История / 2. Общая история
Кисіль В. В.
Національний технічний університет
України
«Київський політехнічний інститут»
Подвиги
праведників світу за спогадами
С. Г.
Ярової
Спочатку Бабин Яр був
лише урочищем у Шевченківському районі Києва — одним з найбільших на території
міста (завдовжки ~2,5 км і завглибшки ~50 м), але пізніше ввійшов до світової історії через трагедію, що сталась у
вересні 1941 р. [5]. Лише
29 та 30 вересня 1941 р. року тут розстріляли майже 34 тисячі євреїв
[2]. Вже понад 70 років це залишається
в центрі уваги світової спільноти не лише як катастрофа єврейства Європи, але і
як вияв надзвичайно жорстокого злочину проти людства XX ст. Втім, знаходилися
люди, котрі ризикували життям, рятуючи євреїв. Актуальність теми полягає в
тому, що, поки залишилися очевидці трагедії, можна дізнатися правду й відновити
хід подій.
Мета дослідження: охарактеризувати
подвиг праведників світу на прикладі свідчення «зсередини» — спогадів С. Г.
Ярової.
Софія Григорівна
народилася в Києві на вул. Велика Васильківська, 127. 1941 р. закінчила 8
класів школи № 130. Мати була неписьменною, але дуже доброю жінкою, батько був керівником
будинку, пізніше перебував у концтаборі. У вересні 1941 р. Софії
виповнилося 16 років [6].
Загалом акцію знищення євреїв
у Києві організували блискавично й фундаментально. 26 вересня 1941 р. відбулася
нарада, де визначили місце розстрілу — Бабин Яр, де можна було б заховати трупи.
До Бабиного Яру існували зручні підходи, поряд — залізнична станція Лук’янівка-Товарна
[1]. 28 вересня через штабу
групи «С» до Берліна пішло донесення про те, що в Києві «...передбачена страта щонайменше 50 тисяч євреїв». Того ж дня
розробили маршрут, визначили місце збору євреїв, надруковано і розклеєно по
місту понад 2000 оголошень російською, українською і німецькою: «Всі жиди міста Києва і околиць повинні з’явитися
в понеділок, 29 вересня 1941, <...> на кут Мельникової і Доктерівської
вулиць (біля кладовища). Взяти з собою документи, цінні речі, а також теплий
одяг, білизну та інше. Хто з жидів не виконає цього розпорядження <...>
буде розстріляний...» [3, с. 4–5]. Для проведення операції виділили й виконавців
розстрілів, забезпечених зброєю та боєприпасами. Євреї переважно вірили, що їх переселятимуть:
у народі жила пам’ять про перебування в Києві німецьких військ під час
Громадянської війни. Та й місце зборів не викликало сумніву — на Сирці була
залізнична гілка і товарна станція. Але 28 числа у місті з’явилися есесівці.
Один з них заявив: «Морген юде паф-паф, капут». Про те ж говорили деякі
двірники, щоб урятувати мешканців. Те, що фашисти здатні на зло, багато хто знав
з чуток про розстріли в Бердичеві та Вінниці [1].
Софія Григорівна Ярова на
питання «Як почався Бабин Яр?» відповіла: «28 числа вивісили оголошення про те,
що всі жиди повинні завтра зранку з’явитися до кладовищ. У думках ні в кого не
було про те, що людей можуть просто так розстріляти. У нас у дворі був Сема
Бараш, молодий хлопець-єврей. Він був студентом Харківського інституту, і в цей
період якраз повернувся додому з Харкова. Сема ще й трохи шкутильгав. І він
пішов. Більше ми його не бачили. Всі євреї вважали, що їх будуть вивозити на
роботу кудись подалі, тому що поряд була залізниця. На 12 годину дня 29 вересня
пішли чутки про те, що євреїв стріляли. Ті з євреїв, які не пішли у Бабин Яр
почали ховатися. На другий день поліцаї ходили по дворах і шукали євреїв, які
не з’явилися. Найчастіше такими були люди похилого віку, які не могли
пересуватися. Їх усіх на місці розстрілювали. У нас у дворі мало хто залишився
...» [6].
