Самотність та усамітнення в контексті суспільного буття

Самотність: це невідворотні уроки життя чи сам процес існування? Це те що людина переживає наодинці, ізолювавшись від інших, чи процес буття включений в суспільне життя? Це те в що ми занурюємось добровільно, з власної волі чи мимо власної волі, ще й на невизначений час? Самотність: явище, симптом, діагноз, «данність»? самотність: вона потрібна для розвитку особистості чи тільки заважає? В цих запитаннях містяться відповіді на одне з запитань Перлза, на яке людство буде зшукати відповідь але ніколи не знайде єдино правильної.

«Екзистенцій на ізоляція – третя данність – викликана неподоланним розривом між «Я» та Іншими, розривом, який існує навіть при дуже глибоких та довірливих між особових відносинах». Далі І.Ялом поділяє екзистенційну ізоляцію на міжособову (самотність) та внутрішню. Так перша виникає внаслідок відсутності соціальних навичок чи рис характеру, що наближало до більш близького спілкування, а друга – це особистісна розколотість, множини особистостей в одній. Він розглядав самотність в контексті розмивання межі власної особистості, розчиненні в іншому («Ми – одне ціле»). Коли «знищується» самосвідомість зникає й тривога, що виникає внаслідок злиття. Зниження закоханими рефлексивності спричинює страх ізоляції, оскільки Я розчиняється в Ми. Таким чином втрачаючи саму себе людина звільняється від тривоги.

«Ми народжуємось та помираємо на самоті» [5], та часто ми обираємо ще й існування на самоті протягом життя.

Самотність – хворобливе гостре переживання, яке виражає визначає форму самосвідомості та свідчить про розкол об’єктивної та суб’єктивної пред’явленої системи відносин та зв’язків особистості. Воно характеризується почуттям відірваності особистості від співтовариства людей, сім’ї, історичної реальності, гармонічного природного світотворення. Самотність супроводжується стражданням, дисгармонійністю, кризою та навіть розпадом Я, зумовленим відсутністю значимого інтимного смислопереживання.

Це відносно стійке в часі явище, різної інтенсивності та в поєднанні з іншими почуттями визначається перебіг та переживання. Переживання спустошеності руйнує внутрішній світ особистості, її віру, надію, сподівання, формує кризові стани, що порушують психічне благополуччя та здоров’я людини. Часто відображається й на близьких.

Усамітнення це не те ж саме що самотність. Вона є необхідною активністю, що потрібна для концентрації внутрішніх духовних потенцій творчої особистості. Цей стан не викликає тяжких станів, не породжує відчуття непотрібності та меншовартості, які є причинами зниження самооцінки та спричинюють депресивні стани. Це час який людина відводить для саморозкриття, відновлення рівноваги душевних сил – це Особистісний Час , потрібний кожному.

«Для попередження самотності потрібне свідоме прагнення до збереження соціальних зв’язків та партнерських взаємостосунків, займатися саморегуляцією та самоконтролем психічних станів; в тривалих та складних випадках переживання самотності можлива психотерапевтична допомога (когнітивно - біхевіоральна терапія, екзистенцій ний аналіз, тренінг комунікативних навичок тощо.)» Л.А.Лепихова[4].

«Щоби життя прожити, немало треба знати,/два правила простих запам’ятати для початку:/ Ти краще голодуй, чим будь-що їж,/ Ти краще будь один, чим разом з будь-ким» Омар Хайям [3]

Найчастіше самотність розглядають в контексті суспільних взаємовідносин. Це одна з найважливіших людських потреб, це та ціна яку потрібно сплатити за те щоб залишатися собою, це засіб психологічного захисту, як в екстремальних так і повсякденних ситуаціях, це одна з най розповсюджених причин самогубства, але й фундамент для щасливого подружнього життя та тепла сімейного багаття. Самотність яка пугає та задаровує водночас, що розпалює почуття, загострює відчуття, але їх е й гасить, руйнує.

