Право/5.Уголовное право и кримінологія

Беркут Галина Петрівна

Національний університет державної податкової служби України

ІНСТИТУТ ТАЄМНИЦІ ЯК ОСНОВНА

ФУНКЦІЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

Інститут захисту прав і свобод людини та громадянина є новим для нашого суспільства. Це і зумовлює новий підхід до пошуків теоретичних і методологічних засад у сфері розвитку розуміння права, держави, суспільства.

Концепція прав людини і громадянина відображає дуалізм у поглядах на громадянське суспільство і державу. Природні права належать особі безпосередньо, а роль держави, при цьому, зводиться до забезпечення умов їх реалізації. Сукупність природних прав позначається терміном “права людини”. До цих прав, звичайно, відносять різні права і свободи особи, пов’язані з її існуванням та діяльністю як абстрактного індивіда. На відміну від таких прав і свобод, “права громадянина” визначаються і встановлюються державою. Головне їх призначення – забезпечити участь особи у державно-політичному житті шляхом надання їй відповідних юридичних можливостей.

Дуалізм особистих і політичних прав і свобод як прав людини і громадянина має певне загальнополітичне і конституційне значення. На основі аналізу цих прав і свобод і з урахуванням практики їх реалізації можна зробити висновки щодо характеру співвідношення суспільства і держави у конкретній країні, природи існуючого тут політичного режиму. Отже, складність проблем інституту прав і свобод в сучасній правовій системі України примушує шукати відповіді і юридичний загал. Соціальне не повинно домінувати над суто людським, оскільки суспільна форма існування похідна від індивідуально - особистісного. Тобто ми маємо феномен розмежування правових змістів власне людини і громадянина.

В Конституції України записано, що Україна є демократичною державою (ст. 1), але ж визнання України громадянським суспільством є, по суті, відходом від принципів демократичного суспільства. Тобто ми приходимо до колізії понять. Дійсно, в громадянському суспільстві основною функцією держави є піклування про громадянина, що і стає також правовою проблемою, тоді як в демократичному суспільстві об’єктом державної діяльності стає людина. А це означає, що правові принципи української держави не можуть базуватись, по суті, на антидемократичних принципах, наприклад, “домінування” будь-якої частини населення над іншою.

Держава як правовий, регулюючий самоврядний інститут, в широкому розумінні соціального інституту, насамперед, узгоджує діяльність всіх господарюючих суб’єктів, де державній формі власності відводиться відповідне місце. Сучасна українська держава набирає форм стабілізаційно-регулятивного, антимонопольного фактору. Іншими словами, українська держава через визнані загально-правові норми повинна регулювати суспільно-політичне, економічне, духовне тощо життя суспільства. Отже, змінюється розуміння і самого закону, який перестає надбудовуватись над громадянським суспільством. І якщо громадянському суспільству і протистояв державний апарат, державна влада, то в демократичному суспільстві державна влада перестає бути абсолютною (безвідносною), а, значить, і безвідповідальною. Така державна влада отримує статус контролю за сукупністю прав і обов’язків, де обов’язок стає делегованим правом, внутрішньою силою, що отримує правове закріплення. На перше місце виходить приватна власність, приватний інтерес, а функції держави і зводяться до захисту рівних прав різних суб’єктів власності.

Лише на такій широкій базі тлумачення права, тобто правового поля, слід тлумачити і поняття “таємниця”. Тобто таємниця, як правова категорія, найповніше повинна виражати особистісне право, де навіть корпоративна та державна таємниці підпорядковуються особистій таємниці, як формі реалізації прав і свобод людини і громадянина, тобто ми ведемо мову про демократичне суспільство.

Адвокатська таємниця повинна розглядатись в двох аспектах, а саме: 1) таємниця клієнта (фізичної чи юридичної особи), 2) таємниця адвоката, тобто його професійна таємниця, що пов’язується безпосередньо з інформацією, отриманою від клієнта, матеріалів справи та самих процесуальних дій адвоката (захисника). Таємниця клієнта є висхідною в діяльності адвоката. Хоча адвокат і виступає від імені клієнта, тобто є його представником, він одночасно діє і від імені системи права в цілому. Іншими словами, адвокат (захисник) є представником і держави, тобто демократичного суспільства. А це означає, що адвокат (захисник) не може розглядатись як приватна особа, яка, не відомо на яких підставах, займається захистом порушених прав. Гарантом захисту прав і свобод людини і громадянина не може бути “об’єднання адвокатів”. Вони є лише низовою ланкою інституту захисту прав і свобод людини і громадянина, тобто адвокатури в цілому.

Іншими словами, з позиції демократизації суспільства в Україні очевидним є той факт, що без подальшого реформування адвокатури, поглиблення її самостійності, незалежності, розширення прав та обов’язків адвокатів, створення необхідних умов для забезпечення доступності та високого професійного рівня юридичної допомоги кожному громадянину неможливе належне функціонування всієї судової системи, здійснення повною мірою конституційних гарантій прав громадян. Отже, основними гарантами прав людини мають бути національне законодавство, тобто сама держава та її механізми.

Адвокатська таємниця, як професійна таємниця, на нашу думку, не знаходить належного виразу в чинному законодавстві саме з боку нової правової ситуації, що необхідно викликає і зміну правової позиції. Підставою для перегляду адвокатської таємниці є поява низки законів, указів тощо щодо різноманітних форм професійної таємниці, серед яких слід виділити банківську та комерційну таємниці, лікарську таємницю тощо. Але всі види таємниці починає об’єднувати спільне: інтереси людини і громадянина, а не абстрактне поняття на зразок “державної таємниці”.