Тим часом у Києві надійно
оточили район, що прилягав до Бабиного Яру, аби в місті не довідалися про
страти. Містом поширили дезінформацію про переселення євреїв. Вигадали й
привід: вибухи й пожежі в центрі, від яких постраждало 3 км найкрасивіших
вулиць. Вранці 29 вересня натовп євреїв з усіх районів Києва кинувся до Сирцю:
старі, жінки, діти. В них відбирали речі й документи. Потім, біля самого
кладовища, дорогу перекривали, залишаючи вузький прохід до смерті. В самому
Бабиному Ярі прибулих змушували швидко роздягатися і кийками гнали до укосу.
Кулемети били з протилежного боку яру. Тераси були вузькі, й люди могли падати
тільки вниз. Деяких розстрілювали з пістолета. Заглушуючи постріли, над яром
літав літак. Інших розстріляли наступного дня. Потім німецькі сапери підірвали
схили яру, аби засипати тіла, і змусили військовополонених вирівняти дно. Про все
це доповіли Берліну [4].
Про те, як розстрілювали
в Бабиному Яру, Софія Григорівна розповіла так: «Мій дядько Петро потрапив у
полон і був у Сирецькому концтаборі. Красень, високий, йому було 37 або 38
років. 29 вересня саме ув’язнених Сирецького табору послали закопувати євреїв.
Ми викупили його з табору (німці відпускали українців, побачивши довідку про
національність) 10 жовтня. Він розповідав, що такого жаху не бачив ніколи.
Розстрілювали всіх: чоловіків, дітей, жінок, старих. Крім німців розстрілювали
і українці, і росіяни. Побачив дядько, як несе маленьке дитя жінка, її ведуть
на розстріл. Один з поліцаїв хапає дитину за ногу і живим кидає в криваву яму з
трупами, після чого розстрілює і матір. Коли ув’язнені закопували трупи, земля
ходила ходуном через живих людей під нею. До вечора розстрілювали євреїв, хоча
багато дітей повилазили живими. Часто батьки за секунду до пострілу штовхали
своїх дітей в яму, після чого ті вночі вибиралися і бігли додому. Були поліцаї,
які випускали дітей і навіть самі довозили їх до будинку. Дядько ввечері, ідучи
з Бабиного Яру, знайшов консервну банку і розрізав собі ногу дуже сильно, до
м’язів, щоб його не брали туди закопувати людей і щоб не бачити цього жаху. Він
недовго прожив після цього. У нього швидкоплинно почався туберкульоз і він
помер. Жодна нормальна людина цього б не пережила [6]».
Софію Григорівну Ярову називають
«праведницею світу», тому постало запитання: «Як з’явилися праведники світу?» з
відповіддю: «Тисячі людей були праведниками світу. Залишилось зараз тільки 82
людини. Були і зрадники, видавали, де ховаються євреї, але в основному люди до
кінця допомагали один одному. У нас були родичі за Дніпром, мама знала дорогу
туди і без моста. Німці, звичайно, зробили понтонний міст, але пройти його було
неможливо. Незважаючи на це, мама дуже багато людей, не тільки євреїв, виводила
на лівий берег. Так вона і допомагала людям» [6].
