Лавріненко О. В.

кандидат юридичних наук, доцент,

Донецький юридичний інститут МВС України

Методологічні підходи до встановлення переліку форм соцпартнерства як проблемний аспект сучасного розвитку вчення про принцип соціального партнерства й договірного встановлення умов праці

Важливим є аналіз соціального партнерства як стрижневої складової галузевого принципу трудового права – принципу соціального партнерства й договірного встановлення умов праці. Утім, вагоме місце тут посідає, питання щодо переліку форм соцпартнерства. Скажімо, дослідник проблем соціального-партнерства А.М. Колот до «форм» соціального партнерства, себто його «складових» елементів, в одній своїй праці відносить такі, як: а) погодження між партнерами на вищому (національному) рівні політики доходів і соціально-економічної політики загалом, у тому числі основних критеріїв і показників соціальної справедливості й заходів щодо захисту інтересів суб’єктів соціально-трудових відносин; б) переговорний характер переговорно-договірного процесу й урегулювання суперечностей і розбіжностей, що виникають між сторонами; в) наявність механізмів та інститутів для погодження інтересів соціальних партнерів на різних рівнях; г) участь найманих працівників в управлінні підприємствами; зниження рівня і пом’якшення гостроти соціальних конфліктів із задіянням арбітражних, примирних методів [1, с. 24]. В іншій своїй праці – науковій монографії, А.М. Колот категорично наголошує вже, що «соціальне партнерство між сторонами соціально-трудових відносин, їхніми суб’єктами та органами має здійснюватися у формах: спільних консультацій; колективних переговорів та укладення договорів і угод; погодження на вищому (національному) рівні політики доходів і соціально-економічної політики в цілому, включаючи основні критерії та показники соціальної справедливості, заходи щодо захисту національного ринку праці в умовах глобалізації економіки; спільного розв’язання колективних трудових спорів (конфліктів), запобігання їм, організації примирних та арбітражних процедур; участі найманих працівників в управлінні виробництвом; участі представників сторін у роботі органів соціального партнерства; спільного управління представниками сторін фондами соціального страхування; участі найманих працівників у розподілі прибутку, доходів на умовах, що визначені колективним договором; розгляду претензій та розбіжностей, що виникають між сторонами соціального партнерства відповідного рівня і залагодження конфліктів шляхом компромісів, співробітництва, узгодження позицій; обміну необхідною інформацією; контролю за виконанням спільних домовленостей» [2, с. 127]. Зауважимо, що категоричність означеного судження автора, яке очевидно передбачає імперативність у визначенні системи форм соцпартнерства на практиці, як на нас, є вельми сумнівною. Понад те, повертаючись до аналізу сентенцій А.М. Колота, доповнимо, що з останніми погоджуємося лише загалом, позаяк деякі зазначені цим автором «форми» є, на наш погляд, скоріше, «завданнями» соціального партнерства.

