Економічні науки/ 15.Державне регулювання
економіки
доц.
Ціхановська В. М., Пасічник І. В.
Київський
національний торговельно-економічний університет
Вінницький
торговельно-економічний інститут, Україна
Державна підтримка інноваційної діяльності
У сучасних умовах жорсткої конкуренції на міжнародному
рівні за технологічне лідерство перевагу отримують ті країни, економіка яких
все більше базується на інноваціях та пов’язаних з ними нових технологіях.
Сподівання на швидкий розвиток економіки, що панували в українському
суспільстві в перші роки незалежності, базувалися, значним чином, на високому
інноваційно-ресурсному потенціалі, який мала наша держава в складі СРСР.
Україна тримала передові позиції на світовому рівні в галузях космічного
ракетобудування, цивільної авіації, приладобудування та багатьох інших
напрямів. На сьогоднішній день Україна представлена на світовій арені як
третьорозрядна країна з низьким життєвим рівнем громадян, яка не становить
конкуренції провідним державам у жодній галузі і придатна лише на роль
споживача низькосортного вжитку та постачальника напівоброблених товарів – чорних
металів та деяких видів хімічної продукції.
Активний розвиток інноваційної діяльності можливий лише
за активної державної підтримки. Наша держава і так завинила перед суспільством
– з моменту набуття незалежності втрачено , як вважають авторитетні дослідники,
понад 75 % свого економічного потенціалу, що майже в два рази більше ніж за
роки Другої світової війни (40 %) [1].
За будь-яких часів держава була і є потужним механізмом досягнення загального
розвитку суспільства. Державна політика розвинутих країн світу в
інноваційно-інвестиційній сфері включає методи прямого й непрямого стимулювання. До прямих
методів належать:
бюджетне фінансування чи надання
кредитів на пільгових умовах; безоплатна передача або надання на пільгових
умовах державного майна та земельних ділянок для організації інноваційних
підприємств; створення наукової та обслуговуючої інфраструктури в регіонах, де
концентрується науково-дослідна діяльність; реалізація цільових програм,
спрямованих на підвищення інноваційної активності бізнесу; державні замовлення,
переважно у формі контрактів на проведення НДР, а потім знаходять широке застосування в економіці країни;
створення науково-технічних зон зі спеціальним режимом
інвестиційно-інноваційної діяльності. До непрямих відносяться: податкові пільги
на інвестиції, що здійснюються в інноваційну сферу; різноманітні пільги для
суб’єктів економічної діяльності, які спеціалізуються на науково-технічних
напрямах.
Як і слідувало очікувати, зовнішній світ не докладає
зусиль для нашого розвитку. Частіше навпаки – в співпраці з зарубіжними партнерами
у науково-технічній сфері спостерігаються випадки нав’язування іноземними
контрагентами несправедливих умов договорів на здійснення науково-технічних
робіт, згідно яким при укладенні угоди українською стороною передаються права
власності не лише на інтелектуальну власність, що створена під час реалізації
проекту, а й на всі попередні розробки. Держава не володіє в повному обсязі
інформацією щодо ефективності міжнародної благодійної допомоги та її впливу на ситуацію в
конкретних сферах життєдіяльності країни [2].
Інституціональний механізм забезпечення інноваційної
діяльності є складною системою взаємопов’язаних структур, що займаються виробництвом
і комерційним впровадженням наукових знань і технологій у межах національних
кордонів, а також комплексу інститутів правового, фінансового та соціального
характеру, що забезпечують інноваційні процеси, мають міцне національне
коріння, традиції, політичні та культурні особливості [3]. Провідним аспектом у
даному відношенні є дослідження ефективності державного регулювання економікою,
здатність уряду підтримувати кращі компанії, які уособлюють інвестиційну
привабливість внутрішньої економіки, управляти ефективним розміщенням
бізнесових структур та оптимальним використанням ресурсів.
З позиції визначення ролі держави у становленні
інноваційної системи, інституціональний механізм забезпечення процесу створення
та поширення інновацій має три обов’язкових складові: систему державної
підтримки фундаментальних і прикладних досліджень; різноманітні форми та
джерела фінансування; непряме стимулювання та підтримку досліджень,
інноваційного підприємництва.
В Україні прийнятий закон України «Про інноваційну
діяльність» (4 липня 2002 року), існує законодавча норма фінансування науки та
інновацій, але вона з року в рік не виконується. Наша держава не дотримується
норми бюджетного фінансування науково-технічних робіт, яка законодавчо
визначена на рівні 1,7 % до ВВП. Витрати на науку
закладаються в бюджеті за залишковим принципом, причому виділяються не на
конкретні цілі, а на утримання наукових установ, в основному – в межах фонду
оплати праці. Наукові інститути не мають ні стимулу, ні можливості нарощувати
наукові результати – вдається лише утримувати від розпаду спрацьовані
колективи, і то не в усіх випадках.
Світовий досвід засвідчує, що державне регулювання
інноваційних процесів не суперечить вимогам ринкової економіки, а спрямовує
ринкову економіку в русло постійних структурних змін, які породжуються
потребами ринку. В Україні необхідно терміново на державному рівні вирішити
проблеми фінансування інноваційних процесів [4].
Література:
1. Ізюмська В. А. Державна підтримка розвитку інноваційних процесів на
державному та регіональному рівнях //
Економіка & держава. – 2007. – № 10. – С. 78.
2. Ізюмська В. А. Реалізація державної інноваційної політики в Україні // Економіка
& держава. – 2007. – № 12. – С. 58.
3. Михайловська О. Інноваційний прорив України: політичний міф чи реальна
можливість у глобалізованому світі // Економіст. – 2008. – № 8. – С. 34.
4. Луцька Н. І. Регулювання інноваційної діяльності державою // Фондовый рынок.
– 2007. – № 8. – С. 34.