Наводить Софія Григорівна
і приклади колективної участі в порятунку євреїв, навіть тоді, коли їх
зраджували свої ж сусіди: «Соня Пікман в 127 будинку по вулиці Горького не
пішла на розстріл із двома дівчатками — Нелею і Вірою, 4 і 5 років, чоловік її
був на фронті. Німці у перші дні не знали що і де, як виглядає Київ і зовсім не
орієнтувалися в ньому, тому в перші дні і рятувати було легше. У січні 1942
року одна з управдомш, молодих дівок 19 років, поставлених через брак
нормальних кадрів, наказала Соні одягнутися, одягнути дівчаток і повела в штат
комендатури в 35 школі. Вона привела Соню туди і каже поліцаєві: “Пан, юде!” Чоловік
так став, задумався, після чого схопив управдомшу і вдарив. Розлютився дуже,
накричав, а Соні каже “Іди додому” І відпустив. Соні пізніше видали документ
про те, що вона українка. Так і жила вона до 1943, коли прийшли наші і її
чоловік повернувся з фронту, після чого вони ще хлопчика Льошу народили. 6
жовтня дядько Сьома Липницький прийшов в солдатському одязі до нас, попросив
маму вивести його на той берег Дніпра. До того часу він відправив всю сім’ю — тітку
Таню Руду (ми так її називали через рудого кольору волосся) і їхніх дітей у
село. Мама дала йому одяг і сказала, щоб залишився переночувати. О 6 ранку мама
з Сьомою перейшли на Лівий берег. У 1944 році Сема загинув.
У дворі в нас жила Галя
Воентроп, але сім’я була неблагополучна, скромна, так що ніхто й не подумав
видати їх. Їй було 20 років, вона працювала телефоністкою. Раптом в кінці
серпня 1942 року приходить Галя до мене і каже, що повернулася пішки сім’я
Сьоми Липницького. І домовилися, що мама прийде за ними завтра і виведе їх з
Києва. Раптом першій годині ночі стукає до нас сусідка в двері і каже, що
Танька Руда з дітьми тут. Ми пішли до неї і вона нам розповіла, що о 11 годині
чоловік Галі прийшов додому, побачив Таню і сказав: “Здавати я Вас поліцаям не
буду, але забирайтеся прямо зараз!”. І вони втекли до нас. Після чого сім’я
Липницького у нас переночувала і моя мама зранку вивела їх за Дніпро. Чому не
вночі? З 6 ранку до 9 вечора в місті була комендантська година — будь-кого, хто
ходив по вулицях поза цього часу розстрілювали на місці. Ми допомагали
багатьом, але прізвищ їх ми не питали, допомогли десяткам євреїв і не тільки.
Весь Київ допомагав євреям і всіх можна було вважати праведниками світу» [6].
Отже, якщо зіставити
свідчення очевидця — Софії Григорівни Ярової — з даними інших джерел, виходить,
що людям, котрі хотіли врятувати євреїв від розстрілів у Бабиному Яру,
доводилося протистояти чітко спланованій та організованій каральній акції, до
того ж пристосовуватися до умов контролю над населенням (наприклад, до
комендантської години). Також привертає увагу, що на боці праведників світу
іноді виступали не лише добра орієнтація в київських вулицях та переправах
через Дніпро, а й самі поліцаї (хоча й поодинокі), котрі відмовлялися видавати
євреїв. Показово, що Софія Григорівна підкреслює значущість співпраці між
рятівниками євреїв, адже поодинці такі люди, ймовірно, не справлялися б.
1. Бабин Яр : [Електронний ресурс]. —
Режим доступу : http://www.history.vn.ua/article1/nxvat.html
2. Бабин Яр : [Електронний ресурс]. —
Режим доступу :
http://uk.wikipedia.org/wiki/Бабин_Яр
3. Бабин Яр: трагедія та пам’ять (До 70-х роковин трагедії Бабиного Яру).
Вечір-реквієм / Укладач: М. А.
Довга. — Чернігів, 2010. — 14 с.
4. Гасанова Л. Трагедія Бабиного Яру : [Електронний ресурс] / Гасанова Л. — Режим доступу : http://library.udpu.org.ua/library_files/stud_konferenzia/2012_1/visnuk_31.pdf
5. Історико-архітектурна довідка, 30.03.2011 : [Електронний ресурс]. — Режим доступу :
http://babyn-yar.gov.ua/іstoriko-arkhіtekturna-dovіdka
6. Ярова Софія Григорівна, 1925 року
народження, проживає за адресою: м. Київ, вул. Велика Васильківська 127, кв. 15.