Деструктивна самотність трапляється в тому випадку, коли людина вважає себе самотньою, коли це відчуття викликає негативні почуття та думки, викликає дискомфорт. Якщо ж себе такою не вважає то це потенційна самотність, яка не тільки відновлює втрачену силу, є не лише часом для розмірковування над власними життєвими ситуаціями, не лише гармонізує внутрішній світ особистості, але й збагачує його, включає творчий процес, з’являються продукти творчої діяльності, чи просто трансформує, розвиває індивідуальність.

Перш ніш хвилюватися через власну самотність краще запитати себе:

1. чим самотність є для мене?

2. Як мені живеться з цим відчуттям?

3. Я відчуваю себе самотньою чи є такою насправді?

4. Що з цього приводу висловлюють інші в нашу адресу? Як їх слова співвідносяться з нашим уявленням?

5.Чому їх слова для мене такі важливі / неважливі?

6. Чому я хочу / не хочу почуватися / бути самотньою?

7. куди ці переживання мене приведуть?

Щирість з самим собою не лише дивує, але й відриває нові грані нашої особистості, це по-перше, а з по-друге, за цими розмірковуваннями саме переживання власної самотності стає не таким травмуючим та тяжким, відповідно змінюється вектор спрямованості.

Самотність за Томасом Вульфом визначається як «головне та неминуче випробування в житті людини», це така ж данність як сон, чи здатність любити, дихати. Хто винен в тому що людина, спить, кохає, дихає тощо? Так і самотність в якій звинувачених не існує. Все по-справжньому важливе людина робить самостійно[4].

Самотність – це спустошеність душі, це різновид війни з собою, де для того щоб виграти краще «здатися»; це випробування, що зміцнює, дозволяє краще зрозуміти себе, інших та певну взаємодію. Розуміння власної самотності дарує полегшення, а головне можливість та здатність управляти власним життям.

Часто бажання усамітнитись є втечею від соціальних контактів, з марною надією на те що вдасться сховатися від всього світу, а головне людей що його населяють. Та втекти від буття (існування людини в світі) неможливо, це тільки ілюзія..

У філософії категорія буття Розглядається Хайдеггером [2] як Desein (тут-буття), що в першу чергу визначає людську реальність, а категорію «буття-в-світі» - як один з екзистенціалів чи як одну із основних апріорних структур буття, що підкреслює., що існування людини неможливе без світу, з яким він співвідноситься. Ці погляди отримали розвиток в екзистенцій ній психології та психотерапії, де розглядається три таких компоненти феномену «буття-в-світі»:

1. Umwelt (біологічний світ, витлумачення потягів, інстинктів, світ довкола людини);

2. Mitwelt (світ взаємин з людськими істотами – соціальний світ);

3. Eigenwelt (внутрішнє ставлення до себе).

Сфера людських взаємин є досить складною, але не стільки для розуміння скільки для прийняття (зрозуміти не значить прийняти). І коли виникає таке неприйняття людина може обрати шлях ізоляції, усамітнення, де самотність може стати наслідком., а усамітнення – соціальним буттям.

Та усамітнення, як зазначалося вище, необхідний кожному, для нашого часу можливість залишитися наодинці з собою є розкішшю. Краще пізнаючи себе, людина звільняється від страхів, що інші не бажають тебе знати, коли інші дізнаються який ти є насправді. Таким чином, пізнаючи себе, інших, ми вчимося довіряти один одному, поступово вчимося товаришувати, кохати, та спілкування стає більш відкритим.

Література:

1. Вулф Т. Жажда творчества. - М.: «Прогресс». - 1989. - 408 с.

2. Гронден Ж. Поворот в мышлении Мартина Хайдеггера. - М.: «Русский миръ». – 2011. – 256 с.

3. Омар Хайям. Рубаи. –М..: «Эксмо-Пресс». - 208. - 352 с.

4. Психологія особистості: словник-довідник / за ред.. П.П.Горностай, Т.М. Титаренко. – К.: Рута, 2001. – 320 с.

5. Ялом І.Д. Лечение от любви и другие психотерапевтические новеллы. – М.: «Класс» - 2007. – 288с.