Узагальнюючи слід зазначити, безперечним є те, що загалом перелік таких форм є досить різноманітним, підлягає в правозастосовній діяльності «розширювальному» тлумаченню. Крім уже зазначеного вище, тут слід зважити також і на те, що, зокрема, колективні угоди, що укладаються відповідно до Закону «Про колективні договори і угоди», є не єдиними видами угод як актів соцпартнерства, які можуть укладатися між роботодавцем і профспілковим органом або іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом. Наприклад, ст. 22 Закону «Про охорону праці» допускає укладання ще й угод з охорони праці, у ст. 21 Закону «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» вказується на укладення угод про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) та на практиці укладається багато інших угод, приміром, угода про погашення роботодавцем заборгованості із заробітної плати). Відтак навести або закріпити в спеціальному законі, КЗпП та іншому нормативно-правовому акті вичерпний перелік форм соцпартнерства, які пов’язані навіть з укладенням та виконанням колективних угод, об’єктивно не можливо. Справедливо Н.Б. Болотіна зазначає не про форми соцпартнерства загалом, а саме про «основні» організаційно-правові форми останнього та відносить до їхнього числа такі, як: спільні консультації; переговори; колективні договори й угоди; спільне розв’язання колективних трудових спорів (конфліктів), запобігання їм, організація примирних та арбітражних процедур; діяльність органів соціального партнерства; участь найманих працівників в управлінні виробництвом; спільне управління представниками сторін фондом соціального страхування; участь найманих працівників у розподілі прибутку, доходів на умовах, визначених у колективному договорі; розгляд і вирішення претензій та суперечностей, що можуть виникати між сторонами соціального партнерства відповідного рівня; обмін необхідною інформацією між сторонами соціального партнерства; контроль за виконанням спільних домовленостей [3, с. 580-581]. О.А. Грішнова також зазначає, що «в реальності на кожному рівні (макро-, мезо-, мікроекономічному, особистісному) в кожен конкретний період часу і за певних умов складаються моделі соціально-трудових відносин... Соціально-трудові відносини в кожному окремому випадку є результатом, який виникає під впливом конкретних обставин і діючих чинників. Саме соціальне партнерство у формах двопартизму й трипартизму є нині домінуючим типом соціально-трудових відносин у країнах із розвинутою ринковою економікою, і саме наявність цього типу соціально-трудових відносин є основною ознакою соціальної орієнтації ринкової економіки» [4, с. 237-238]. Як бачимо, О.А. Грішнова не вдається до наведення вичерпного переліку форм соцпартнерства, а лише, і, то є цілком обґрунтованим, зазначає на дві «домінуючі» форми останнього. Схожий підхід обстоюють і сучасні білоруські дослідники, коли наголошують, що «основными организационно-правовыми формами социального партнерства являются консультации и коллективные переговоры» [5, с. 845]. Саме з такого – неможливості нормативного встановлення вичерпного переліку форм соцпартнерства обґрунтовано виходять і розробники Модельного закону про соціальне партнерство, ухваленому Постановою №27-14 від 16.11.2006 р. на 27-му пленарному засіданні Міжпарламентської Асамблеї держав-учасників СНД, де в ст. 11 «Формы социального партнерства», зазначено, що «социальное партнерство осуществляется в форме: коллективных переговоров; заключения коллективных договоров, соглашений, принятия иных актов; взаимных консультаций по вопросам проведения социально-экономической политики, политики в области трудовых отношений; участия представителей работников в управлении организацией; участия представителей сторон социального партнерства в подготовке и проведении мероприятий по обеспечению охраны труда и осуществлению контроля за соблюдением национального законодательства о труде; участия представителей работодателей и работников в управлении государственным социальным страхованием; проведения мониторинга по важнейшим направлениям социально-экономической политики; участия представителей сторон в правотворчестве; участия представителей сторон в досудебном разрешении трудовых споров. Стороны вправе применять иные формы социального взаимодействия (задля термінологічної узгодженості в останньому випадку, як на нас, було б доцільно вжити інший термін – «соціальне партнерство», як це було зроблено розробниками в назві Кодексу, цієї статті та інших статтях Кодексу, зокрема ст. 1 «Основные понятия» – О.Л.)» [6]. Відтак, було б доцільно закріпити на законодавчому рівні – насамперед у новому Трудовому кодексі України, а також спеціальному законі про соціальне партнерство, що розроблюється, саме «основні», у сенсі таких, що вже тривалий час фактично використовуються на практиці і є найбільш дієвими (ефективними) у досягненні відповідних завдань [7-8], організаційно-правові форми соціального партнерства.

Література

1. Колот А.М. Проблеми становлення й розвитку соціально-трудових відносин в Україні // Україна: аспекти праці. – 2000. – №3. – С. 24-27.

2. Колот А.М. Соціально-трудові відносини: теорія і практика регулювання: Монографія. – К.: КНЕУ, 2005. – 230 с.

3. Болотіна Н.Б. Трудове право України: Підручник. – К.: Вікар, 2003. – 725 с.

4. Грішнова О.А. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Підручник. – К.: Знання, КОО, 2007. – 559 с.

5. Комментарий к Трудовому кодексу Республики Беларусь / Под общ. ред. Г.А. Василевича. – Минск: Амалфея, 2000. – 1024 с.

6. Модельный закон о социальном партнерстве, принят Постановлением №27-14 от 16.11.2006 г. на 27 пленарном заседании Межпарламентской Ассамблеи государств-участников СНГ // ІПС «Законодавство України». – 2011. – №11.

7. Лавріненко О. В. Система форм соціального партнерства в сфері трудових відносин: аналіз наукової доктрини / О. В. Лавріненко // Бъдещето проблемите на световната наука — 2009 : материали за V Международна научна практична конференция, (София, 17–25 декември 2009 година). — София : «Бял ГРАД–БГ» ООД, 2009. — Том 15 : Закон. — Стр. 42–45.

8. Лавриненко О. В. Система социального партнерства в трудовом праве: проблемные вопросы ее характеристики, понятийный аппарат и сфера применения (сравнительно–правовой анализ) // Право.by : научно–практический журнал / гл. ред. С. А. Балашенко. — Минск : Национальный центр правовой информации Республики Беларусь, 2010. — № 2. — С. 204–209.