История / 2. Общая история

Шпеко Д. Д.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Погляди І. Огієнка та Я. Ісаєвича на початки українського

книгодрукування та його значення в Європі

Українці завжди мали живий інтерес до того, наскільки ми близькі до європейців. Задовольнити відповіді на запитання щодо нашого культурного розвитку можемо, досліджуючи праці Митрополита Іларіона (Івана Огієнка), чиє ім’я повернулося до нас разом із здобуттям Україною державності. У фундаментальному дослідженні з історії українського друкованого слова «Історія українського друкарства» Іван Огієнко подає зібраний по крупинках протягом багатьох літ історико-бібліографічний огляд українського друкарства [3]. Неоціненне значення в розвиток досліджень з історії української книги та бібліографії стародруків має внесок Ярослава Ісаєвича, українського історика, громадського діяча, академіка НАН України. Його фундаментальна монографія «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми» (Львів, 2002) – перше такого типу узагальнене дослідження з історії української книжності як фактора духовної культури українського народу, що подає історичну панораму українського книговидання у взаємозв’язку та єдності традицій української й світової писемності [2, с. 10].

Тож мета нашої роботи — зіставити погляди видатних істориків Івана Огієнка та Ярослава Ісаєвича на початковий етап українського книгодрукування, на роль України в загальноєвропейському розвитку книгодрукування.

На думку І. Огієнка, вивчення історії українського друкарства «особливо яскраво підкреслює стан нашої давньої культури, якраз воно показує, якими культурними були ми в старовину» [1, с. 34], тож багато значить для українців.

Щодо початків книгодрукування загалом і в українських землях зокрема, І. Огієнко вказує, що, з’явившись у Німеччині, друкарство досить швидко поширилося в європейських країнах. Перша друкована книга датується 1450 р. А вже «до кінця ХV віку ціла Європа була вкрита друкарнями» [1, с. 35]. Серед слов’ян першими друкарство запровадили чехи (1478 р.), а наступними були ми — українці. Найперші в усьому слов’янському світі книжки, надруковані кирилицею, були українські. Це були Октоїх (Осьмигласник) та Часословець (Часослов), які видрукував 1491 р. Швайпольт Фіоль у Кракові [1, с. 41].

У дослідженні І. Огієнка зазначається, що Фіоль був німцем за народженням. Рід Фіолів емігрував до Польщі. Родина Швайпольта (Святополка) Фіоля оселилася у Кракові, де жило багато українців, які мали навіть православну церкву. Тут Фіоль і пізнав українську мову. Надзвичайно здібний, Фіоль оволодів друкарським ремеслом. Його друки не були гіршими «від тогочасних німецьких друків» [1, с. 41]. Церковнослов’янський текст першодруків Фіоля містить багато елементів живої української мови.

Академік Я. Ісаєвич зазначає, що для виникнення друкарства саме у Львові щасливою обставиною стало те, що тут поєдналися інтереси й плани, з одного боку, львівських українських міщан, а з іншого — мандрівного друкаря Івана Федорова, який перед тим працював у Москві й білоруському містечку Заблудові. І якщо в Москві Федоров був на службі в державній друкарні, а у Заблудові — в друкарні Г. О. Ходкевича, то тепер він вирішив відкрити власне підприємство, стати не лише друкарем, а й видавцем. Задумавши заснувати власну друкарню, Іван Федоров, якого в Україні називали Федоровичем, не випадково обрав Львів, велике торговельно-промислове і культурне місто.

Заснування перших друкарень у Львові й Острозі припадає на час піднесення суспільно-політичного руху. Водночас це була доба, коли і освіченому духовенству, і причетним до освіти мирянам стала зрозумілою потреба забезпечити всі храми церковно-літургійними книгами і так уніфікувати текст цих книг, як не можна було рукописним способом. Необхідною вона стала в цей час і для шкіл, і для полеміки з тими, хто заперечував політичні, релігійні та культурні права українців і білорусів [4].

