часі. Однією із таких епох була епоха Середньовіччя.

Історія філософії показує, що середньовічна суспільна мораль базувалась на релігійному вченні про потойбічну винагороду, за котрим земні права людини зводилися до виконання заповідей Божих, самозречення та самопожертви, і відмова від цього важливого постулату призводила, за пануючими уявленнями, до втрати всіх моральних чеснот. Щоправда, існували й інші, цілком протилежні погляди на місце людини у суспільстві. Так, один францисканець писав у ХІІІ ст. : “Якщо немає іншого життя ... дурень, хто робить доброчесні вчинки й утримується від пристрастей; дурень, хто не віддається хтивості, розпусті, блуду й скверні, обжерливості, марнотратству і п'янству, жадібності, грабежу й іншим порокам!” [7, с.7]. Звісно, така позиція сприяла підриву авторитету церкви серед мислячих людей,

Природне право в середньовіччі постало милостивим даром Божим. З царини розуму, де воно перебувало за античності, воно перейшло в розряд моральних чеснот, втративши свій визначальний характер для позитивного законодавства. Однак завдяки релігії, яка стала підставою моральності людини, природне право набуло більш визначеного характеру і його вимоги почали пояснюватись через необхідність дотримання вимог божих, адже людина як природна істота була створена Вищим Творцем, а він залишив їй у спадок свій закон. Оскільки всі люди рівні перед Богом, то кожна людина отримала змогу відчути свою цінність і своє високе призначення у житті..

Середньовічна філософія природного права представлена відомим схоластом Фомою Аквінським, котрий теологізував філософію Аристотеля взагалі та його погляди на державу, право та справедливість, зокрема, тобто розвинув християнську доктрину про державу, відповідно до котрої встановлення державності є тотожним створенню навколишнього світу Богом, а монарх, подібно до встановлення Богом певних порядків та законів у навколишньому середовищі, повинен, встановлюючи певні порядки у державі, керувати нею, врегульовувати її діяльність [2, с. 120-127].

Всесвітом, на думку філософа, керує божественний розум, котрий творить універсальні норми, що існують самі по собі, загальні принципи, що утворюють інші різновиди законів. Природний закон є віддзеркаленням віковічного закону в свідомості та розумі мислячих істот, він зобов’язує людей прагнути до самозбереження, продовження роду, пошуків істини і поваги до гідності кожної людини. Людські ж закони (позитивне право), на відміну від природного, мають мінливий зміст (можуть бути різними в різних державах і різних спільнотах), вони лише конкретизують природний, спонукають людей уникати зла та прагнути до доброчесності.

Ще одним видом закону є закон, який міститься в Біблії, – божественний. Його необхідність зумовлюється тим, що людський закон нездатний повністю викорінювати зло та тим, що внаслідок недосконалості людського розуму люди не можуть дійти згоди щодо уявлень про справедливість, правду, істину, котра міститься в Біблії [3, с.113-117].

Право для Фоми Аквінського - своєрідна галузь правди і справедливості, що прагне віддавати кожному власне, своє, але законним будь-яке людське встановлення може вважатися лише за умови несуперечності природному праву. Природне право, в свою чергу, підкорюється віковічному праву – найвищій справедливості (сукупності загальних божественних приписів щодо упорядкування світу). Справедливість у такому контексті позбавляється земного, соціального характеру та перетворюється у засіб зміцнення існуючих суспільних відносин, які розуміються як божественний порядок [4, с. 260-268].

Справедливість трактується Фомою Аквінським у контексті християнських уявлень про місце і призначення людини в божественному світопорядку, про характер і зміст людських дій. Справедливим людським (позитивним) законом, згідно із вченням Фоми, є тільки ті людські установки, що відповідають природному закону (велінням фізичної і моральної природи людини), інакше це не закон, а лише перекручування закону і відхилення від нього. З необхідності відповідності людського закону природному випливає також необхідність встановлення в позитивному законі реально здійснюваних вимог, дотримання котрих не є складним для недосконалих у своїй більшості, людей. Це означає, що позитивний закон повинен враховувати людську сутність такою, яка вона є (із недоліками і слабкостями), не пред'являючи надмірних вимог (у вигляді, наприклад, заборони всіх пороків і усього зла). З цим пов'язана й рівність вимог, запропонованих позитивним законом в інтересах загального блага до всіх людей (наприклад, рівність повинностей).

Несправедливі закони Аквінський поділяє на два види. Перші (у них відсутні ті або інші обов'язкові ознаки закону, наприклад, замість загального блага підноситься приватне благо законодавця), хоча і не обов'язкові для підданих, але їхнє дотримання не забороняється у вигляді загального спокою і небажаності культивувати навичку не дотримуватися закону. До другого виду несправедливих законів відносяться ті, що суперечать природному і божественному законам. Такі закони не тільки не обов'язкові, але і не повинні дотримуватися і здійснюватися.

Отож, вчення про природне право – один з найголовніших принципів, на якому ґрунтується моральна доктрина Аквіната. Воно позначає людський спосіб участі в “одвічному праві”, Провидінні та є джерелом і головною моральною засадою поведінки: “чини добро і уникай зла”. Прагнення людей до свободи і рівності відповідає їхній природі, адже навіть “політична влада – це влада вільних, а не рабів” [5, с. 99]. Такі висновки і сьогодні можуть слугувати прикладом для утвердження розуміння людини як вільної істоти, рівної іншим людям і незалежної від їх волі. Це, однак, не зменшує значення моралі, бо моральний закон людини, складаючи її сутність, указує дорогу до щастя, громадянський же закон повинен походити від морального і бути призначеним оберігати спільне благо, охороняти мир і порядок в суспільстві.

Література

1. Антология мировой философии. В 4 т. Т. 2. Европейская философия от эпохи Возрождения по эпоху Просвещения / Институт философии АН СССР. - М. : Мысль, 1970. – 776 с. – (Философское наследие).

2. Боннер А. Т. Законность и справедливость в правоприменительной деятельности / А. Т. Боннер. - М. : Российское право, 1992. - 319 с.

3. История политических и правовых учений / под ред. Нерсесянца В.С. - М. : Инфра-М, 1995. - 728 с.

4. История философии в кратком изложении / пер. с чеш. И. И. Богута. - М. : Мысль, 1997. - 592 с.

5. Нерсесянц В. С. Философия права / В.С.Нерсесянц ; [РАН; Институт государства и права (Москва)]. – М. : НОРМА-ИНФРА, 1997. – 652 с.

6. Новгородцев П. И. Историческая школа юристов, ее происхождение и судьба / П. И. Новгородцев // Ученые записки Московского университета. – 1896. – Выпуск 13.– 226 с.

7. Помпонацци Пьетро. Трактаты "О бессмертии души", „О причинах естественных явлений или о чародействе ”/ Помпонацци Пьетро. – Москва : АОН при ЦК КПСС, 1990. – 312с. – (Библиотека литературы по атеизму и религии).