Гарбадин А.С.

Львівський національний університет імені Івана Франка

Перспективи номадологічного підходу у політичній науці

Розвиток суспільно-політичних відносин, їх складна динаміка на сучасному етапі ствить перед наукою нові виклики у сенсі необхідності залучення нових теоретичних концептів для їх осмислення. Одним із таких концептів і є номадологія Ж.Дельоза і Ф.Гваттарі, який надає ще й перспективу переосмислення проблеми вполітичної влади, громадянського суспільства, чия популярність відчасти зумовила перетворення цієї категорії ледь не в елемент поп-культури, тобто модної форми подачі уже невідомо чого.

Мішель Фуко у передмові до американського видання праці цих науковців «Анти-Едіп» доречно визначив трьох супротивників, різних за силою, проти яких спрямовуються різні концепти їхньої дослідницької стратегії:

1) «Політичні аскети, похмурі бійці, терористи теорії – ті, хто хотів би зберегти чистий порядок політики і політичного дискурсу»[1;7]. Це бюрократи Істини, для яких наявна процедурність, мертва сукупність кодексів поклоніння невідомо кому і невідомо для чого;

2) «Жалюгідні інженери бажання, психоаналітики і семіологи, що реєструють кожен символ і кожен симптом»[1;7]. Тобто прихильники «чистого зчитування» того, що у реальності немає підґрунтя;

3) І самий страшний, стратегічний ворог, - фашизм. Це не стільки персоналізована практика Гітлера і Муссоліні, скільки «фашизм, який у всіх нас, який переслідує наші уми і нашу повсякденну поведінку, - фашизм, який примушує нас любити владу, бажати саме того, що керує нами і експлуатує нас»[1;8]. При чому примус тут не є тиском насильницького характеру, а швидше «добровільної керованості», що буквально вимолюється нами самими для себе ж.

Таким чином, дослідницька практика Дельоза і Гваттарі спрямовується, на думку Фуко, серед іншого, на:

1) Звільнення політичної дії від тотальної параної примусовості;

2) Звільнення від довіри до таких категорій, як Закон, межі, лакуни тощо, «так часто сакралізованих західною думкою в якості форми влади і доступу до реальності»[1;9].

3) «Не використовуйте думку для обґрунтування політичної практики єдиною Істиною; не використовуйте також практику для дискредитації думки, ніби та була лиш чистою спекуляцією»[1;9]. Практика повинна підсилювати думку, аналіз повинен множити сфери застосування політичної дії, а не каструвати їх.

4) «Не вимагайте від політики, щоб вона відновила ті «права» індивіда, що які були визначені філософією. Індивід – це продукт влади»[1;9]. Деіндивідуалізація власної самості – ось наша мета, через множення і зміщення, створення конгломерату різноманітних рекомбінацій щодо ліквідації органічного зв’язку із владою, що неодмінно приведе до формування нових зон свободи;

5) «Не закохуйтесь у владу»[1;9].

Власне виходячи із вищенаведених позицій і вибудовували власну стратегію Дельоз і Гваттарі, демонструючи нейтралізацію влади не лише у власних текстах, а й у стилях подання оцих текстів.

Основною специфікою позатекстологічних підходів є використання не слова, а лінії. При цьому зберігається важливість книги – «книга не має ні об’єкту, ні суб’єкту, вона створена із матерій, по-різному сформованих, із абсолютно різних дат і швидкостей»[2]. Книга приводить у рух територіалізацію, сегментацію, дестратифікацію, що, як певні лінії, формують певну організацію, тобто книгу. «Це певна множинність, але ми поки що не знаємо того, що імпліцитно утримує множинність, коли вона перестає бути прописаною»[2]. Ось так книга, а не текст, набуває свого звучання, фактично продовжуючи властивості попереднього. Не слово, а лінія – ось що наповнює книгу, творить її. Набір окреслених властивостей знову артикулює направленість даного проекту на відтворення буття через межевість, злами і тріщини, що одразу нагадує нам специфіку поля буття політичного, що безпосередньо (чи якраз через інституційно-теоретичну посередність) виводить нас на політичну систему. Тепер нам слід розглянути особливості номадологічної стратегії.

Номадологія – це стратегія, що передбачає, по-перше, відмову від структурованості буття; по-друге, розуміння буття через недискретні механізми розташування смислових точок; по-третє, відмова розуміння смислу через когнітивні практики суб’єкта.

Натомість даний проект передбачає:

1) Аструктурність предметного поля;

2) Хаотичність і самоорганізованість просторового поля;

3) Розуміння детермінізму «засноване на ідеї принципової випадковості сингулярної події»[3;524];

4) Зняття бінарних опозицій.

Таким чином на перший план виходять «можливі точки заломлення. Ці точки передусім характеризуються як точки несумісності… Далі вони характеризуються як точки еквівалентності… і замість того, щоб зумовити чисте й просте порушення зв’язності, витворюють альтернативу»[4;104]. Загальний план, на якому породжуються різні проекти бачення дійсності, що стають несумісними не ведуть до розриву, відмови, зламу науки – продукується альтернатива, яку усі так чекали, хоч і не сподівались її появи.

Даний проект заперечує звичну наукову формулу «або…або», натомість дозволяє звернутись до точок розчеплення, розриву, тріщин, якими так рясно укрита глиба, тобто Логос. Це ковзання по його поверхні – ось мета номадології. Водночас марні звинувачення щодо використання того, що розуміється міфом, для побудови власного міфу. Це швидше звернення до покинутих, зон концентрації смислу – класична наука позбавлена інтересу до межевості знання, вважаючи таке заняття марною тратою часу – допоки ще є в наявності громадне поле «глиби».

То хіба можна говорити про некоректність такої стратегії, що прагне пізнати межу, не зазіхаючи на непідвладні вершини (чи скоріш якраз суто владні)? Треба врахувати, що політологія живиться від межі, це її буття, позбавлене твердого сектору саморозгортання. Тому така концептуальна направленість не може нас не зацікавити.

Література:

1. Делёз Ж., Гваттари Ф. Анти-Эдип: Капитализм и шизофрения — Екатеринбург: У-Фактория, 2007. — 672 с. 17

2. Делез Ж., Гваттари Ф. Ризома. Тысяча плато. Глава первая// Восток – 2005 - №11-12//www.situation.ru/app/j_artp_1023.htm 18

3. Пост-Модернизм. Энциклопедия – Минск: Книжный Дом, 2001 – 1038 с. 49

4. Фуко М. Археологія знання / Пер. З фр. В. Шовкун. – К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи” 2003 – 326 с. 61