Соціологія

К. соціол. н. Маркозова О. О.

Харківський національний автомобільно-дорожній університет, Україна

СОЦІАЛЬНА СКЛАДОВА ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Глобалізація – це складний, тривалий та протирічний процес, який охоплює усі сфери життєдіяльності людини і суспільства. Враховуючи важливість наслідків глобалізації як для кожної країни, так і для індивіда, дослідженню різних аспектів даної проблеми присвячені праці багатьох учених [1 - 7]. Однак, незважаючи на значну кількість наукових досліджень, актуальною залишається проблема аналізу соціальних наслідків глобалізаціі.

Під соціальними наслідками глобалізації розуміють зміни, які породжені світовими глобалізаційними процесами і стосуються умов життєдіяльності кожної людини. В цілому ці зміни характеризуються інтенсифікацією комунікаційних процесів і перерозподілом ресурсів, які забезпечують усі основні потреби особи.

Позитивні соціальні наслідки глобалізації полягають у тому, що сучасний світ розширює можливості діяльності людини у професійній сфері, в освоєнні нею досягнень світової науки, культури тощо. Вільна конкуренція у глобальному масштабі вивільнює творчу енергію й ініціативу особи, створює унікальні можливості для її самореалізації, дозволяє інтенсифікувати обмін необхідною інформацією, науковими досягненнями, досвідом практичної діяльності.

Дані можливості, завдяки глобалізації, сприяють накопиченню матеріального багатства, що у поєднанні з процесом створення наднаціональних структур створює умови для вирішення різноманітних, у тому числі соціальних проблем сучасності з урахуванням інтересів як розвинених країн, так і країн, що розвиваються.

Враховуючи певні позитивні моменти розвитку сучасної цивілізації, у наукових колах певний час переважала думка, що модернізація суспільств, яка відбувається під впливом глобалізації, стимулюючи економічний розвиток усіх держав, призведе до зростання добробуту, що, у свою чергу, якщо і не ліквідує повністю соціальну напругу, то зведе її до мінімуму і буде сприяти формуванню толерантної поведінки громадян.

На практиці дані прогнози не справдилися. Перерозподіл ресурсів, який сьогодні відбувається у межах світової політико-економічної системи, на думку багатьох людей, не є справедливим. Це підтверджується зростанням розбіжностей у рівні життя різних народів, груп та окремих індивідів, а отже – у їх соціальній позиції, у посилення нерівності між ними.

В реальності, глобалізація перетворилася у засіб збагачення одних країн за рахунок інших і основні прибутки від глобалізації розподілені між Західною Європою і США. Для громадян країн, що розвиваються, актуальними остаються проблеми голоду, чистої питної води, ліків, оволодіння елементарною грамотністю.

Незважаючи на певні зусилля, розрив між багатством і бідністю збільшується і закріплюється. Відбувається деривація бідності і перспективи багатьох країн значною мірою пов’язані тільки із благодійністю західного світу. Паралельно із цим, формується феномен «нової бідності», яка, на відміну від спадкової, виникає в наслідок науково-технічного прогресу, розповсюдження нових наукових і виробничих технологій, що призводить до зростання безробіття, особливо серед людей, які не мають необхідного рівня освіти. Ця «нова бідність» породжує соціальні прошарки людей, які позбавлені адекватних засобів виживання і чия цінність як працездатного населення та споживачів товарів вичерпана, а отже їх значущість як особистостей ігнорується так званою «успішною» частиною соціуму.

Постійно збільшується кількість людей, які не можуть скористатися благами цивілізації, реалізувати свій потенціал. Це, у свою чергу, сприяє виникненню явища соціальної девіації, розповсюдженню агресивності, різних проявів кримінальної поведінки. Пропаганда через засоби масової інформації зразків масової культури – розваг, неповаги до людської унікальності, насильства – веде до деградації та дегуманізації, зниження рівня моральної чутливості людини. Цьому ж сприяє уніфікація способу життєдіяльності народів усього світу: побуту, праці, стандартизація навчання, серійність духовної продукції тощо.

Проблема нерівності та бідності стала головною причиною напруги і конфліктів у різних регіонах планети. Поки що не видно, як її можна вирішити навіть у довгостроковій перспективі. Але і консервація невирішених соціальних проблем обов’язково призведе до потрясінь і навіть революцій. Може виникнути загроза перманентної конфронтації бідних проти багатих.