Дослідник спирається на свідчення самого Федорова, за яким той знайшов допомогу не серед «багатих і благородних», а від «неславних в мирі» — ремісників, крамарів, представників нижчого духовенства. Зокрема, освічений сідляр С. Каленикович безплатно надав друкареві житло, позичив йому значну суму грошей, допомагав налагодити зв’язки з краківськими ремісниками і купцями. У тогочасних документах приятелями Івана Федорова названі львівські міщани. На навчання до одного з них друкар віддав помічника — юнака з Заблудова Г. Івановича. З допомогою львівських знайомих Іван Федоров виготовляв нове друкарське обладнання і ремонтував старе. Відомості про його винаходи артилерійської техніки дають змогу припустити, що Федоров вносив технічні вдосконалення і в поліграфічне виробництво. Його верстат був на той час досить досконалим: у багатьох друкарнях такі верстати використовувалися навіть наприкінці XVIII ст. [4].

Дослідник підкреслює, що І. Федорову вести самостійну друкарню було нелегко. Це був один з мотивів того, що 1575 р. він вступив на службу до князя К. Острозького. Запрошення друкаря на службу до Острога пояснюється насамперед наміром князя видати церковнослов’янську Біблію, але поки готувався її текст, друкар отримував інші доручення. Зокрема, він став управителем маєтків Дерманського монастиря. Втім, цілком імовірно, що вже в Дермані було надруковано якісь малоформатні видання, які до нас не дійшли. Видавничу програму Острозької друкарні, з одного боку, розробляли князь Острозький і українські, грецькі та інші книжники. З другого боку, авторитет І. Федорова як друкаря й літератора був великим, тож видавець і його радники рахувалися з його думками й досвідом. Отже, острозькі видання, подібно до того як раніше заблудівські, стали виявом компромісу між місцевими літературно-освітніми колами та друкарем. Текст передмов і післямов став ближчим до традиційних зразків у кириличній східнослов’янській і південнослов’янській рукописній книзі. Водночас у ці роки в Острозі утверджуються елементи, характерні саме для друкованої книги: окремий титульний аркуш, вірші на герб, віршована присвята меценатові [4].

Справжнім шедевром друкарської майстерності стала Острозька Біблія, завершена 1581 р. Над підготовкою тексту до видання разом з друкарем І. Федоровим працювали українські книжники Г. Смотрицький, Т. Михайлович та інші, вчені греки Д. Раллі-Палеолог, Є. Нафанаїл. Острог став також першим в Україні центром видання полемічної літератури [4].

По смерті І. Федорова його друкарню викуповує з-під застави Львівське ставропігійне братство. На думку І. Огієнка, «львівська братська друкарня — це перша на Вкраїні друкарня, що по-купецьки поставилася до друкарської справи» [1, с. 122]. Всі попередні спроби призводили до видання лише кількох друків. Адже друкарська справа потребувала значних коштів. Окремі меценати надавали ці кошти, але згодом припиняли фінансування, можливо, не розуміючи до кінця важливості друкарства. Прибутки від друкарні Львівське братство пускало виключно на потреби братства: братську школу, шпиталь, саму друкарню, Успенську церкву, Свято-Онуфріївський монастир.

У дослідженні Я. Ісаєвича зазначається, що Львівська братська друкарня до 1648 р. видрукувала не менш як 36 книг обсягом 2842 арк. Вказані числа мінімальні, бо низка книг, особливо малого формату й обсягу, до нас не дійшли. Як сказано в програмному документі — підготованій самим братством грамоті константинопольського патріарха Єремії, друкарню Львівського братства було створено, щоб «друковати... священныя книги церковные прилежно й з великим опатреньем, не токмо часословцы, псалтыри, апостолы, минеи й треоды, требники, синаксоры, евангелие, метафрасты, торжники, хроники сирЂч лЂтописцы й прочая книги богословов церкви нашея Христовы, но и училищу потребные й нужные, сырЂч грамматику, пЂитику, реторику й философію». При цьому першочерговою вважалася друга частина програми — випуск книг «училищу потребных» [4].