Впливає на формування соціальної напруги і так зване національне питання. В його основі знаходяться збільшені масштаби міграції вихідців із країн, що відстають в економічному розвитку, у розвинуті країни. Така міграція спостерігалася і раніше, однак починаючи із другої половини ХХ сторіччя вона значно зросла. Певний час держави, що приймали мігрантів, справлялися із даним явищем. Однак в останні роки ситуація набуває нової якості. У багатьох країнах виникли цілі анклави, в яких емігранти складають більшість населення. На відміну від попередніх часів, нові емігранти вже не прагнуть оволодіти мовою нової країни, прийняти існуючи у ній звичаї, стиль життя і культуру. Особливо чітко це проявляється у тих випадках, коли йдеться про емігрантів, які є представниками інших конфесій, ніж місцеве населення. У країнах, які приймають емігрантів, склалися нові національні меншини, які чітко усвідомлюють свою етнічну специфіку, свої інтереси і можливості їх відстоювати використовуючи політичні та інші методи. Підвищилася конкуренція між корінним населенням і емігрантами у сфері бізнесу та на ринку праці в цілому. Новим джерелом нерівності стає нерівність освіти і знань, які трактуються як нерівність, що породжується нерівністю особистих зусиль.

Сьогодні на території західних країн перебувають мільйони незареєстрованих, практично безправних людей, витіснених у сферу «сірої» або «чорної» економіки, яка дестабілізує ринки праці і створює підвалину для діяльності кримінальних елементів. Звідси виникає думка, що виславши із країни емігрантів, можна подолати економічну кризу. При цьому ігнорується та обставина, що при нинішній демографічній ситуації, особливо у Західній Європі, практично неможливо обійтися без притоку працездатного, економічно активного населення. Проблема полягає у тому, що в країнах, які розвиваються, відбувається стрімке збільшення кількості населення, яке неможливо працевлаштувати. У свою чергу, економічно розвинуті країни, навпаки, відчувають демографічну кризу внаслідок спаду народжуваності значно нижче рівня, що забезпечує звичайну зміну поколінь. Дана тенденція супроводжується різким старінням населення розвинутих країн і навіть загрожує їм депопуляцією.

У результаті названих та інших процесів погіршується відношення корінного населення до «чужаків». Іноді настороженість переростає у нетерпимість, яка проявляється не тільки на побутовому рівні, але і на соціальному, політичному. Нетерпимість до емігрантів зростає на очах, про що свідчить посилення позицій право радикальних, шовіністичних партій, які уже увійшли до парламентів ряду держав світу.

Отже, події останніх десятиліть показали, що глобалізація в цілому не сприяла вирішенню соціальних проблем. Постіндустріальне суспільство певним чином ігнорує соціальні та гуманітарні аспекти розвитку цивілізації, а сучасна гіпертрофія фінансового сектора аж ніяк не приводить до створення соціальних благ, а лише здійснює перерозподіл наявних ресурсів. Крім того, зусилля, спрямовані на досягнення цієї мети, стикаються із свідомою і несвідомою індивідуальною протидією, яка породжується традиціями, інерцією суспільної свідомості, економічними труднощами тощо. І справа не тільки у зростанні бідності і навіть злидарства, ще більшого розшарування суспільства, а в тому, що відносини між людьми, соціальними групами і державами не становляться більш справедливими. Якраз у цьому полягає головна причина збільшення соціального відчуження і неприязні, які є основним джерелом конфліктів.

Для того, щоб мінімізувати ці наслідки, перед світовим співтовариством стоїть завдання гармонізувати соціальну політику, зменшити існуючі нині розбіжності у рівні і якості життя народів різних країн. Цьому могли би сприяти: приведення міжнародного права у відповідність з реаліями сьогодення; укріплення існуючих міжнародних інститутів і створення нових; недопущення ослаблення національних державних інститутів.

Література:

1. Азроянц Э. А. Глобализация: катастрофа или путь к развитию? Современные тенденции мирового развития и политические амбиции / Азроянц Э. А. – М.: Изд. дом «Новый век», 2002. – 416 с.

2. Бауман З. Глобализация. Последствия для человека и общества / З. Бауман.; пер. с англ. – М.: Весь Мир, 2004. – 185 с.

3. Видоевич З. Глобализация, хаотизация и конфликты в современном мире / З. Видоевич // СОЦИС. – 2005. - №4. – С. 25-33.

4. Дилигенский Г. Г. Глобализация в человеческом измерении / Г. Г. Дилигенский // Мировая экономика и международные отношения. – 2002. - №7. – С. 4 – 15.

5. Галкин А. А. Культура толерантности перед вызовами глобализации / А. А. Галкин, Ю. А. Красин // СОЦИС. - 2003. - №8. - С .64 - 74.

6. Юрлов Ф. Н. Социальные издержки глобализации / Ф. Н. Юрлов // СОЦИС. – 2001. - №7. – С.13-22

7. Нікітіна В. В. Суперечливість наукових оцінок соціальної природи глобалізації і характеру її розвитку / В. В. Нікітіна // Грані. – 2003. - №6. – С. 1003-109.