Як зазначає І. Огієнко, на початку ХVІІ ст. «настав вже слушний час для заведення друкарства і на східній частині України». Розвиток друкарства на православних землях супроводжував релігійну боротьбу з католицизмом, яка розпочалася в Галичині та на Волині. «Київ мусив пристати до релігійної боротьби, цебто до оборони своєї батьківської віри та своєї народності перед навалою латинства, а тим самим мусив розпочати й друкарство» [1, с. 255].

Осередком друкарства на всіх східноукраїнських землях стала Києво-Печерська друкарня. Іншим друкарням важко було конкурувати з багатою та могутньою Лаврою. Фундатором Києво-Печерської друкарні був її архімандрит, галичанин за походженням Є. Плетенецький. Він викупив стрятинську друкарню, що вже певний час «пилом припадала», а також «збирає гурток вчених людей, що мали допомагати йому в друкарстві» [1, с. 258].

Первістком київського друку став Часослов, виданий у грудні 1616 р. Як зазначає І. Огієнко, «печерські видання були в своїй більшості дуже великими й оригінальними, яких доти ще ані одна друкарня не випускала. Лавра відразу звернула дуже пильну увагу на зовнішні прикраси своїх видань, і в цім відношенні скоро стала вище за всі тодішні друкарні» [1, с. 262].

І. Огієнко підкреслює: «Рівняючи київські видання з тогочасними європейськими, переконуємося, що справді печерське друкарство не стояло нижче західного, а часом і перевищувало його своїм високохудожнім виконанням». Причиною була висока майстерність і освіченість київських друкарів. Усі вони були глибоко начитаними. З добрим знанням латини, грецької та інших мов. Та й духовні очільники київської друкарської справи, як-то: Плетенецький чи Петро Могила розуміли виняткове значення національної друкарської справи, дотримувалися національного напрямку, беручи за приклад західноєвропейські досягнення.

А академік Я. Ісаєвич, даючи загальну оцінку початкового періоду історії українського друкарства, відзначив, що найбільш творчим в його історії став перший етап — остання чверть XVI і перші десятиріччя XVII ст. Саме тоді, в умовах економічного піднесення і активізації суспільного руху, найвідчутніше впливала ренесансна культура. Тоді діячам друкарства вдавалося поєднати вітчизняні традиції з творчим сприйняттям міжнародного досвіду. Не дорівнюючи за кількісними показниками Західній Європі, друкарство України було ближчим до друкарства Західної і Центральної Європи, ніж до друкарства Росії. Українські видання були секуляризованішими за змістом і за оформленням. Друковану книгу використовували не тільки в богослужіннях, а й для домашнього читання, у школах. Нерідко друки переписували. Тож друкована книга була істотним чинником культурного життя [4].

Тож можна зробити висновок, що і Іван Огієнко у праці «Історія українського друкарства», і Ярослав Ісаєвич у монографії «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми» доводять нерозривний зв’язок між давнім українським та європейським книгодрукуванням. Українське друкарство вже на етапах зародження та початкового розвитку стало вагомою складовою української культури, бо поєднало загальноєвропейський досвід з національними традиціями.

1. Огієнко І. І. Історія українського друкарства / Огієнко І. І. ― К. : Либідь, 1994. ― 448 с. («Пам’ятки історичної думки України»).

2. Онищенко О. Академік Ярослав Дмитрович Ісаєвич ― український історик, культуролог, енциклопедист / О. Онищенко, Л. Дубровіна // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. ― Львів, 2006–2007. ― Вип. 15: Confraternitas: Ювілейний збірник на пошану Ярослава Ісаєвича. ― С. 7–13.

3. Тимошик М. С. Невтомний сівач на українознавчій ниві / М. С. Тимошик // Огієнко І. І. Історія українського друкарства / Огієнко І. І. ― К. : Либідь, 1994. ― 448 с. («Пам’ятки історичної думки України»).

4. Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми / Ісаєвич Я. — Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. — 520 с.